Наприкінці лютого і навесні 2022 року працівники залізниці бачили на львівському вокзалі найбільшу кількість людей за все своє життя. З самого ранку залізничники приймали зміну й не уявляли, що чекає їх за кілька годин. Провідники, які їхали з південних містечок, що скоро стануть окупованими, не знали, що наступні їхні рейси стануть евакуаційними. Вокзал, як говорить одна із його працівниць, перетворився на величезний вулик. Сюди приходили сотні волонтерів, щоб допомогти прийняти тисячі людей. Львівський піаніст, який встановив інструмент перед головним входом, намагався знизити тривогу і показати – люди вдома, вони в безпеці.
«Під час обстрілів не зупинялися»
Провідниця пасажирських вагонів Наталя Кудрич 23 лютого поверталася з Новоолексіївки, що біля Бердянська, до Львова. Раніше, до весни 2014 року, вона працювала у поїзді до Сімферополя, яким влітку їздили тисячі пасажирів. Проте люди, які тягли валізки, були щасливими – попереду море й відпустка. Через окупацію рейс до Сімферополя скасували й потяг ходив зі Львова до Новоолексіївки.
Війна застала Наталю вдома у Львові. Вже 27 лютого жінка евакуювала людей із Запоріжжя. Каже, що не боялася, бо не до кінця зрозуміла масштаби всього. Потяг минав міста заходу, центру й коли наближався до сходу, вибухи лунали частіше.
«Із Запоріжжя виїхали повними вагонами. І діти, і дорослі, і тварини. Багажу майже не брали. Місткість вагона 36 – 40 пасажирів, а брали 200 – 250. У купе було по 10 – 12 пасажирів», – говорить жінка.
Наталя не пам'ятає майже нікого з першого рейсу. Вона ледь протискалася між людьми у вагоні. Налякані пасажири сварилися.
Евакуаційний потяг, який повернувся із Запоріжжя до Львова, згодом вирушив до Києва. На нього там чекали тисячі. Серед натовпу жінка намагалася проштовхати в потяг двох дітей. Обіцяла наздогнати іншим потягом, телефонувала до «Укрзалізниці» й шукала місце для себе. Їй все вдалося. З дітьми зустрілася в Хмельницькому.
«Була 60-річна жінка, яка жила з чоловіком за кордоном і повернулася. У них дочка, зять і двоє онуків, син і невістка, і ще двоє онуків. За тиждень загинули всі, крім жінки й онука. Вона житиме лише заради дитини. Зараз такий вік, що треба відпочити з рідними, а вона їх просто втратила», – розповідає Наталя.
Під час евакуаційних рейсів провідники не мали окремих купе, залишали собі одну полицю. Інші віддавали переважно дітям. Одного разу в колишньому купе провідників сиділи діти і їли цукерки. Це побачила жінка з Маріуполя, якій було майже 90 років. Попросила солодощі для себе. Наталя дала їй цукерку. Та дивилася і лише нюхала шоколад. За півтора місяця в заблокованому місті жінка майже нічого не їла. Про цукерки не згадувада.
Діти в потязі мовчали, вслухалися в кожен звук. Щоразу здригалися, коли розуміли, що потяг сповільнюється. Плакали лише немовлята.
«Їхали без зупинок скільки могли. Деколи треба було чекати, хоча навіть під час обстрілів не зупинялися. Думаю, ніхто в потязі не спав, лише закривав очі від втоми. Із Запоріжжя могли їхати й 30 – 40 годин, а з Києва 12 – 15», – говорить Наталя.
Кілька разів евакуаційні рейси потрапляли під обстріли. Коли потяг їхав до Києва через Фастів, бо інші шляхи були пошкоджені, залізницю атакували окупанти. Вибуховими хвилями вибило вікна потяга. У такі моменти Наталя згадувала своїх маленьких доньок, які чекали у Львові. Під час першого рейсу жінки діти плакали й не відпускати.
«Пояснювала, як воно насправді. Якщо не поїду, то на рейс може не вийти вагон, який врятує людей. Вони звикли, що я в дорозі 5 і навіть 10 днів. Коли почалася війна, то в дорозі була 14 днів підряд», – каже Наталя.
Найважче для жінки було дивитися, коли евакуйовували мам, дітей, а їхні чоловіки залишалися, плакали на перонах. Діти притулялися до вікон й лишали відбитки долонь. Поїзд рушав, чоловік біг, падав на коліна й закривав обличчя руками – він міг більше ніколи не побачити сім'ю.
«Одного разу евакуювали людей з Києва і поблизу вокзалу влучила ракета. Почалась паніка, тиснява. Були ситуації, що люди як метелики бились об вікна. Попри бажання забрати всіх-всіх, зробити цього не могли», – пригадує Наталя.
