Вибори в Україні ніколи не були усвідомленим рішенням тверезомислячих людей. І цьогорічне «волевиявлення» – не виняток. Навпаки, у них використані найкращі напрацювання штабів у галузі масової психології, роботи з людьми з нестійкою психікою та експертів з народних казок і фольклору (це якщо говорити про видиму частину процесу, винісши за дужки диво-закон про вибори, каруселі, купівлю голосів та ручні комісії).
Історія та менталітет
Головна битва за уми виборців полягає не у сфері раціонального, а, м’яко кажучи, у правій півкулі мозку. Це завжди боротьба добра і зла, сага про правду і кривду. Відомо, що ідеалом українського виборця є такий собі гібрид Котигорошка з Кармалюком, який карає ворогів нашого народу. Він має бути простакуватий, зрозумілий і не надто розумний (щоб не обманював). Борони Боже, не інтелігент, такий бо, як відомо всім, народженим в СРСР, обов’язково «вошивий» і зовсім не тямить у народному господарстві.
Парадокс у тому, що щирі захисники одвічних українських цінностей самі не усвідомлюють того, що захищають не європейське майбутнє і навіть не українські цінності. Вони експлуатують (а відповідно, і поширюють) цінності «русского мира», міцно прищеплені суспільству за роки УРСР. В їхньому світі досі існують спекулянти, трудова інтелігенція, керівна роль партії в суспільстві та економіці.
Таким патріотам досі невтямки, що розвинуте суспільство – це не дим заводських труб, не виплавка чавуну і сталі, не колгоспи-рекордсмени. І навіть не клич заводського гудка. Тим більше, це не поділ на «трудовий клас» та «паразитів». Тому й спрацьовують досі лозунги про «змусити працювати чесно», «щит нації» чи «справедливі тарифи». Свідомість «буржуазного націоналізму», попри численні спроби самонавіювання, досі є чужою для більшості населення. У типового галичанина під личиною бюргера міцно вкоренився пролетарій-гегемон, який вимагає особливого ставлення до себе як до носія вищих моральних цінностей.
І ніби всі за реформи, як колись за побудову комунізму. Але як проводити реформи, якщо в процесі потрібно всіх «захистити»? Теоретично, займатися «захистом» мають профспілки та ліві, в Україні – ті, хто проголошує себе «правими», «право-центристами», «лібералами-реформаторами». Інше питання – що ми хочемо побачити «на виході»? Ми модернізуємо Україну чи Малоросію? Чи «какая разница»?
Можна скільки завгодно говорити про європейський вибір, але поки у нас слово «революція» буде асоціюватися із жовтневим переворотом, а не з подіями в Англії XVII ст. чи в Америці кінця XVIII ст., ми й надалі житимемо у російському інформаційному полі. В тій системі координат, де «с трудов праведных не наживешь палат каменных», де «не обманешь – не продашь», де матеріальне – зло за визначенням.
Історія, до якої так люблять апелювати носії «народної моралі», є історією, написаною переможцями у ХХ столітті. Це історія перемоги національного героя Максима Кривоноса над зрадником і ренегатом Яремою Вишневецьким. Це історія героїчного спротиву окатоличенню. Історія народу, який завжди ставив на місце вискочнів. Одним словом – одна довга передмова до великої жовтневої соціалістичної.
Ми ж не можемо собі уявити, що виступати проти влади можна під гаслом «жодних податків без представництва». Це так само дивно, як утворення Ганзейського союзу десь на просторах Московської держави Івана Грозного.
Історія (не в сенсі, що ми пережили, а в сенсі, як ми це розуміємо) визначає електоральні симпатії сильніше за раціональні розрахунки. І ніяка модернізація (не говорячи вже про вестернізацію) нам не загрожує, допоки суспільство не переосмислить свій колоніальний досвід.
