Російські загарбники цілими поколіннями знищують українців, раз за разом виганяючи людей з наших земель. Двічі за життя будинок, все набуде майно та відчуття безпеки втратив маріуполець Вадим Заболотний. Чоловік родом з Донецька, спогади про який спаплюжили росіяни.
В інтерв’ю у межах проекту «Свої» на 24 каналі він розповів про те, як Маріуполь зустрів війну у 2014 та 2022 роках, що врятувало його та дружину від загибелі у маріупольському драмтеатрі та яких заходів має вжити Україна після перемоги. ZAXID.NET передруковує текст з дозволу редакції.
«У стані війни живу вже 8 років»: яким є життя Вадима
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
До війни я працював на швидкій допомозі у кардіореанімаційній бригаді. Для мене що 2014 рік, що зараз – це продовження одного і того ж. Просто це інша фаза війни, більш жорстока. У стані війни я живу вже 8 років.
Що ви можете сказати про 2014 рік?
Найбурхливіші події початку російсько-української війни у Маріуполі відбулися 9 травня 2014 року. Тоді ми з дружиною вже виїхали до Львова. У місті панували такі настрої, що ми боялися приходу «руского міра». Але, зрештою, потрохи настрої у Маріуполі почали ставати більш патріотичними.
Зауважимо, що Маріуполь 8 років тому, як і зараз, опинився під російською окупацією. На щастя, тоді вона тривала відносно недовго. Із середини квітня 2014 року будівля міської ради та інші ключові об’єкти на території Маріуполя були під контролем російських окупаційних військ. У місті були «укріпрайони». Декілька сотень українських військових утримували лише Маріупольський аеродром. Спецоперація звільнення міста була спланована та проведена протягом однієї доби. І вже 13 червня 2014 року над міською радою Маріуполя замайорів синьо-жовтий стяг, місто було офіційно звільнене від російських окупаційних військ.
Останні роки місто почало змінюватись. На мою думку, сталося це завдяки європейським грантам. Мінялося все: транспорт, добробут самого міста, будівлі та фасади, дороги.
«Ніхто не розумів справжніх масштабів»: про початок повномасштабної війни
Чи передчували ви початок повномасштабного вторгнення?
Так, ми думали, що почнеться повномасштабне вторгнення, але масштабів не розуміли. Ми відчували, що щось наближається. За декілька днів до війни з дружиною пішли на ринок і придбали собі радіоприймач. Зрештою так сталося, що це було єдиним джерелом зв’язку.
Що ви пам’ятаєте про ніч проти 24 лютого?
Наш син мешкає у Києві, і рано-вранці, десь о 4-5 годині, він подзвонив і сказав: «Все, почалося». У перший день, мабуть, нічого не змінилося. Звісно, люди були якісь приголомшені, а так ззовні нібито нічого не змінилось.
Однак все змінилося, коли місто почали оточувати російські окупанти.
Ми не робили якихось продовольчих запасів, а просто чекали новин. Чекали й чекали чогось. А згодом перебралися в підвал у нашому будинку. Там ми й проводили більшість часу, бо ж вдома не було ні світла, ні газу, ні води.
«Тиждень жили у драмтеатрі»: про евакуацію з оточеного міста
Як вам вдалося евакуюватися з міста?
Завдяки радіоприймачу. Якось вранці я почув, що починається евакуація в Маріуполі. Назвали три точки збору. Одна з них – це драмтеатр. І ми зрозуміли, що треба евакуюватися. Але з першого разу ми не змогли це зробити, тож залишились у драмтеатрі й чекали.
Ми зупинилися не з фасаду, не з центрального входу, а із заднього. Там, де вхід до службових приміщень. Там стояли відкидні стільці, на яких ми і сиділи. І так ми там і жили понад тиждень – з 5-6 до 14 березня. Усі, хто там перебував, приходили о 9:00 у хол і слухали радіо. Усі чекали тільки одного: коли оголосять зелений коридор. Всі дуже розраховували на Червоний Хрест.
Час ішов, але нічого не відбувалося. І вже люди починали розуміти, що навряд чи відбудеться якась офіційна евакуація.
Одного дня люди, що чекали на евакуацію, дізнались, що колона вже вирушила маршрутом для виїзду і зараз формується друга.