Жінка каже, що потяги, де вона працювала, не мали великих пошкоджень. Наталю лякають тривоги, але навіть тоді рейси не запізнюються. Посадка пасажирів відбувається вчасно, бо зіб'ється один потяг – зіб'ються й інші.
«Працівники гинуть і безпосередньо на вокзалах. Це такі ж залізничники, просто вони на місці. 24 серпня в Чаплиному вбили моїх колег. Мої львівські друзі! Сім'ї залишились без батьків. Один хлопчик – без мами. Провідниця згоріла, не могли навіть ідентифікувати тіло. Ракета влучила у вагон», – розповідає Наталя.
Кількість евакуаційних рейсів зменшувалася у травні. Згодом у продажі з'явилися квитки. Останню евакуаційну поїздку до Запоріжжя бригада, де працює Наталя, зробила у червні.
Зараз жінка працює на маршруті з Києва до Львова. Час від часу супроводжує політиків, миротворців. Каже, що найгірше, мабуть, пережила. Вона щойно повернулася зі столиці. У неї приблизно десять годин до наступного рейсу.
«Зустрічатиму перший мирний потяг»
Наталя Свирид біжить до свого кабінету. Вона по дорозі роздає інструкції працівникам. Жінка – чергова на львівському вокзалі. Її телефон дзвонить кожні 5 – 7 хвилин
«Шостий люкс!, – каже Наталя телефоном, – Лєно, привіт! Як Тернопіль? Стоїть? Зараз був начальник поїзда. А я тепер лечу сама, правильно? Ну, що ви як мумії ходите? Ти хіба не можеш? Бодю, прийди до мене, тут на Тернопіль штабний вагон. Та 86-й! З якого переляку 82? Добре, ти зайнятий. Я тоді іншого викличу. Андрій, дуй до мене. В Тернополі що фанера закінчилася?».
Наталя Свирид народилася у Воронежі. Після університету вона поїхала до Львова й з 1979 працює на вокзалі. Спочатку відповідала за багажні каси, була адміністраторкою, а з 1999 року стала черговою по вокзалу.
У ніч на 24 лютого Наталя працювала на вокзалі. О 5:00 їй зателефонував старший син, який працює прикордонником: «Мамо, війна». У жінки затремтів голос. Вона пішла на перон, де залізничники говорили й усміхалися, не підозрювали, що чекає попереду. Ніхто не повірив, що почалася війна. Люди поспіхом читали новини й не розуміли, як діяти далі. Чергова не встигла доповісти директору вокзалу – він розгублений прибіг і сказав продовжувати працювати.
До 7:00 ранку 24 лютого на вокзалі спокійно. Наталя завершила зміну о 8:00. Жінка йшла додому, а назустріч ринули перелякані люди. Дорогою Наталя чула звук від вертольотів, гул сирен і думала про своїх двох синів.
Наступна зміна почалася 26 лютого і тривала 48 годин. Перед вокзалом наляканий натовп, дим, вогонь в бочках, намети. Потяги ходили диспетчерським розкладом.
«Щоб зайти в кабінет, був потрібен супровід поліції. Натовп був від трамвайної лінії. Всі хотіли в Польщу. Я вокзал не впізнала. Це було подібне на вулик, який просто стоїть і гуде», – каже жінка.
Безкоштовні поїзди відправлялися до Перемишля і Хелма. Щоб вийти на перон Наталя оббігала вокзал. Замість звичних хвилини-двох витрачала 15 – 20.
Наталя не могла відповісти на питання про рух потягів. Люди нервувалися. Хтось розумів, а хтось вимагав і кричав від безпорадності. У хаосі вокзал прожив 10 днів.
«Було враження, що настає апокаліпсис. Постійно мусила бігти не знаю куди й робити не знаю що. Вокзал був заваленим. У моєму досвіді такого не було», – пригадує Наталя.
Перед входом у кабінет стояв маленький диван. Туди впустили жінку з донькою приблизно п'яти років, яка приїхала з Краматорська. Дитина запитувала: «У нас сьогодні стрілятимуть? Ми звідси коли-небудь поїдемо?». Наталя не стримує сліз і каже, що так хотіла пообіцяти цій дитині, але не могла.
«Працівники залишались на роботі. Хтось виходив додатково як волонтер. Керівництво вокзалу жило на роботі майже місяць. Стараюсь забувати це божевілля, але не виходить. На вокзалі була команда. Інакше б не вижили», – каже Наталя.
Вокзалу допомагало місто, яке відправляло комунальників. Величезний обсяг роботи лягав на волонтерів. Не впорався б вокзал без військових, тероборони та поліції.
Під час першого ракетного обстрілу Львова Наталя збиралася на роботу. Стіни її будинку хиталися через вибухову хвилю. Вона бачила стовпи диму. Працівники, які доїжджали на вокзал, питали, що робити. Вони отримали вказівку продовжити роботу.