Партія і представництво
Теперішня політична ситуація в Україні є дивним коктейлем з олігархії, феодалізму, чиновницької диктатури і франшизи. Олігархи (які єдині користають із цієї ситуації) володіють фінансовим та медійним ресурсом для розкрути власних політичних брендів. На місцях цими «організаціями» керують їхні васали (в бізнесі чи державному апараті), а коли таких нема – логотип і печатка передається як франшиза зацікавленій групі. Плоди такої системи ми всі споживаємо минулі два десятиліття. Останній приклад – домовленості БЮТ і БПП про розподіл голів обласних рад та їхніх заступників. Чудовий зразок «керованої демократії», з якою ми всі декларуємо війну не на життя, а на смерть. Ми ж не москалі, «Україна не Росія».
І поки ми спостерігаємо захопливі сюжети про «проламаний череп» Кужель і «героїчний штурм» квартири Мірошниченком, реальні суспільні групи та реальні конфлікти інтересів існують в паралельній до «політики» реальності.
Наприклад, у Львові регулярно «воюють» перевізники з пасажирами, продавці з управителями ринків, забудовники із противниками будівництва. Був конфлікт довкола пам’ятника Шептицькому. Є проблеми із ввезенням імпортних автомобілів. Є МАФи. Але нема політиків, які б чітко сказали, за кого вони. За чий рахунок має існувати держава? Навіть школярам зрозуміло, що соціально-орієнтований капіталізм із низькими податками та гігантськими соціальними виплатами у воюючій країні – це абсурд. Але не для нас.
Під час Революції Гідності та протягом усієї війни на Сході головним промотором змін був незначний прошарок людей, які розуміють природу речей. Які цінують свободу, зокрема економічну. Але на жодних виборах – ані президентських, ані парламентських і навіть місцевих – цей клас не зумів радикально переламати ситуацію. Надалі перемагають олігархи, які платять «народу» його ж грошима. «Народ» же розраховується своїми голосами, даючи тим самим карт-бланш на подальше пограбування країни, поступово перетворюючись на клієнтелу для топ-чиновників і «бізнесменів».
Електоральна база
Поширеною є думка про політику як «брудну справу». Це в умовах України є правдою, але така установка створює ще й додатковий психологічний бар’єр, який допомагає утримувати подалі від важливих справ чужих системі людей. Проте для нечисленного середнього класу куди важливішою є проблема малої соціальної бази для політичного проекту. Хто реально готовий підтримувати (не в пориві праведного гніву, а системно й активно) політиків, які виступлять за ліберальні реформи? Все одно чисельність клієнтели олігархату в рази більша.
Шансом може стати одвічне українське передвиборче кредо «може, якраз для нас щось зробить». У цьому маніфесті пасивного патріота – одвічна мудрість поколінь. Патріот і ніби не дурний, бо не сильно довіряє, але «може, якраз». Зрештою, прикладів у новітній історії, коли відбувалася (навіть про людське око) зміна влади – більш ніж достатньо. І все через те, що народ нібито «повірив».
Нормально, коли влада дає можливість встановлювати правила. Ненормально (як зараз у нас), коли влада – інструмент для формування винятків для себе. Влада має регулювати ситуацію в суспільстві розміром та типом податків, способом використання спільної власності. А не приватизацією для «своїх» і схемами з виводу в тінь залишків спільних активів.
Епілог
Люди, які не можуть звикнути до думки, що «все вирішують нагорі», і яким неприємно вже від самого факту, що «нєкто» Березенко обговорює з «нєкім» Кириленком, в якій обласній раді «оберуть» якого «голову», мають:
а) зайнятися «брудною справою» політикою,
б) змінювати свідомість оточуючих людей із пролетарської на буржуазну.
Ми можемо жити нормально, а можемо і «по-новому», у перемальованому совку. Декомунізація – це не лише зняти пам’ятник Щорсу з коня Щорса. Це ліквідувати ЖЕКи, встановити незмінні правила й підтримувати конкуренцію, ставити приклад успішного підприємця в один ряд із успішними науковцями, військовими, медиками. Навіть на своїй Богом даній землі колгосп – це тупик і деградація. І поки безсрібники у вищих ешелонах влади будуть стравлювати «народ» та «бариг», прикладом успішної людини буде багатий чиновник чи міліціонер. А «народ» і надалі тішитиме себе думкою, що фальшивий світ політики його ловив та не впіймав.