«Мрець у бункері» Мартіна Поллака – блискучий приклад того, як наважитися порушити болючу тему і чесно про це написати. Роман мав би стати читаною книгою в Україні, адже нам досі не завжди вдається спокійно й самокритично говорити про власну історію.
Мартін Поллак був відомий мені своєю першою книжкою «Po Galicji», польському перекладу, що вийшов у видавництві Czarne у 2000-х роках, хоча сама книга була видана у Відні 1984 року. Книжка «Мрець у бункері» вийшла в Австрії 2004 року, а до українського читача дісталася лише 2014-го завдяки перекладачці Нелі Ваховській та видавництву Книги ХХІ. «Po Galicji» мала довгий старомодний підзаголовок – «Про хасидів, гуцулів, поляків та русинів. Уявна подорож Східною Галичиною та Буковиною або виправа у світ, якого немає». За словами автора, до написання цієї книги його змусили політичні умови: будучи персоною нон-ґрата у Польщі протягом 80-х років, Поллак хотів написати книгу, яка б не потребувала власне поїздки до Польщі. І так виникла думка створити «уявну подорож», провідниками до якої була творчість Бруно Шульца, Гната Хоткевича, Івана Франка, Карла-Еміля Францоза, Александра Гранаха, Йозефа Рота. «Мрець у бункері» також є уявною мандрівкою, але, на відміну від першої Поллакової книги, цього разу провідниками були не яскраві автори минулого, а присипані порохом архівні документи.
Що зробив Мартін Поллак у книжці «Мрець у бункері»? Спробував реконструювати і чесно розповісти історію свого батька. Але не було би причин особливо захоплюватися автором, якби у романі йшлося про австрійського художника Ганса Поллака, чиє прізвище носить письменник. А мова насправді про Ґергарда Баста, штурмбанфюрера СС, кровного батька Мартіна Поллака. Саме історію його життя шукав серед паперів у різних країнах 60-річний австрійський письменник. Архівним течкам ставив питання, які не міг, не наважувався, не встиг поставити у своїй родині. Папери змогли сказати значно менше, аніж могла б розповісти Поллакова мати, бабуся чи вітчим. Але родина мовчала, молодий чоловік не запитував, а що гірше – до певного моменту мовчала ціла країна.
«Цього я не знаю. Я цього не бачив. Про це я нічого не чув. Такого я не помітив. У свідченнях, записаних 20 років після війни, постійно зринають ці фрази. Колективна амнезія. Сліпота. Глухота. Ми нічого не знали»
Те, що вразить у книжці, – це чесність. Так, мій батько не просто підтримував нацистський режим, він досяг високої посади у цій системі, сказав Мартін Поллак. Він був членом НСДАП і займав високу посаду в гестапо. Під час війни мій батько керував групою, що займалася винищенням євреїв та слов’ян на Сході. А батьки мого батька? Вони були щирими німецькими патріотами і підтримували ідеї нацизму. Ні, вони не покаялися після війни, а моя баба, вона завжди дарувала мені «хороші німецькі книжки», застерігала, коли я поїхав на навчання до Варшави, щоб бува не привіз дружину полячку, чи, ще гірше, єврейку.
«Як член гестапо мій батько фактично з першого дня був частиною терору», – визнає Поллак. Чи легко дається йому це визнання? Навряд чи. Але є відповідальність: коли ми починаємо відверту розмову про минуле, мусимо визнавати найнеприємніше речі. «Мрець у бункері» не досліджує окремо взяту історію однієї людини, книжка ставить питання про те, як виявилася можливою підтримка нацистів в Австрії, як у міщанському середовищі на австрійсько-словенському прикордонні формувався німецький націоналізм ще в ХІХ столітті, і у що він трансформувався у 30-х роках ХХ століття. Ідеться про громадянську позицію, яка вимагає говорити і визнавати помилки минулого. «Я запитував себе, чи відрізнявся мій батько, чи був він кращим за Альберта Раппа та інших командирів зондеркоманд, що влаштовували масові розстріли?»
