Останні відчайдушні спроби показати всьому світу, що ми (Україна) є «суб’єктом» геополітики, а не «розмінною монетою» в переговорах великих держав, є похвальними принаймні з точки зору мотивів. А от виконання, змістовне наповнення і час, вибраний для цих геополітичних «маневрів», на жаль, кульгають.
Що означає поглиблення співпраці з «Китаєм, Катаром, Туреччиною, ОАЕ та В’єтнамом», про яке заявив Олексій Арестович? Загалом добре, що про це заявив пан Арестович. Завжди можна буде сказати, що це не офіційна позиція.
Але все ж таки що це за перелік країн і що їх об’єднує? Якщо Китай і Туреччина ведуть якусь свою політику і в їхніх планах десь там фігурує Україна, це ще не привід вважати, що ось вони – союзники. А В’єтнам, Арабські Емірати і Катар? Будемо пшеничку продавати? Так і це ще не причина заявляти про «зміни в геополітиці». Колись існувала така багатонадійна спілка як БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південна Африка). І де вона тепер? Їх об’єднувало бажання стати суб’єктами великої гри, бо в них багато населення і ріс ВВП. Був і ГУАМ, «об’єднаний» за принципом «а давайте створимо альтернативу».
Звичайно, пошук «альтернатив» – справа цікава і теоретично навіть може принести якісь тимчасові бонуси. Тим більше, якщо роль такої собі «Мексики на кордоні ЄС» не приваблює. І особливо на тлі того, як лідери Франції та Німеччини конкурують за увагу престарілого кремлівського вождя.
Є причини бути розчарованим і в американській політиці: у світі загалом та в Україні зокрема. Наприклад, Афганістан не повторив німецького післявоєнного дива навіть після 20 років присутності там американських військ. А побудова демократії після розвалу СРСР взагалі перетворилася на прибуткову індустрію, у якій стажування, навчання, симпозіуми і тренінги стали метою, а не інструментом. Але іншого лідера вільного світу в мене для вас нема.
Існують причини, через які «західні партнери» періодично втомлюються від України. І це не лише посади в нафтогазовому секторі Росії. Реформи в Україні справді більше потрібні українцям, а не європейцям. Проблема в тому, що вони не потрібні українським політичним елітам. Якщо на Заході живуть і вчаться їхні діти, куплена дорога нерухомість, на це все ж потрібні гроші. А гроші вони акумулюють тут – зокрема завдяки нездійсненим реформам. Тому після кожного зачарування українським народом, який бореться за свободу, приходить розчарування від українських лідерів, які борються за грошові знаки.
Звичайно, хотілося б і рибку з’їсти, і на слонику покататися. І в НАТО та ЄС вступити, і залишитися на потоках. Щоб схеми мутилися, а в разі небезпеки нас (і схеми) захищали вояки Альянсу. Але свіжий український фінт з «переглядом зовнішньополітичних пріоритетів» тут зовсім не допоможе. Допоможе твереза і продумана позиція, в якій Україна не просто проситься в клуб, а аргументовано пропонує вигоди від поглибленої співпраці.
Адже і малій дитині зрозуміло, що Україна не може бути партнером Китаю. Кролики не дружать з тиграми. І нещодавній приклад з акціями «Мотор-Січ» добрий приклад. Тому блефувати треба в міру, щоб наприкінці не пасував вислів «отака я загадочна». Бо виходить як? Що ми, звинувативши Захід в тому, що їм гроші важливіші за цінності, вирішуємо «дружити» з Китаєм. Бо цінності, звісно. А уйгури? А що уйгури? На Будинку профспілок банер «Свобода – наша релігія» бачили? То які питання можуть бути до наших цінностей?
А В’єтнам чи ОАЕ? Це як альтернатива ЄС, серйозно? Чи з Туреччиною формувати клуб «країни, які не вступають в Унію, але дуже хотілося б»? А як теоретично-гіпотетичний імпорт газу з Катару має сформувати нашу суб’єктність? Цей термінал суто для наших потреб передбачається чи, може, йдеться про транзит на Захід? І хто гарантуватиме безпеку в Чорному морі, якщо ми тепер такі багатовекторні і Захід нам не указ? Османи?
Ні, нема нічого поганого в тому, щоб торгувати. Продамо трохи кукурудзи, зерна, олії. Але причому тут зміна зовнішнього вектора?
І головне. А як на ці всі амбітні прожекти «розвороту на Схід» мають реагувати друзі-сусіди України? Чи Литва, чи Польща, чи Британія. Бо наразі так виглядає, що східний фланг НАТО фактично перетворився на окрему групу країн, дуже і дуже зацікавлених у сильній та стабільній Україні. Ніхто не хоче бути безпосереднім сусідом Росії. Неформально, але Україна вже є важливою частиною східноєвропейського клубу демократичних країн. Україна є важливою і для Великої Британії, що остання продемонструвала нещодавно в Чорному морі. Україна є однією з трьох пострадянських держав, на які напала Росія, щоб заблокувати їхній вихід з імперії, поруч з Грузією та Молдовою. Такою є об’єктивна реальність, і таким є наше місце у світі. Із цим варто працювати, а не малювати прожекти, перекроюючи атлас.
Бо Європа – це не тільки Франція та Німеччина, і тим більше не їхні теперішні лідери. Це передовсім суспільство. З ними, і з лідерами думок треба комунікувати і на їхню думку зважати. Особливо з тими, які ще пам’ятають про існування Варшавського блоку, про «братню допомогу» і про результати домовленостей «великих держав».
То як їм, після нашого наївно-дитячого геополітичного шантажу в стилі Лукашенка, тягнути лямку «адвокатів України»? Якої тіснішої інтеграції ви хочете, у якій сфері? У космічній чи оборонній? Підсилять нашу присутність у Люблінському трикутнику нові китайські друзі? Польща конфліктуватиме заради нас із Німеччиною? Чи з полегшенням скаже «хай тепер китайці собі мастять голову»?