На диво сильні і стійкі міфи про Білорусь в Україні. Фактами реального життя віри не зруйнуєш. Віра в справедливість білоруської економіки, промислову мудрість, соціальну орієнтацію влади, порядок в країні набула якогось містичного характеру. Туристичний образ Білорусі – чистота і безпека вулиць, охайні, нехай і сумні обличчя білорусів в пунктуально працюючому громадському транспорті, доглянуті поля, людні прохідні державних заводів і смачні продукти харчування. І ще європейська розгульність [вулиці] Зибіцької [у центрі Мінська], модельна краса дівчат на вулицях і дивовижна для тоталітарної країни кількість хороших автомобілів в Мінську.
Так? Та так. А до Лукашенка було так? Було. А 50 років тому Білорусь потопала у бруді, смітті і безладі? Що, білоруська молочка і м'ясні вироби 40 років тому були неїстівними? Чи Лукашенко розробив і затвердив рецепти? Зовсім ні. Радянська вітрина Республіки Білорусь – частина потужної пропаганди авторитарного режиму. Вона вибілює «славетне радянське минуле», протиставляє народність, справедливість влади жадібності і аморальності вільного ринку. Вітрина радянської Білорусі – це PR-пастка тих, хто вважає розвал Радянського Союзу трагедією, політичну монополію КПРС – управлінською досконалістю, а Держплан – найкращим форматом для реалізації стратегії для країни.
Ось, мовляв, дивіться, українці, до чого ваша «дерьмократія» вас довела. До всевладдя безсовісних олігархів, бідності, кричущої нерівності, промислової деградації і статусу країни на побігеньках у Сороса. Не хочете такого? Гайда з нами, у наш Союз, новий, але зі старими радянськими традиціями. З працюючими заводами, доглянутими полями, чистими вулицями і строєм організованим суспільством. Порядок колон і рядів – це ж краще за західний хаос, гендерну розбещеність, tik-tok-ізацію мозку і залипання в Інстаграмі.
Некритичне сприйняття тоталітарної Білорусі з її моделлю Совок / Держплан – небезпечна штука для України. Такий підхід підживлює ностальгію суспільства за радянською несвободою, системним приниженням людської гідності, партійною монополією і запланованою бідністю. Такий підхід вносить сум'яття в мізки українців і породжує питання: «А може все-таки Сильна рука? Вона ж справедливіша за демократію під п'ятою олігархів. Може все-таки Держплан і повна соціалістична зайнятість? До біса цих підприємців, бізнесменів і спекулянтів. Може все-таки повернути радянську систему соціального захисту? Нехай з чергами, дефіцитом, блатом і отриманням квартир за чергою (як мінімум, 10 років покірного очікування)».
За підсумками I півріччя 2021 р. лише 6,4% білорусів мали дохід на людину більше $505 (менше ₴13400). Майже третина білорусів живуть менш, ніж на $200 (₴5300) в місяць. 85% білорусів живуть менш, ніж на $400 (₴10600) в місяць. З цієї суми середня сім'я витрачає близько 40% на їжу. І це той стандарт соціального захисту, той ідеал якості життя, який українці готові обміняти за політичну і громадянську свободу?
Білоруська промислова політика, кажете, в Білорусі вам подобається? Одна справа дивитися на валові показники: кубометри, тонни, квадратні метри і т.д. Інша – на гроші. У 2020 р. співвідношення чистого прибутку до виручки всієї промисловості склало 2,5%. Обсяг чистого прибутку всієї промисловості склав лише 43% від обсягу державної підтримки промисловості. Нарешті, обсяг чистого прибутку – це менше 6% боргів по кредитах. За підсумками 2020 р. майже 40% виручки промислові підприємства витрачають на обслуговування кредитів. Головний кредитор – державні банки, які створили потужну, дуже прибуткову фінансову олігополію.
Кожен державний завод (інших в країні дуже мало) перетворився на дійну корову для VIP-представників номенклатурно-силових кланів. Він обріс фірмами-пилососами, через які розпорядники та споживачі чужого збагачуються за рахунок платників податків. Причому борги, неліквіди націоналізуються, а прибутки прихватизуються. Державна промисловість Білорусі – це як казино, в якому круп'є і власники завжди заробляють – за рахунок платників податків. Звичайно ж, вони ж не будуть руйнувати саме казино. Це ж їхній бізнес.
Аналогічна ситуація у сільському господарстві. У 2020 р. співвідношення чистого прибутку до виручки склало 6,1%. Чистий прибуток білоруської колгоспно-радгоспної системи – це лише 20% всієї державної допомоги, яку отримує цей сектор. Без держпідтримки рентабельність усього сільського господарства негативна. Співвідношення чистого прибутку до боргів за кредитами – 14,5%. І це після того, як Лукашенко своїм указом дозволив с/г-організаціям не платити за боргами перед постачальниками і списав величезні суми боргів.
В рамках білоруського Держплану за 20 років активної модернізації промисловості та сільського господарства було освоєно ~ $90 млрд. Нема ЖОДНОГО нового конкурентного сучасного державного заводу. Це незважаючи на величезні преференції, дотації, повну політичну і номенклатурну підтримку. Навіть, здавалося б, такий прибутковий бізнес як нафтопереробка білоруські розпорядники чужого примудрилися загнати в борги. Цемент, скло, папір, будівельні матеріали, метали, фарби, тканини – все провалив білоруський Держплан.
Все, що в Білорусі конкурентоспроможне і сучасне з'явилося не завдяки, а всупереч Держплану. Дуже точну характеристику білоруської моделі дав глава дуже успішної приватної компанії ADANI Володимир Линів: «Ми працюємо з приватними підприємствами, які в гаражі дуже добре точать деталі за хорошою ціною. На відміну від державних, які виставляють ціну в 10 разів вищу. Ми багатьом заводам пропонуємо кооперацію, але вони до неї не готові».
Білоруський тоталітарний Держплан, як і його почилий в бозі Радянський Союз, все глибше занурюється в борги, збільшує податкове навантаження, будує все вищі торгові бар’єри навколо країни (до речі, все це відбивається у ВВП), паралізує дух підприємництва і перетворює країну в центрі Європи у фьюжн колгоспу і казарми. Так, чистенько, годують вчасно, прибирають за розкладом, рани обробляють зеленкою, вчать за радянськими підручниками. Невинні люди – зеки, автомобілі – автозаки, VIP-чиновникам – бюджетні кешбеки, силовикам – сталінські тоталітарні камбеки.
Українцям, як звичайним людям, так і владі, критично важливо чесно відповісти собі на питання: «Ми хочемо це для себе?» Або, може, краще взяти за зразок інші країни? Ті, у яких політична, громадянська і економічна свобода органічно вписуються у гуманізм, солідарність, справедливість, чистоту і правовий порядок? Чи хтось продовжує думати, що вулиці ірландських, швейцарських або тайваньських міст потопають у смітті і бандитизмі?