Письменниця Дзвінка Матіяш у квітні цього року відвідала Краматорськ, Костянтинівку й Дружківку, де зустрічалася з дорослими й дітьми. Як заявляє письменниця, вона сама «напросилася». А виникло таке бажання після участі в журі читацького конкурсу «Вся Україна читає дітям». Отримавши відгуки донбаських школярів на книгу «День Сніговика», письменниця була настільки зворушена, що вирішила зустрітися з дітьми особисто. А на місці додалися враження, які дозволили відчути ситуацію на Сході дуже гостро. Це проступає навіть з розмови.
– Дзвінко, перед тим, як був увімкнений диктофон, ти сказала, що скучила за Донбасом. За чим саме?
– Я відчула, що це дуже світлі люди. Вони по-справжньому очистилися, переживши те, що пережили. А пережили вони справді страшне.
Одна вчителька розповідала, як діти писали іспит з історії у підвалі, а надворі у цей час відбувався обстріл. Від її спокійної оповіді, майже незворушної, у мене мурашки йшли по шкірі. Як вона казала дітям: «Здавайте роботи хутенько, всім ставлю 10 балів». А діти не здають, дописують, бо треба ж на питання добре відповісти. А за вікном дорослі роблять «новітню історію» – стріляють одне в одного.
Інша вчителька згадувала, як вони ночували з чоловіком у підвалі, а за дня вона весь час носила при собі сумку з документами. Як доводилося постіль щоранку висушувати, тому що вона набирає вологи за ніч.
Через такі деталі я відчувала, що особисто мій побут – прекрасний у даний момент. Просто чудовий. І проблем у мене немає. А там отакі межові ситуації доводилось переживати, коли люди були на грані. Їм назад дуже не хочеться на ту грань. І тому я сприймала їх очищеними. Вони пройшли щось таке, чого зараз у Києві бракує.
– Яких людей ти зустріла на Донбасі?
– Ті люди, які приходили на зустрічі зі мною, хочуть світла. Вони голодні, спрагнені правди. Небайдужі. Я їх не вираховую у відсотках. Думаю, як і всюди, таких меншість, але саме ця меншість світ перетворює.
Тому, коли я повернулася до Києва, то було важко прийняти цю реальність, де досі більшість живе так, ніби війни немає. «Причім тут я і Донбас?» Мене дуже почала вражати людська байдужість. Зрештою, я також живу у комфорті. Але зараз відвезти продукти біженцям, поставити собі «плюсик» і далі жити спокійно – для мене вже недостатньо. Починаю усвідомлювати, що чужих проблем не буває. Біда співвітчизників – це і моя біда. Хоча говорити такі слова складно. Бо за них треба відповідати.
У Києві можна чудово жити й удавати, що ніякої війни немає. У нас не стріляють. Дуже багато хто сильно втомився психологічно, багато кому справді хочеться «забити» й забути про це. У мене тепер таке відчуття, що забути ніяким чином не можу, бо я побачила очі конкретних дітей.
Побачила те, наскільки вони красиві й мужні.
– У чому це виявляється?
– На урочистості нагородження дітей-переможців читацького конкурсу я випадково сіла біля директорки школи, яка ділилась зі мною історіями деяких дітей. Ось танцює вальс хлопчик-інвалід, в якого замість ноги протез. Я би й не помітила, якби директорка мені про це не сказала. Дивишся на цей танець, і розумієш, скільки зусиль доклала ця дитина та її батьки, щоб займатися мистецтвом. А такий танець – це особливе мистецтво. Цей хлопчик тішив людей тим, як танцював, це було дуже натхненно. Але я бачила по ногах, яке це колосальне зусилля. І дорослим дуже часто стає соромно, коли вони на таких дітей дивляться і розуміють, що проблеми бувають куди серйозніші, ніж їхні.
Або, скажімо, дівчинка з цукровим діабетом вийшла на сцену, дуже гарно співала – цікавий тембр. А директорка розповідає, що у цієї дитини вона викладає математику, що ця дитина мусить сама собі колоти інсулін. Коли їй стає погано, йде у підсобку чи в туалет й робить собі укол і повертається, щоб швиденько задачу дописати. Для мене це подвиг.
Ці діти живуть у місті, де нема нормальної книгарні. Де взагалі багато немає такого, що київським дітям доступне. Я переконана, що багато хто з них не бував у столиці за своє шкільне життя. Багато про що вони можуть тільки мріяти.
