У прокат вийшов документальний фільм Володимира Тихого «День Незалежності», знятий протягом 24 серпня 2022 року. Над ним працювали одинадцять операторів у різних містах країни. Ми бачимо цей день разом з працівниками ДСНС у Києві, патрульними на пляжах в Одесі, 14-річною харків'янкою, столичною художницею та колишнім народним депутатом зі Львова. Героїв фільму обʼєднує перший після повномасштабного вторгнення День Незалежності України, який уже ніколи не буде схожим на минулі.
Про фільм, героїв та кінооб’єднання «Вавилон’13» ZAXID.NET поговорив з режисером та продюсером Володимиром Тихим.
Яким чином ви обирали героїв?
Загалом багато компонентів на це впливало. Адже можна багато всього собі вигадати, але не завжди можливо реалізувати. Особливо в теперішніх умовах. Що стосується зйомок у тих місцях, де ведуться бойові дії, то тут ми обирали те, що точно можна організувати і щоб було більш-менш безпечно для людей, які будуть це робити.
Ми знімали в окопах і мені здається, що саме побутова ситуація на позиціях могла розповісти про війну більше, ніж зйомки того, що відомо з репортажів. Окопна правда життя, злива, від якої не можна сховатися також додала свою драматургію: спочатку чути вибухи, потім грім, потім накриває злива.
Щодо персонажів цивільних, то нам дуже хотілося подивитись за лаштунки оборони. Ми знайшли ДСНСників, яких можна було знімати, мені здається, це вдалий момент у фільмі. Коли такі речі плануєш в теорії, розумієш, що у 99-ти випадках тобі просто скажуть, що це неможливо, а тут нам пощастило.
З паном Кензьором, який у нас презентує офіціоз (в хорошому сенсі цього слова) проголошення Незалежності, я з ним уже працював над проектом до 30-річчя Незалежності. Він мені видавився дуже цікавою особистістю, яку ми не повною мірою тоді розкрили.
Власне, оті дві повітряні тривоги, які його переривають, настільки вдало працюють, що виглядають частиною сценарію.
Повітряних тривог, якщо говорити лише про ті, що оголошувались по всій Україні, у цей день було сім. Я не міг передбачити такого.
Ми були у постійному контакті з Сергієм Стеценком, оператором, який знімав Кендзьора. Він розповідав, як вони сидять в укритті по кілька годин, що у тому бомбосховищі своє життя. Я чомусь уявляв, що саме це бомбосховище буде важливою частиною фільму, але воно в нього взагалі не увійшло. Натомість ці перервані тривогами телеефіри виглядають трагікомічно.
У вас серед героїв – впізнавані медійні люди, таки як Ярослав Кендзьор чи Тетяна Чорновол. А є зовсім невідомі. Як ви шукали баланс?
Ми з Танею Чорновол так само уже працювали й знали, що це надійна людина, яка не буде марно ризикувати. Що не значить, що вона не ризикує під час бойових дій.
Зрештою, «День українського добровольця» за такою ж методою був зроблений. Тобто я розумів, що будуть моменти, які можуть так і не потрапити у фільм. І треба бути готовим до того, що можна навіть когось образити, але це документальне кіно.
Знову ж таки, медійність в нас, вона ж така дивна. Зараз дуже все інтенсивно розгортається. І люди, які були зірками у медіа два роки тому, зараз навіть часом не впізнаються, розумієте?
Для загальної маси українців все дуже швидко міняється. Це, до речі, прикро насправді, тому що культурна тяглість, яку ми намагаємось весь час будувати, вона дуже страждає від цього. Адже загальний досвід має якось формуватися, і мудак має знати, що ми не забудемо, що він мудак. А ми забуваємо і знову все повторюється. І цілком реально може бути, що, наприклад, людина, яка зараз втратила довіру, через півтора-два роки може балотуватись на президента і навіть перемогти.
Розкажіть, будь ласка, трошки більше про тих військових, які є в кадрі. Ми про них набагато менше знаємо.
У нас, крім підрозділу Чорновіл, є підрозділ артилеристів, є підрозділ піхоти, є ТРО. Ми планували знімати у Миколаєві. Там, як усі знають, проблеми з питною водою. Її возять цистернами. Є цистерна, яку возить трамвайчик. Ми вирішили зняти людей, які працюють на цьому маршруті.
Але в День Незалежності очікувалась значна активність російських ДРГ, тому була впроваджена цілодобова комендантська година і цей маршрут не працював. Тому ми вирішили знімати наших друзів з підрозділу київської терборони.А вони привезли нас якраз до цих артилеристів, які були абсолютно відкриті для зйомок.
Ця історія монтується з іншими окопами. У тому підрозділі воює наш оператор з «Вавилону» Юрій Пупирин, який знімає війну з 2014 року. Уже півтора року він знімає художника, який прийняв мусульманство та воює у добровольчому підрозділі чеченців.
Це абсолютно, скажімо так, не медійні персонажі цієї війни, яких значно більше, ніж ми собі уявляємо.
При перегляді складається відчуття, що герої просто не бачать оператора. Вони існують у кадрі дуже природно. Як було досягнуто такого ефекту?
Не було якогось лайфхаку. Все складалось по-різному. Наприклад, військові в окопах були такі втомлені, що їм просто було байдуже.
Щодо інших випадків, то хоча ми знімали протягом одного дня, ми ж все одно готувались, спілкувались з героями. Наприклад в Одесі знайомилися з поліцією. Це була непроста історія, багато речей не можна було знімати. Готуєшся до одного, але відбувається все навпаки.
Ну і знову ж таки є монтаж, по суті з того, що знято, у кінцевий варіант фільму потрапило лише кілька відсотків. Є багато цікавих епізодів, які не пішли в монтаж, ми зараз ці шматочки повикладаємо. Звісно, цікавого значно більше було, ніж ми показали за 73 хвилини.
Скажіть, як існує зараз «Вавилон’13»?
Нас завжди вважали якоюсь сектою свідків війни, такими дивними персонажами, які весь час про неї нагадують. А зараз ми робимо все те, що робили усі ці роки, але масштабніше. Ми зробили серіал на замовлення «Суспільного» про людей на фронті. Це не обов'язково військові, це можуть бути і мирні жителі. Зараз думаємо зробити продовження.
Ми екранізуємо короткі тексти, це поезії військових. Є й інші проекти. Отаким чином ми живемо. Майже як звичайний виробник кіно.
Але у вас дуже багато членів угруповання воює. Як ви їм допомагаєте і як це можуть зробити глядачі?
Ми при потребі оголошуємо збори та сподіваємось, що керівництво країни, врешті-решт, досягає нового рівня забезпечення військовий. Бо поки ми не переможемо, ця війна не закінчиться. А ми поки збираємо, зокрема, на дрони. Так чи інакше, питання дронів буде актуальним ще дуже довго. Збираємо на дрони для підрозділу аеророзвідки «Адам».