Ким була ця людина? «Твій батько був ідеалістом, він завжди був порядним, він робив усе лишень через ідеалізм, боровся за те, у що вірив, усі ми були ідеалістами, усі ми в це вірили», – так говорили про Ґерхарда в родині Бастів. У родині Поллаків – мовчали. Сам автор, починаючи писати книгу, міркував про свої архівні пошуки так: «Я роками боявся шукати інформацію, можливо, через неусвідомлений страх наштовхнутися на речі, які перевершать мої і без того недобрі очікування. Гадаю, я завжди знав одне: його насильницька смерть поклала край життю, в якому насилля відігравало важливу роль».
Документи дають Поллакові не такі вже й однозначні твердження проти батька. У сімейному архіві він знаходить докази того, що у розпал геноциду євреїв у родині Бастів могли дружньо пиячити прибічники нацистських ідей та загребський родич, наполовину єврей. Поллак доходить висновку, що в особистому житті, у родинному колі нацизм та антисемітизм не важили багато, якщо такі родинні вечори були можливі. Здається, Поллак має найбільше питань саме до фотознімків. У сімейному архіві є парні світлини, мати й батько, стоять на лузі й закохано всміхаються одне одному. Фото зроблене під час поїздки до Ґоттше, території, контрольованої югославськими партизанами. Знов багато питань без відповіді, вже більше до матері: «І є ще одна річ, яку я хотів би знати: про що вони розмовляли дорогою, яка напевне тривала багато годин? Чи розпитувала вона його про роботу, хотіла почути подробиці? Воліла цього не знати? Чи здогадувалася про завдання, які виконує її коханий? Вони її турбували? Не думаю. Вона мала талант не помічати неприємне».
У класичному есеї «Camera Lucida» Ролан Барт пише про фотографії, але не наводить тієї, головної світлини його матері, яка підштовхнула його до написання есею. Пишучи про свого батька, якого анітрохи не пам’ятає, Поллак натомість додає численні фото. Ось Ґергард Баст «розмашисто крокує на фотографа, погляд лютий, у правій руці ціпок… а на обох щоках – пов’язки, вочевидь, через усю голову». На іншому фото його батько – трирічний хлопчик, тримає в руці рушницю з його зріс. А тут Баст, начальник гестапо у місті Лінц, стоїть на фото позаду Адольфа Гітлера. Це 1943 рік. «Чи насолоджувався він цим?» – чергове питання без відповіді. Вочевидь, історія батька для автора «Мерця у бункері» – це щось поміж особистим (адже йдеться про рідного батька, хоч і незнаного, мертвого, замовчуваного) та дослідницьким, відстороненим. Поллак займає позицію дослідника і лиш деколи дозволяє собі емоції.
«Я зрозумів, що ніколи не знайду відповіді на мучительне запитання: як могло статися, що саме мій батько…?»
Залишається додати, що я не маю претензій ані до автора, ані до перекладачки цієї надзвичайно корисної для українського читача книги. Але мені страшенно бракує у книжці мапи. Можливо, знову ж таки, через те, що я познайомилися із Мартіном Поллаком через прекрасно зроблену книжку «Po Galicji», на внутрішньому боці обкладинки якої подана австрійська мапа Галичини 1899 року. «Мрець у бункері» не має аж такої прив’язки до географії, однак доволі непросто тримати в голові мапу Штирії. Готтше / Кочев’є, Тюффер / Лашко, Лайбах / Любляна, Нижній Крайн, Амштеттен, Лінц, – до цих назв постійно апелює Поллак то німецькою, то словенською. Здається, він не належить до авторів, котрі примушують читача пройти крізь муки й насолоди географією задля неї самої. Втім, може, у відсутній мапі є сенс – якщо це дозволить трохи розворушити лінивого читача.