«Подзвонив син, який був під Києвом. Повертався з госпіталю. Його поранили 26 лютого. Говорю з ним. Чую вибухи. Питаю, що робити. Він не знає», – каже Наталя.
Молодший син Наталі теж військовий і з перших днів війни став добровольцем. Жінка каже, що діти дзвонили, коли вона була на роботі, просили ховатися й бігти.
«Часто йдемо додому з вокзалу під час сирени. У мене вдома кіт Томик. Треба бігти до нього. Його не залишу. Називаю свого кота «детектором». Якщо будуть вибухи, то він зразу тікає в шафу. Якщо все нормально, то ходить спокійно. Кілька разів помічала», – усміхається жінка.
Наталя вкотре згадує синів. Говорить, як пишається ними. «Мені цілих 60 років. Не хочу старіти через війну. Я повинна дочекатися дітей», – говорить вона.
Жінку вкотре кличуть працівники. Виходимо до зали вокзалу, де стоїть табличка з назвами міст, з якими «Укрзалізниця» відновлюватиме сполучення. З семи пунктів вже виконали два – зі Львова можна поїхати до Миколаєва й Херсона. Ці рейси позначені на табличці білим. Наталя усміхається і каже, що колір написів змінюватиме директор. Йому це дуже подобається.
Виходимо на перон. Скоро прийде черговий потяг з кількома евакуаційними вагонами. Наталя попереджає про це поліцейських, які проходять повз.
«Я думала, що першим хочу зробити. Мрію бути тут і зустрічати перший мирний потяг», – додає Наталя.
«По боках! Волонтери йдуть!»
У світлій заваленій книгами квартирі 27-річний Микола Оліярник прибирає. Раптом помічає крафтовий папір зі світлиною, яку зазвичай наполегливі фотографи продають туристам у центрі Львова. На ньому молода пара. Кілька хвилин Микола не розуміє, хто це і як фото опинилося в квартирі. Рік тому він понад місяць волонтерив на вокзалі. У його квартирі на місяць оселилась сім'я з Миколаївщини. Він дав їм ключі від дому у перші хвилини знайомства. Через рік після подій хлопець знайшов забуте фото.
У лютому 2022 року Микола волонтерив у гуманітарному центрі. Там було багато людей і хлопець вирішив, що буде потрібним на вокзалі.
«Ти не шукаєш волонтерство, а приходиш і працюєш. У перші дні, коли приходили евакуаційні потяги, не було впорядкованої системи. Ти бачив людей і робив що можеш», – пригадує Микола.
Тисячі людей на вокзалі та навколо. Микола проштовхується у натовпі, несе воду і їжу людям, які годинами чекають поїздів до Польщі. Запитує, чи потрібен корм для тварин. Підходять нові люди, які вперше бачать львівський вокзал і не можуть спланувати навіть наступну годину. Головні питання – коли буде потяг, де він зупиниться і де кінець черги.
«Людям потрібна хоч мінімальна інформація. Всі ставали у чергу до потягів на Польщу. Найважче добиратися до першої половини черги. Один хлопець ледве стояв на ногах. Я дав йому пляшку води. Він сказав: "Дякую велике. Здається, що вас боженька послав"», – говорить Микола.
Частина волонтерів постійно стояла на позиціях, інша частина, як Микола – була в русі. До хлопця підійшла жінка приблизно 60 років. Вона не пасувала до вокзалу з біженцями: макіяж, капелюшок з пір'ям, сумочка. Жінка стандартно запитувала про потяг до Польщі, як довго їхати.
«Закінчувала геть екзистенційними питаннями – як жити й що взагалі робити. Потім каже: «Мені краще, вас знаю і ходитиму з вами». Я бігав туди-сюди, залишив її під опіку волонтерки, яка стояла в наметі. На жаль, нічого не міг зробити. І відмовляти важко. Волонтери, які були з першого дня, пояснили, що будь-яка комунікація з людиною, яка приїхала – це надання первинної психологічної допомоги», – розповідає хлопець.
До одного з наметів волонтерів підходить чоловік і запитує, чим може допомогти. Він тікав від обстрілів. Приїхав до Львова, але не знає, що робити, куди йти. Хлопець отримує завдання – відганяти від намету людей, які курять. Тільки бачить, як хтось витягає сигарету, кричить: «Відійдіть!».
Жінка 35 років не змогла дочекатися потяга. Побачила, що волонтерам важко пересуватися через натовп і на все горло кричала: «По боках! Волонтери йдуть!». Микола каже, що це допомагало, оскільки гучномовців не використовували – це могло лякати людей.
