Психіка людини влаштована так, що все погане з часом забувається, а позитивне обростає серпанком ностальгійної романтичності. Витіснення з пам’яті травматичного досвіду потрібне людині для того, щоб не сталося збою і вона банально не зійшла з розуму.
Проте існує багато інших нюансів, коли люди намагаються свідомо не помічати чогось очевидного. Причиною може бути банальне лінивство, пасування перед проблемами і стійкий інфантилізм. Таку властивість українське суспільство демонструвало на всіх етапах незалежності щодо усілякого роду праворадикальних рухів. УНА-УНСО, СНПУ, ВО «Свобода» і тепер Правий сектор завжди толерувалися певною частиною суспільства як справжні борці за українську Україну, які «мають бути», яких не варто критикувати. Не допомагало політичному прозрінню і те, що «ноги» всіх цих проектів росли від спецслужб і часто не українських.
Правий клапан, або рецепт від лікарів-психіатрів
Ще під час перших днів Революції гідності російські електронні медіа почали розкручувати невідому доти в Україні структуру, яка назвалася Правим сектором. Навіть експертне середовище в Україні тоді ще до кінця не знало ні того, що це за політичне угруповання, ні того, що це рештки колишніх маргінальних і повністю скомпрометованих «Тризуба» й УНА. Відомо, що майже у всіх країнах право- та ліворадикальні групи якщо й не створювала державна служба безпеки, то принаймні так нашпиговувала їх агентами, що могла легко ними керувати. Не поминула ця участь і українських радикалів.
З моменту проголошення політичного плюралізму в державі ультраправі рухи були не просто контрольованими, за їх створенням чітко проглядалася конкретна мета: випускати пару в радикалізованому українському суспільстві, або ж забезпечити необхідну медійну картинку справжнім ляльководам. Хто не пам’ятає зловісної картинки з вечірнього факельного параду УНС у Львові 30 червня 1991 року? Кожне прокручування цих кадрів у світових медіа переконувало не тільки західних обивателів, але й політичних аналітиків, що в Україні на перший план виходять неонацизм та фашизм. Такий самий ефект це відео викликало у місцевого населення центру і сходу України. Завдяки такому постановочному відео креаторам інформаційної війни вдавалося легко ознакувати весь політичний спектр Західної України неонацистським маркером.
Те, що впливи в суспільстві цієї бутафорної організації були мізерними, нікого не турбувало. Після Кавказької та Придністровської воєн і дуже суперечливої ролі у них УНА й УНСО посипалася навіть медійна картинка. Цю мініатюрну організацію потрясла низка розколів, і на світ з’явилося відразу кілька новітніх вождів: Олег Вітович, Юрій Тима, Андрій Шкіль, Юрій Шухевич. Біографія кожного заслуговує на окремий том. Але ексцентрична поведінка на публіку, гучні заяви змінювалися з часом участю у провладних проектах. Яскравим підтвердженням цьому стала політична діяльність Олега Вітовича – націоналістичного радикала, творця Української національної асамблеї і керівника УНСО, який на схилі кар’єри опинився у провладній та олігархічній Соціал-демократичній партії України (об’єднаній). Або складна і суперечлива доля Юрія Шухевича, який брав активну участь у російській інформаційній війні проти України, рясно здобрюючи своїми інтерв’ю пропагандистський продукт сусідньої держави. Одночасно, не забуваючи висловлювати постійну підтримку керівникові обласної організації Партії регіонів Петрові Писарчуку.
Разом із розкруткою УНА-УНСО спецслужби намагалися творити паралельні проекти. Бо з огляду на слабку популярність націоналістичних лідерів та очікувану від них багатовекторність, праворадикальний фланг міг раптово залишитися оголеним. Лікар-психіатр зі Львова Ярослав Андрушків створює 1991 року Соціал-національну партію України. Тренер забороненого в СРСР карате (ведення підпільних занять могло відбуватися тільки під патронатом КДБ), кандидат медичних наук та член Народного Руху гуртує навколо себе радикально налаштовану молодь. Новоствореній партії влада дозволяє все: ходити воєнізованими маршами, використовувати стилізовану нацистську символіку. Але й це не допомагає. Тоді партію доводиться перейменувати і надати їй більш респектабельного вигляду. Так в українській політичній палітрі з’являється Всеукраїнське об’єднання «Свобода».
