Те, що українське суспільство живе подвійним життям, ніяк не подвоює життя людини.
Не вважаю себе аж таким ліваком, як може виглядати, тим паче далекий від того, щоб, народившись і провівши дитинство в СССР, дивитися на совєтську спадщину замилуваними очима західних інтелектуалів, чимало з яких насправді виявилися опортуністами в квадраті – розкошуючи надбаннями «капіталістичної цивілізації», симпатизували режимові, про який навіть слухати не хотіли, коли їм наводили факти його злочинної діяльності.
В такому запереченні добачаю не лише брак терпимості людей, які хизувалися власною толерантністю, а й – що жахливіше – відмову від гуманістичних вартостей, адже як інакше витлумачити формулу «людські життя зараз в обмін на справедливий, гармонійний, світлий лад у майбутньому», тобто, на жахливу ілюзію? Втілюючи соціальну утопію, СССР з його чергами для мільйонів і спецрозподільниками для обраних створив хіба велику непривабливу карикатуру.
Водночас, не бажаю відмовлятися від соціальних ідей на тій підставі, що сьогодні це немодно. Чинити так – не що інше, як новітній опортунізм. Мало того, дотримуюся погляду, що людині, яка відкидає соціальний аспект, бракує чогось суттєвого до цілості її особистості. Тим більше не зміг би це зрозуміти, якби до такого вдавався митець, який є чутливим нервом, що його подразнює несправедливість.
В дні, коли я поставив допис «Присвячується МВФ», померла мовознавець Леся Ставицька, наша з дружиною добра знайома. Останнім часом відбулося надто багато втрат у близькому й віддаленішому колі. Більшість цих дуже різних людей відійшли в розквіті років і творчості, далекі від пенсійного віку. В цьому настрої розмови про підняття пенсійного віку видаються мені глумом.
Ці рядки пишу з необхідності вберегти матеріал «Присвячується МВФ» від закидів у литті води на млин частини владного табору, а також з огляду на наших бідолах, ладних увесь світ винуватити, лише не себе. Те, що українське суспільство живе подвійним життям, ніяк не подвоює життя людини. Невігластво, брехливість, халявність, злодійкуватість комфортно поєднуються зі святобожністю. Саме ця розполовиненість не дає нам розвиватися. Тож мусимо приглядатися й до себе. Якщо б це стало принципом кожного з нас, ми б уже через кілька років зажили «по-європейському», тобто, нормально, маючи у себе «європейський уряд», а не западаючи назад у стереотипи нашої історії, з яких ми ніяк не можемо виборсатися.
Що ж до МВФ, то до такого партнера, як українська влада, він мав би найпершою ставити вимогу безумовного дотримання прав і свобод, другою – реальної боротьби з корупцією, до того ж не лише з її виявами, коли мільйони громадян можуть стати жертвами системи, яка заохочує їх до того, за що – вибірково – карає, а викорінюючи цю пошесть реформами.