Розмовляв кілька днів зі знайомим польським політологом про українську політику. Раптом він скрушно зітхає і каже: «Але тема для розмови насправді відсутня. Нема в Україні політики».
Цими словами він не зробив для мене жодного відкриття. Адже мені, як і всій країні, незалежно від політичних уподобань, цілком зрозуміло, що нема ні боротьби ідей, ні повнокровної реалізації виборчого права, ні навіть уже конкуренції «вождів». «А що є?» – питаю я. «Бізнес, – відповідає він і пояснює. – Але нема причин для суму. Будь філософом: адже у вас тут по-іншому й не було ніколи».
Ми зачепились за історичні питання й почали згадувати, як воно було в минулому. Не будучи істориками, ми заходилися «на хлопський розум» згадувати, як було в «Речі Посполитій обох народів», і він виявив одну просту закономірність. Мовляв, тут, на Сході, який сусідував із Диким Полем, домінувала велика «маґнатерія», яка безжально експлуатувала народ, ставлячи свої бізнесові інтереси вище за державні. Тоді як на землях Корони королівства польського процвітала шляхетська демократія, яка збиралася на своїх сеймах, живучи в режимі політичної конкуренції.
Звісна річ, ми почали порівнювати ту «маґнатерію» Речі Посполитої із нашими сучасними олігархами, вкотре виявивши міцність і живучість історичних шаблонів, які процвітають у нашому сьогоднішньому житті. З одного боку, якось дивно порівнювати князів Вишневецьких, Потоцьких і Острозьких із нашими Пінчуками, Ахметовими та Коломойськими. Можливо, тому, що перші, на відміну від других, не були в комсомолі. А другі, на відміну від перших, заробили свої перші мільйони внаслідок кримінальних розборок, а не отримали його у спадок або вибороли на війні. Походження маґнатів цілком логічно виростало з феодалізму і його внутрішніх законів. Там шляхтичі ставали маґнатами. А в нас олігархами зробилися колишні комсомольці. Зрештою, про феодальну сутність політичної системи України говорилося не раз.
З другого боку, між ними існує очевидна спільність: усі вони і тоді, і тепер, по суті, були зацікавлені в максимальному згортанні демократії і виробленні зручної політичної системи, де закони приймалися і працювали б на них, державний інтерес збігався з інтересом їхньої кишені, а народ сидів сірий, убогий і затурканий, роблячи свою звичайну справу. Не треба бути істориком, щоб зрозуміти, до чого призвела система, збудована польськими маґнатами. До руйнування Речі Посполитої та її поділів наприкінці ХVIII століття. Мене завжди бентежила приказка «Musi to na Rusi», яка досі ходить у сучасній Польщі. Тобто, на відміну від вільних європейських країн, у нас досі працює влада примусу. І це аж ніяк не історичний пережиток, а досі наша сьогоднішня реальність. Якби вона не була живуча, то ніхто б там, у Польщі, не наважився повторювати допотопні побрехеньки.
Цей цілком вульгарний історичний паралелізм, певна річ, страшенно паралізує, фактично відмовляючи нам у майбутньому. Адже чи означає фраза «У вас тут по-іншому й не було ніколи» також і те, що по-іншому в нас і не буде ніколи? А якщо не буде, то чи варто нам очікувати завтра неминучого колапсу? Бо у що добре може виродитись сучасний олігархічний феодалізм? Може, в освічену монархію? Чи в суверенну демократію? Велике питання, чи насправді відрізняється наше сучасне суспільство від того сірого, вбогого і затурканого народу. Якщо таки відрізняється, тоді жодні історичні паралелі вже завтра не матимуть жодного сенсу, а сьогоднішні олігархи і система, витворена ними, стануть таким самим музейним експонатом, як і маґнатерія Речі Посполитої.