Тут варто згадати ще одного видатного лікаря-націоналіста – Юрія Криворучка. Пан Криворучко від заснування СНПУ відповідав за ідеологію партії. Працюючи на ідеологічну розбудову СНПУ, Юрій Криворучко умудрився одночасно (1992) обіймати посаду старшого офіцера відділу психології соціально-психологічного управління Міністерства оборони України. Але, як водилося в тодішньому націоналістичному середовищі, міг при тому перебувати і в нелегальних організаціях, і в НРУ, і двічі стати депутатом Верховної Ради. Має державні нагороди і, здається, тепер також, як і Ярослав Андрушків, «займається бізнесом».
Тюнінг для «Свободи». Євромайдан і націоналістична революція
Політичну естафету у Ярослава Андрушківа перейняв лікар Олег Тягнибок. Варто зазначити, що Олег Тягнибок зі всіх згаданих націоналістичних лідерів працював найбільш публічно. ВО «Свобода» відмовилося значною мірою від бутафорних переінакшених нацистських символів, прийняла сяку-таку ідеологічну програму і стала розкручувати себе на фоні гризні у «помаранчевому» таборі. Радикалізм гасел, нищівна критика ялової політики націонал-демократів при потужному фінансуванні (з так ніколи і не з’ясованих джерел: українські олігархи чи ФСБ Росії, бо про внутрішній резерв говорити смішно) партія дуже швидко перетворилася на всенародну улюбленицю Західної України.
ВО «Свобода» з його етнічним та лінгвістичним націоналізмом, а також «харизматичними» спікерами типу Олега Тягнибока, Юрія Михальчишина та Ірини Фаріон настільки скаламутило воду в українській політиці, що затуманило розум навіть людям з демократичними та ліберальними переконаннями. Те, що «Свобода» просторікувала про етнічний націоналізм, практично неможливий для реалізації у багатонаціональному суспільстві ХХІ століття. Однак це нікого не цікавило. Не турбувало й те, що «Свобода» разом зі всіма євроскептиками типу французького Національного фронту чи угорського Йоббіка, як тепер доведено, фінансованими Росією, практично виступала проти євроінтеграції України. Реально «Свобода» працювала на розкол в українському суспільстві, щоб російськомовні й українськомовні патріоти України ніколи не об’єдналися довкола спільної мети.
І в найбільш відповідальний момент «Свобода» намагалася всіх переконати, що в Києві відбувається не Євромайдан, а якась химерна націоналістична революція. Члени партії розмахували своїми партійними прапорами, замаювали майдан червоно-чорними полотнищами, викрикували націоналістичні та ксенофобські гасла, повісили величезний портрет Степана Бандери і знову ж таки картинно ходили факельним походом попри готель «Хаят». Треба розуміти, що смолоскипна хода – це традиційна «фішка» з арсеналу російських спецслужб. Хоча було б неправильно всю цю тактику «Свободи» зводити до одного з проектів ГРУ або ФСБ Росії. Впевнений, що в керівництві партії були й справжні патріоти України, які вірили, що їм вдасться перехитрити ворога і використати його фінансовий та інформаційний ресурс на благо організації і для реалізації своєї програми.
Як нам тепер відомо, операція вдалася тільки частково. Картинку про «фашистський» Майдан у Києві оперативно на весь світ тиражували всі російські медіа. Не з'ясувавши, а то й через проросійську засліпленість кореспондентів цю брехню повторювали провідні європейські видання. Російська пропагандистська машина постійно переконувала, для чого вже був підготовлений родючий ґрунт, що в Києві до влади рветься фашистська хунта, і антифашистам на Сході та Півдні треба боронити свою землю від нацистів.
Проте проєвропейська налаштованість людей на Майдані й фактична бездіяльність Олега Тягнибока, який не посмів публічно озвучити справжні цілі «Свободи», дуже швидко розвіяли «нацистську» машкару над Майданом. Опозиційне тріо на Майдані не мало конкретного плану і реально не знало, що робити. Попередня радикальна риторика «свободівців» виявилася порожнім звуком. Зник радикальний революціонер Юрій Михальчишин, який раніше обіцяв повести свої полки аж за Дніпро і скинути «синьожопу» банду. Як показали післяреволюційні події, Михальчишин постійно перебував у контакті з СБУ, яка, за словами президента Порошенка, була на той час філією ФСБ. Та й закінчив свою публічну кар’єру Юрій Михальчишин, ставши радником голови СБУ.