Я зрозумів, що чекати більше нічого. Треба щось вирішувати зараз. Цікаво, що до цього моменту не було думки, що от я за 5 хвилин прийду і скажу дружині: «5 хвилин на збори – і ми вирушаємо». Я пояснив ситуацію, розповів, що друга колона пішла і у нас дуже мало часу.
Я домовився з людьми, що якщо буду виїжджати, можу їх взяти із собою. Один був працівником театру, а інший – організатором цього прихистку. Ще одному молодому хлопцеві я обіцяв, що візьму його із собою. Вони всі відмовились.
Вадим з дружиною хотіли забрати бодай 28-річного Назара. Він був родом із заходу України. Сам Вадим згадує про нього з величезним сумом – хлопець загинув.
Я пропонував й іншим людям виїхати, але для них це було дуже несподівано, вони відмовилися. Ми виїхали удвох з дружиною. Спершу ми доїхали до містечка Мангуш. Воно розташоване десь за 20 кілометрів від Маріуполя. Там вже представники квазіреспубліки «ДНР» роздавали гуманітарку. Це був шок. Коли ми приїхали, я зрозумів, що колона не знає, як і куди їхати. Тоді я вийшов з колони і поїхав сам.
По дорозі Вадиму вдалося підібрати двох пасажирів – хлопців. Так вони і їхали разом.
«Наживо вирізали тату людям»: про звірства окупантів на блокпостах
Дорогою було багато блокпостів. Десь із десяток. За родиною Вадима їхала ще одна машина. Чоловік каже, що там начебто була заводська охорона заводу Ілліча.
У хлопців, яких я взяв, був запас цигарок. І на блокпостах вони оцим окупантам давали цигарки, щоб якось згладити усі моменти. Щоб не чіплялись до нас.
На одному з блокпостів попередню машину зупинили, спершу окупанти їх не наздогнали. Але згодом цих людей затримали. В когось із них знайшли татуювання – і загарбники наживо вирізали його. Потім усі люди з цієї машини опинилися в полоні. Когось виміняли, хтось залишався в полоні.
Дорога до Запоріжжя була невимовно довгою. Подружжя Заболотних збиралося поїхати до доньки у Львів.
Їдемо і бачимо збоку від траси, десь півкілометра-кілометр, як працюють наші «Гради». Стоять машини – і лупасять у той бік, де ворог. Я зітхнув: «Наші!».
Можна сказати, що родину Заболотних врятувало диво. Адже якраз у день, коли вони приїхали до Львова, росіяни розбомбили драмтеатр.
«8 років я живу не тільки війною, я живу надією»: про плани після перемоги
Зараз Вадим Заболотний живе у Львові з донькою та її родиною. Чоловік радий бачитися з онуками, але з величезним болем згадує про Маріуполь.
Все літо онуки були в нас у Маріуполі. Все літо, все!
Що ви зробите після нашої перемоги?
Я б хотів повернутися в Маріуполь, але я розумію, що це буде нескоро. Навіть це не стосується перемоги, на яку ми всі так чекаємо. Ми думаємо: якщо ми переможемо цьогоріч чи на початку наступного року, а куди потім повертатись, де мешкати? Намет? Наша хата, наш дім… Він нібито цілий, але вщент вигорілий зсередини.
Попри це, Володимир вірить в перемогу України й в те, що ми повернемо всі території.
Я 8 років живу не тільки війною, я живу надією і вірою в те, що все повернемо. І мій… Я не хочу сказати рідний (Донецьк – 24 канал), бо росіяни споганили за цей період асоціації зі словом «рідний». Але Донецьк повернуть, усе повернемо. Ця війна повинна закінчитися перемогою. Перемир'я у цій війні вже не буде. Повинна бути чиясь перемога. Наша! А після цього – рів з крокодилами чи якась стіна, чи ще щось. А всіх прихильників Росії – туди (за кордон – 24 канал). А потім – стіна, і щоб всіх випускати, нікого не впускати.
Після масових звірств росіян над українців, терору цивільного населення та ядерного шантажу усього світу дійсно хочеться вірити, що на кордоні між Україною та Росією з'явиться величезна стіна. Ця стіна зможе захистити весь світ від імперських замашок кремлівського диктатора та його народу. А поки вибивання з нашої землі ворога ще триває – збудуймо цю стіну всередині нас. Нехай все російське залишається на звалищі історії, де скоро опиниться і сама Росія.