Вуличні музики є такими ж «служителями» Львова, як «Вернісаж» чи букіністичний ринок біля пам’ятника Федорова. Музики додають цьому місту романтичності, одухотвореності.
Вони оживляють Старий Львів, знімають втому заклопотаних львів'ян, і додають радості нашим гостям.
Проте, хто вони? Що їх кожен раз приводить на площу Ринок, на проспект Шевченка, під Андріївську Церкву? Бажання наповнювати Львів чарівними мелодіями, виливати душу, чи лише заробляти своїм умінням мідяки?..
Заради музики
Дехто, дійсно, просто «викинутий» на вулицю безробіттям, і змушений з дня на день виходити грати просто неба, аби заробити на хліб. Так уже десять років поспіль робить Микола Дяченко. До того він тридцять років поспіль виступав у складі академічних оркестрів. Його дружина-поводир показала мені альбом із нотами, за допомогою якого пан Микола в далекому 1965 році готувався до вступу на спеціальність акордеоніста. Це виявися нотник надрукований шрифтом Брайля.
«У культурі повний завал», - скрушно сказала мені пані Дяченко. Та героїчне подружжя не здається, вони продовжують бути служителями музики. Заробляють, як можуть, а на зібрані гроші записують диски.
Задля дітей
Скрипаль Сергій, якого я зустріла на острівці бруківки посеред розритої Торгової площі, виявився мешканцем Бродів.
- «Це мій основний заробіток. Так годую жінку і двох синів. Їжджу по Україні. Сідаю в електричку, та й їду грати. У Львів люблю приїжджати, тут люди люблять слухати наші мелодії 60-х років, які я люблю виконувати найбільше. Та й пора така, що самі львівські музики на заробітках у Польщі, Німеччині, то можу дещо заробити», - каже Богдан.
- А чому самі за кордон не їдете? Чи, принаймні, до Києва? - допитуюся я.
- За кордон їхати складно, там за все треба платити. За проживання, харчування, візу відробляти. До Києва їздити не люблю зовсім, туди завжди всі їздили, то ж вразити публіку, дочекатися від неї подяки важко. Їжджу до ближніх міст, плачу кілька гривень за електричку, ось і всі мої витрати.
Через тяжку долю
38-річний Олег грає на сопілці українські шлягери щодня. Його сопілка «озвучує» площу Ринок і в спеку літом, і під дощем восени, і коли дуже-дуже холодно взимку.
Власне, про його витривалість запитую найперше. Олег відказує, що вже давно загартувався, і без проблем переносить і холод, і спеку. «Я тут, бо в мене троє дітей, а жебракувати не хочу. Вісім років тому на будівництві у Санкт-Петербурзі мені на ноги впала важелезна плита. Мені провели вісім складних операцій, я зараз без пальців. Коли перший раз прийшов грати, то пам'ятав лише дві гуцульські мелодії, які розучував ще в дитинстві у музичній школі. Спершу їх лише і грав. А потім підходили люди, наспівували, і цьому було достатньо, щоб почати розучувати нові мелодії. Я їх усі тут навчився грати», - розповів Олег.
Для вільного способу життя
Двадцятип'ятирічний Олег із Полтави везе свого друга Сашка з Івано-Франківська на море в Одесу, але через Львів. Вони адепти вільного способу життя, «коли є в кишені пачка цигарок, і все не так погано на сьогодні». Третій тиждень поспіль у переході перед пл. Митною награють мелодії російського року. Кажуть, людям подобається - гроші лишають. «Я граю не для грошей, для сейшена граю. Граю те, що подобається - російський рок, «ВВ», мелодії «Разных людей», свої пісні, а гроші мені потрібні, щоб що-небудь поїсти, на квиток в електричку чи поїзд», - каже Олег. Подорожує таким способом уже чотири роки, об'їздив усю Україну, побував у Сибірі, на Байкалі.
Для Львова
Молодий акордеоніст Богдан грає на вулиці усього лиш кілька місяців. У травні він покинув навчання в Рівному, й вперше приїхав до Львова. Закохався в місто з першого погляду і вирішив залишитися тут жити. На роботу поки що не влаштовувався, адже літо на дворі. «Мені вже неодноразово пропонували роботу за непогані гроші, відколи я сиджу і граю на вулиці. Але я поки що не хочу, хочу поки літо бути вільним», - пояснив Богдан.
Для узагальнення
Цих п'яти чи десятихвилинних розмов із львівськими музиками було достатньо, щоб скласти про них враження. Задовольнитися підтвердженням того, що й так можна було припустити: хто має музичну освіту, грає на класичних музичних інструментах, може порадувати милими серцю львів'ян українськими та всесвітніми шлягерами. Старших виходити на вулицю змушує потреба забезпечувати себе й рідних. Молодь - бажання жити вільно, не вплутуючись у соціальні пута. Але поза цим резюме залишалося найголовніше - музика.
Я згадала про етнічний гурт «Добрі люди», яких на площі Ринок тепер не видно. Хоча торік тут збирали біля себе коло щасливих слухачів на дві-три години. «Ці точно не через безвихідь виходили в люди. У них було бажання дарувати свою музику людям. Просто органічна потреба. І це спрацювало, тепер їх запрошують на фестивалі й концерти», - подумала я.
Для екзистенції
Остаточно переконатися, що музика може бути самометою, мені допомогла щаслива зустріч із Ярославом Хомином, на звук чиєї гармоніки я прийшла у бернардинський дворик, позаду церкви Андрія. На мої питання ця незвичайна людина відповідала цілісними фразами, й просила передавати дослівно.
- Що для Вас означає грати?
- Перш за все, це звук як формація медитативного стану почуття. Через звук, музично сформований і серцем пережитий, людина приходить до відчуття прекрасного, миролюбного, позатойбічного. Процес творчості вуличного музиканта, на мій погляд, не є однозначним. Бо, здебільшого, вуличні музиканти в певній мірі володіють пензлем, поетичним словом, іншими талантами, пов'язаними з мистецтвом. Я раніше писав музику для театрів, до вистав «Джерело святих», «Три сестри», «На полі крові», «Іконостас України».
- Чи завжди Ви приходите до церкви Андрія?
- Майже завжди я вибираю місце біля церкви святого Андрія у Бернардинському дворику. Кроки перехожих нагадують розкриті серця людей. Сіре буття тут перемішане з святістю єдиної миті і, заглядаючи в очі тіней, я намагаюся осягнути свою присутність в цьому світі. Тиша і спокій наповнюють розчавлений мозок, тим більше, що вікна рідного училища нагадують мені про скороминучу юність й сьогоднішню, якщо можна так сказати, старозавітну теперішність.
- Вуличні музики Львова, здебільшого, грають добре?
- Мені здається, що я зустрічаю на вулицях Львова набагато сильніших за себе музикантів, що працюють в жанрі класичному, чи то навіть весільно-розважальному. Особисто я за день заробляю від 13 до 18 гривень. Є музиканти, талант яких освячують більш змістовними дарунками. Мені достатньо того, що я маю для скромного існування в сучасному світі. Я граю два-три рази на тиждень, бо кожен день вуличного грання виснажує емоційно і фізично. Адже п'ять годин музикування не є легким, як це на перший погляд може здатися.
- Яким є Ваш Львів?
- Моє улюблене місто завжди було і залишається найкращим товаришем, можливо, навіть містичним товаришем. Як би воно не змінювалося у вібраціях європейського ґатунку, для мене воно залишається старим, забутим Богом місцем, де пройшло моє дитинство і юність, і протікає злиденна зрілість.
Фото зі сайту https://fotki.yandex.ru/users/fef72/view/5371