Таємничий Правий сектор
Після фактичного провалу «Свободи» на Майдані, у момент найбільшої напруги про своє створення заявляє Правий сектор. Події розгорталися, як у калейдоскопі. Маргінальні досі політичні структури, якими були УНА і «Тризуб» імені Степана Бандери, оголошують про своє об’єднання у Правий сектор. На політичну сцену стрімко забігає лідер «Тризуба» Дмитро Ярош, людина із не до кінця відомою біографією та приємною, можна сказати, лагідною посмішкою. До революційних подій у Києві Ярош був відомий дуже обмеженому колу людей. Деколи в публічний простір проривалася відеоінформація, як лідер «Тризубу» браво рапортує колишньому керівникові СБУ Валентинові Наливайченку. Чому колишній шеф СБУ приїжджав на таборовий вишкіл до «тризубівців», залишається таємницею за сімома печатями.
Та й роль Правого сектора під час революційних подій містить не менше загадок і таємниць. Відкритими залишаються питання, чому Правий сектор, невідомий своїми діями українцям і розкручений виключно в російському медіапросторі, не проявив себе у протистоянні з «Беркутом» і здебільшого відсиджувався у Будинку профспілок? Якого і чийого наказу він чекав? Чому вибір Віктора Януковича розпочати переговори з активістами протестного руху падає на нікому невідомого Дмитра Яроша, а не на когось із лідерів Самооборони Майдану? Бо, власне, Самооборона Майдану була тією основною рушійною силою у безпосередньому протистоянні з владою. Чи, може, Віктор Янукович знав, що єдиною «його» силою на Майдані є нещодавно створений Правий сектор, а Самообороною керує якась інша потужна сила?
І направду дивовижною та неймовірною виглядає історія візиту Дмитра Яроша 20 лютого на аудієнцію до Віктора Януковича. Чому офіцери СБУ (читай – філії ФСБ Росії) звернулися саме до лідера Правого сектора? Чому він не побоявся їхати у лігво до найлютішого ворога? Про що вони говорили? Що і від імені кого міг обіцяти Януковичу Ярош? Чому Ярош, живий і неушкоджений, спокійно повернувся від Януковича назад на Майдан? Так багато питань без відповідей породжують безліч сумнівів. Найбільш вірогідною версією може бути така, що Ярош мав особисто поінформувати Януковича про те, що він більше не може гарантувати стримування радикально налаштованого Майдану. Він представив з військовою чіткістю настрої, які там панували, і коротко зобразив перспективи для правлячого режиму Януковича. Після цього Віктор Федорович заходився пакувати валізи.
І хоча вже всім стало очевидним, що на Майдані перемогло українське громадянське суспільство, про що яскраво свідчило походження героїв Небесної сотні, російське телебачення ані на мить не припиняло пропаганду Правого сектора. За цією пропагандою, в зоні АТО боровся виключно Правий сектор. Інші добровольчі батальйони, особливо ЗСУ, певний час взагалі не згадувалися. Тиражувалися карикатурні історії про «візитки Яроша» та інші, підміняючи собою справжні подвиги воїнів ЗСУ.
Спецоперація «Врятувати нерядового Наливайченка»
А яка ж роль у цій всій історії спецслужб? Якщо мова йде про СБУ, то вона до сьогоднішнього дня так і не стала українською спецслужбою. Те, що після революції її очолив випускник Академії КДБ ім. Андропова (заява про звільнення наприкінці навчання не рахується) вже на самому початку сигналізувало, що шансів отримати нову якісну спецслужбу в України нема. Тут багато міг би пояснити президент України. Зокрема чим він керувався, коли зупинив свій вибір на кандидатурі Наливайченка? Хто його порадив? Результатом домовленостей з ким із олігархів стало його призначення? Знаючи, від кого вийшла така ініціатива, можна було б швидше зрозуміти, чому президент вирішив законсервувати цю філію ФСБ?