Серед натовпу ходить чоловік без валіз чи сумок. Він евакуювався із Запорізької області – накинув пальто й пішов з дому. Підійшов до волонтера, коли той проводив з вокзалу жінку з дитиною.
«Сказав, що може погратися з дитиною, допомогти жінці. Розуміли, що йому просто немає куди йти. Дали грошей, намалювали карту, як потрапити до найближчого місця, де селять біженців», – каже Микола.
Вночі, під час комендантської години, люди знали, що найближчим часом ніхто нікуди не поїде. Було пригнічення й відчуття пастки – до ранку не можна вийти до міста.
«Пам'ятаю одного чоловіка. Це канонічний образ дядька з села. Він стояв і дивився вглиб Чернівецької, курив сигарету і казав: «От що той москаль наробив…». Коли волонтериш, то переходиш в режим автопілота. Раптом зупиняєшся, рефлексуєш, відчуваєш ніби це останні твої години, але відганяєш думки й несеш воду в укриття», – говорить хлопець.
На Миколу тиснули шум та крики навколо. Каже, що була потрібна класична музика, щоб знизити градус тривоги.
«Дуже люблю вокзали. Не було відчуття, що приїжджають біженці. Сприймав всіх як гостей, яких маю добре прийняти у своїй домівці», – каже він.
«Україна» тримала стрій
Перед входом до вокзалу у лютому 2022 року тисячі людей. Також там піаніно, за яке сідає Олексій Карпенко. Музика – це найкраще, що вміє хлопець.
Після 24 лютого 2022 року Олексій приїхав на вокзал одразу з інструментом. Тоді біля його рідного міста на Київщини стояли окупанти.
«Я з військового містечка, але понад 8 років у Львові. Моя мама бойовий медик, тато – керівник з електропостачання в містечку. Медпункт, де працювала мама, зруйнували. Дуже боявся, бо я тут, вони там. Росіяни були від них за 5 кілометрів», – розповідає Олексій.
Музикант не знав, чи добре сприймуть ідею з піаніно на вокзалі. Проте люди відгукувались позитивно. Ініціативу підтримали й на вокзалі. Олексій за кілька годин знайшов піаніно – допоміг палац імені Гната Хоткевича. Волонтери все привезли безкоштовно.
Хлопець імпровізував: виконував українські мотиви, поєднував з фортепіанними творами. Олексій акцентував на заспокійливій музиці, але були охочі співати «Червону руту» або ж щось з «ОЕ».
«Коли грав, то дивився периферійним зором. Навколо метушня, паніка і людина просто ніби застигає, підходить ближче й заспокоюється. Було багато людей, які 2 – 3 хвилини стояли, заспокоювалися і йшли у справах. Я знайомився з людьми з усієї країни. Відчував, наскільки всі згуртовані», – говорить Олексій.
Березень 2022 року був холодним. Пальці музиканта замерзали, він одягав рукавиці, бо хотів бути потрібним. Часом міг грати годину-дві, за кращої погоди – п'ять-шість. Волонтери приносили для Олексія чай і гарячу їжу.
Хлопець захоплювався грою і не розумів, скільки часу минуло. Вже вдома відчував біль в ногах, голод чи застуду.
«Уже в квітні було менше людей. Приходив щоразу менше. Піаніно стояло перед вокзалом з початку березня. Хочу віддати належне Чернігівській фабриці музичних інструментів. «Україна» тримала стрій за різних температур. Я мав ключ, щоб налаштовувати інструмент. За місяць користувався ним два-три рази», – каже хлопець.
Він почав грати композицію Time Ганса Циммера. У Львові повітряна тривога. Олексій каже, що в музикантів є традиція – щоб не сталося мусиш завершити твір. Саме тоді на вокзалі волонтерив фотограф з National Geographic. Він почав фільмувати Олексія.
«Сирена на відео не була гучнішою за фортепіано, а воно не глушило звук сирени, яка наче доповнювала музику. Це спонукало грати ще емоційніше. Не знав, що мене знімають. Це якась квінтесенція збігів. Ніби хтось зрежисував. Ми з фотографом листувалися і я сказав йому, що режисером відео став сам Бог», – розповів хлопець.
Незабаром Олексій отримав повідомлення: «Привіт! Побачила твоє відео твору мого тата. Це зворушливо, ми підтримуємо українців. Покажу відео для батька». Авторкою була донька Ганса Циммера. Згодом вона показала, як оскароносний композитор вмикає відео з львівського вокзалу на концерті у Лондоні.
«У Циммера буде концерт в Кракові у квітні. Організатори планують залучити мене. Як для артиста це чудова можливість виступити з одним із найкрутіших композиторів сучасності. Коли зараз приходжу на вокзал, то одразу дивлюсь на місце, де стояло фортепіано. Здається, що все було недарма», – каже Олексій.
Матеріал створено в рамках проекту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)