Тому в мене тепер немає бажання забувати про Донбас і вважати, що це не моя проблема. Тепер я вважаю, що вона моя. Як письменниці, зокрема. І поліпшення життя там, наскільки я можу це зробити в тому, що стосується книги.
– Ти знайомилася з цими дітьми?
– Так, і я конкретно перейнята долею одного хлопчика, який, я майже певна, може стати письменником. І однієї дівчинки, яка, як героїня книги «День Сніговика», дуже любить математику. І пише цікаву прозу. Пробує. І пише щоденник – я читала деякі фрагменти про окупований Краматорськ…
Я жартома запитувала дітей, чи хтось хоче стати президентом, то на кожній зустрічі була дитина, яка хотіла б стати президентом. А мені було би цікаво дізнатися, які професії вони самі називатимуть і чи буде там письменник. І що вони взагалі думають і знають про письменників. Але це на наступний раз.
Насправді письменник має бути мертвий – так часто вважають діти. Бо у шкільному підручнику в письменника є дата народження і дата смерті. Якщо письменник живий – це дуже дивно. До мене підходили й питали: «Ви дійсно справжня?» Доторкались… А раптом я муляж і граю когось?
Це був прецедент для Краматорська – раніше там таких «дійств» не бувало. Я стала другим письменником за двадцять років незалежності, який відвідав це місто. Переді мною у березні приїздив Сашко Лірник. Жадан там бував, але Жадан «свій». І я не певна, що він зустрічався зі школярами. Із студентами, з молоддю – звісно, так. У травні туди поїхав Іван Андрусяк – крига скресла. Відбувся скайп-міст із Софією Андрухович. Але скайп-міст – це трошечки інше. Скайп-мости і раніше там проводились. А особиста зустріч – це особиста зустріч. Письменника можна взяти за руку. Подивитись йому в очі. Побачити, який він чи вона на зріст.
– Як організувалася ця поїздка?
– Я відвідала Схід разом з дівчатами з «Безкоштовних курсів української мови» Анастасією Розлуцькою та Катериною Мельник, які регулярно їздять на Донбас. Вони стали у цій поїздці моїми «спонсорами» й підтримкою. Ми їхали автом, тому, крім Краматорська, побували ще у двох містах: Костянтинівка й Дружківка. І змогли привезти трохи книжок.
– Дзвінко, які культурні об’єкти ти бачила у Краматорську?
– Міста подивитись я не встигла – графік був дуже щільний. Тому знаю тільки, що в Краматорській гімназії є етнографічна кімната-музей. Це не шароварщина, він справжній. Там і колядують, і Миколай до них приходить, і співають, і дні народження влаштовують.
Серед вчителів Краматорської гімназії є багато тих, хто звідкись приїхав – з Львівщини, з Хмельниччини… Однак це вже не має значення. Вони вже мешканці Донбасу. Вони працюють уже на той простір.
У мене була чудова зустріч із дітьми у Краматорській гімназії. Вона почалася із скайп-мосту з івано-франківською школою. Одні діти побачили інших дітей. І якщо відпрацювати механізм такої роботи, то відстаней між Сходом і Заходом ми не будемо відчувати. І так можна об’єднувати Україну.
Адже є інформаційна війна, яку проти нас ведуть. А ми можемо робити за допомогою Інтернету те, що нас об’єднує. Це дуже потрібно.
Там підібрався такий колектив, що вона справді як оазис, ця гімназія. На зустрічі зі мною були вчителі, учні 8-9-го класу і 4-5-го. Всім було добре. Можна було говорити невимушено про дуже серйозні речі. Ми там і Ейнштейна згадували, і Мішеля Фуко, й Аристотеля. Говорили про дуже серйозні речі. Про правду в літературі. Про літературний стиль. Про свободу. Мені було дуже цікаво, і я незчулась, як збіг відведений нам час.
А діти з 5-го класу розповідали, як вони відпочивали в Івано-Франківську. Вони хвалилися, хто скільки грошей наколядував, чим там їх годували. Вони знають, що таке «Йо». Ще нові слова повивчали – ось і привід говорити про діалектологію…)))
– А що вони запитували?
– Дуже різне. Питань була неймовірна кількість. І якісь такі питання, що я була гранично відвертою. Розповідала ситуації зі свого життя, які не розповідала в інших місцях. Мені навіть складно пояснити чому. Мабуть, був інший рівень щирості й автентичності.
Ці люди пережили таке, що з ними правда стає правдою в намацальному вигляді. З ними не можна лукавити, кокетувати. Тебе питають, і ти кажеш або «так», або «ні».