За такий довгий період під керівництвом Наливайченка СБУ нічого не змінила і ніяк себе не проявила у царині захисту безпеки країни. Бо хто ще не розумів, що офіцери, якщо вони і не були прямими агентами ФСБ, все ж промовчали і не зреагували на факти практичного демонтажу української держави. Тому перше, що треба було зробити, – це переформатувати СБУ, звільнивши понад 90% її старого складу. Натомість президент Порошенко з незрозумілих причин не пішов на такий крок, а дозволив Наливайченкові активно імітувати роботу СБУ.
За майже півтора року СБУ не розкрила жодної резонансної справи, зберегла за собою монопольне «кришування» контрабанди, розширивши її надприбутками в зоні АТО, і продовжила справу фінансового та економічного рекету в підприємницькій сфері. А для прикриття вкидала у публічний простір нічим не підтверджену, а то й недоумкувату інформацію про те, що розстрілами на майдані керував особисто росіянин Сурков.
Коли крісло під Наливайченком захиталося, ляльководам зі спецслужб шкода було втрачати такого цінного кадра, і вони моментально провели блискучу інформаційну спецоперацію «Врятувати нерядового Наливайченка». Спецоперація проводилася явно не без погодження з Адміністрацією президента. Навколо борця з корумпованим колишнім заступником генпрокурора несподівано вибухнув гучний скандал.
У цю спецоперацію були втягнуті всі: Адміністрація президента і сам президент, Верховна Рада, уряд і навіть більшість українських медіа. Майже зі всіх каналів лилося, що зловісна Адміністрація президента не дозволила голові СБУ вилетіти на переговори до США, а не менш падлюча Генпрокуратура посміла викликати його на допит. Наливайченко, своєю чергою, дав гучне інтерв’ю всім засобам масової інформації, де розповів, який нерівний бій він веде з Генпрокуратурою, як бореться з корупцією наверху, як без його візиту до Америки все пропаде, а на допит він прийде із загоном «Альфа». Через Наливайченка майже пересварилися між собою фракції, учасниці коаліції. А президент то незрозуміло тримав паузу, то зустрічався з фракціями і переконував проголосувати за відставку. Верховною Радою поповзли взаємовиключні чутки, що Наливайченко – «фірташівець», «ефесбешник», єдиний український патріот-націоналіст, і що тільки він здатен відрубати голову корупційній гідрі. І все це заради того, щоб остаточно не спалити такого цінного агента, не відправити його на політичний смітник, а ще краще – на лаву підсудних.
До всіх, хто так легко піддався на цю істерію, не може не виникнути запитань: а до того, обіймаючи посаду голови СБУ і маючи в своїх руках всі важелі впливу, Наливайченко не знав про корупційну діяльність цього прокурора? Він не бачив, як працював генпрокурор Ярема? Не бачив, кого і як той виводив з-під удару, і які величезні гроші платили за прикривання злочинців? Що схеми людей Януковича працюють далі і приносять негідникам казкові прибутки? На ці питання може бути тільки дві відповіді. Якщо не знав і не здогадувався, то він непрофесійний дурень. Якщо ж знав і прикривав, то він співучасник злочину, а отже, має постати перед судом.
Але інтрига не могла довго тривати. І вже поінформовані експерти почали навперебій перешіптуватися, що насправді Валентин Наливайченко намірився очолити новітній політичний проект – партію «Народний контроль». Де він вже в якості непримиренного контролера боротиметься з корупціонерами. Певно, повноважень голови СБУ йому було замало. Кажуть, що пан Наливайченко бере собі на підмогу в нову партію… Дмитра Яроша. Якщо це так, то ми знову бачимо блискучу спецоперацію, яка тільки підтверджує постулат, що люди з «холодним розумом і гарячим серцем» колишніми не бувають. Як і те, якими живучими, на жаль, на пострадянському просторі є різні «гебешні» проекти.
PS. Пишучи про різноманітні політичні організації праворадикального спрямування як про проекти спецслужб автор мав на увазі виключно їх політичних провідників і зовсім не хотів зачепити або образити тих патріотів, які з ідейних міркувань вступали в лави цих формацій і віддано захищали й захищають свою Батьківщину.