Третім українським фільмом, прем’єра якого відбулась на Берлінському кінофестивалі, стала документальна картина Світлани Ліщинської «Трошки чужа». Третім суто хронологічно, але аж ніяк не за важливістю тем, на які говорить режисерка.
Світлана Ліщинська, родом з Маріуполя, досліджує власну ідентичність. Вони знімає маму, доньку та онуку. Це дуже особиста на відверта історія, де російськомовна українка міркує над тим, ким відчувають себе членкині її родини. Вони залишають Маріуполь та кожна у свій час перебирається до Києва ще до повномасштабного вторгнення. Хтось там і осів, хтось планує повернутись, але повертатись уже немає куди. Від їх рідного дому залишились лише руїни.
Світлану Ліщинську більше цікавить тема любові, її відсутності чи способів вираження. Таким фільм початково і задумувався. Проте війна зламала його сюжетну канву та змусила героїнь рухатися у несподіваному напрямку.
«Я почала розробку цього фільму ще до війни. Це мала бути місцева, українська історія. Я родом з Маріуполя, який був дуже русифікованою частиною України, і мені було важливо зняти фільм про колонізовану частину нашої свідомості», – розповіла режисерка.
Такі різні та водночас рідні героїні переживають власні кризи та намагаються дати собі раду.
Інтонація картини настільки особиста, що героїні часом дратують та змушують вести з ними суперечки. І в цьому найбільша принада та водночас ризики картини. Відвертість режисерки дозволяє через її родину поставити й собі запитання: Хто я? Що таке моя мова? Де мій дім? Де походить межа моєї ідентичності? Зрештою, у всіх будуть свої запитання. Адже по суті через маленький світ трьох жінок Світлана Ліщинська говорить на теми, які так чи інакше хвилюють практично всіх, переводячи розмову з локальної долі однієї родини на глобальний світ країни. Країни, яка так і не подолала свій досвід колонії і яка сплачує страшну ціну за свою свободу.