І мені це дуже подобалося. Це була особлива віддача. І творча робота – така, що завершується катарсисом.
Це не те, що я приходжу на презентацію, щось там розповідаю, і авдиторія пробує щось спитати. Тут був настільки живий діалог, в якому я стільки навчилася, що я би з приємністю зустрічалася з такими дітьми частіше.
Кілька дітей читали свої літературні спроби. Одна дівчинка прочитала вірш про щастя у «сковородинському» дусі. Мовляв, щастя не в брязкоті золотих монет. Мені навіть захотілося цього вірша якомусь депутату підсунути, і щоб було підписано великими літерами, що це написала дитина з Краматорська. Бо для неї щастя якраз не в цьому. Я певна, що це правда. Діти ж не брешуть. Вони ж це не спеціально для мене написали.
Інша дитина читала імпресіоністичну замальовку, написану після конкретних подій з її життя.
Такі зустрічі – це те, про що я давно мріяла. Письменник із досвідом може поділитися чимось із, умовно кажучи, початківцями. Вони ж часто дуже мудрі, ці початківці. Мудріші за нас у дечому. Цій дитині було лячно читати інших авторів, щоб не копіювати їх у письмі. Тобто у неї вже були конкретні питання і я, як письменниця, могла їй щось порадити.
Мені цей простір видався таким, що має надзвичайно великий потенціал. Основне – почати в нього правильно інвестувати. Тому що його втратити – це раз плюнути. Я це побачила на власні очі й можу про це говорити. Тим більше, що наприкінці вересня збираюся туди їхати знову – з презентацією нової книжки. Мене вже там чекають.
Я хотіла би, щоб ці діти могли їздити до Києва. Дитина у шкільному віці має побачити столицю. Бо минулого літа біженці, з якими зустрічалася, казали, що з Києва ними «рулять» і хочуть їх змусити жити «по-київськи». Хоча як це – не зовсім зрозуміло. Тобто є якийсь бар’єр – столиця, чужий світ, велике місто, і незрозуміло, що вони там хочуть.
Вразило, що мене там називали людиною з Великої України. Мені це було дуже приємно. Але коли ти з Великої України, то відчуваєш велику відповідальність. І тривогу за тих, кому дуже складно.
– Що далі треба робити?
– Їздити, спілкуватися, налагоджувати особисті контакти. Насправді це нормальна практика, щоб людям, які пережили війну, надавати якусь психологічну допомогу.
Ну і знову ж таки, давати мешканцям Донбасу можливість побачити і придбати книги. У них немає книгарень. Дівчата, з якими ми їздили, питали, які книги їм привезти. Вони кажуть: «Всі. Ми ж не знаємо, які є». Такий голод на книги, що люди навіть не можуть визначити, які жанри. «Всі. Розберемось по ходу».
Там можна і треба робити абсолютно все, тому що нема нічого.
Діти – це та категорія, з якою треба працювати однозначно й швидко. Коли ми приїхали в Костянтинівку, там теж була мішана авдиторія – дорослі й діти. Від дітей – маса питань. Вони ж не комплексують. «А чому в вас такий браслет?», «А яке у вас хобі?».
Діти були дуже вдячними слухачами. А дорослі вже сиділи, склавши руки.
Свобода й невимушеність у дітях є, але вони її швидко втрачають, якщо цих якостей не плекати. Коли вони стають студентами, пізно вчити їх цікавитись книгами. Тому треба намагатися дітей не втратити. Тому що ці діти через п'ятнадцять років будуть балотуватися в депутати. Ті, кому нині дванадцять, вже через шість років будуть голосувати. Тому дуже велике значення має, що вони сьогодні прочитають і що почують.
Мені один біженець розповів, що в спортивних клубах на Сході ДНР/ЛНР пропагували з 2004 року. Якісь листівочки, символіка… І от дивися: десять років – і війна. Є армія хлопців, які за ДНР, бо їм десять років це «втирали».
І зворотній процес – десять років роботи видавців. І що буде? Будуть свідомі класні громадяни.
– Практичне запитання: чи там люди мають гроші на книжки?
– 40 гривень на мою книжку у них було. Це не так багато. Припускаю, що є родини, особливо там, де самотні матері виховують дітей, коли 40 гривень – це відчутна витрата. Але тоді дитина може брати книги у бібліотеці. Головне, щоб у бібліотеці було що взяти…
Отож видавцям треба працювати з Донбасом. З любов’ю і відповідальністю.