Ось уже понад рік українське суспільство стрясає історія про так званих вагнерівців. Непевна історія, яка вилізла з надр спецслужб і опинилася на слуху ледве не у всіх політично активних українців. Історія про нібито плановану спецоперацію із захоплення російських найманців, які, окрім всього, воювали в ОРДЛО проти України. Які «відзначилися» вбивствами українських військових та участю в агресії проти нашої суверенної держави.
Щоб не склалося хибного враження, що це були такі собі «солдати удачі», які, за словами Путіна, купили зброю та екіпіровку в місцевому «воєнторзі» і вирушили на війну в Україну, варто сказати, що багато з них були кадровими російськими військовими. Зрозуміло, що ненависть до людей, які принесли в Україну війну і страждання, була величезною. Бажання покарати їх – нестерпним. Але є й тверезі міркування. Чому ось уже рік українці обговорюють якихось найманців замість того, щоб зосередитися на ролі справжніх призвідників війни?
Приватні військові компанії не новина в теперішньому світі. Їхній особовий склад – це люди, які воюють не за ідеали, не за принципи і не за батьківщину, зрештою. Вони воюють і вбивають за гроші. Але варто відразу обмовитися, що в Росії такі формування не можуть не перебувати поза контролем держави і спецслужб. Ще частіше ці спецслужби використовують їх як бойовий авангард, за який російська держава не несе законної відповідальності. Мовляв, це приватна ініціатива, навіть свого роду бізнес, а отже ми до цього або анітрохи не причетні. «Не причетні» в Сирії, Судані, в Україні. Скрізь, де Росія залишає по собі брунатний кривавий слід. А її лідери давно мали б постати перед судом в Гаазі та Страсбурзі.
Чому ж так сталося, що колишні бійці російської ПВК «Вагнер», дехто з яких на цей час уже спився і маргіналізувався на батьківщині, перетворилися на вагомий політичний чинник в Україні? Якщо добре розібратися в цій історії, то відповідь проллє світло на кухню української політики. По-перше, чому маргінальна історія про помсту найманцям стала головною темою для українських спецслужб? По-друге, чому на ній зациклився ледве не увесь український політикум? По-третє, чим пояснюється таке пекуче бажання помсти виконавцям злочинів, а не організаторам війни? Чому ця операція має пожирати такий гігантський інформаційний ресурс, дезінформувати і поляризувати українське суспільство?
Не менш дивним є факт, що чомусь не знаходиться притомних людей, щоб відповісти на так важливі питання. Скажімо, чому Україні саме в цей час була потрібна така спецоперація? Адже її легко можна було відкласти на час фінального завершення війни. Коли дійсно варто було б зайнятися виловлюванням військових злочинців. А коли до закінчення війни далеко, коли треба кидати основний ресурс на протидію актуальним викликам, то, погодьтеся, полювати за деградованими маргіналами якось дивно.
Далі більше. Навіть якщо припустити, що українським спецслужбам вдалося реалізувати операцію зі затримання «вагнерівців», що це дало б українській державі? Дивну сатисфакцію кільком організаторам, які передивилися голлівудських бойовиків, – так. Але ж це надто велика ціна за примхи кількох «джеймсів бондів» та їхніх аналогів. І вже зараз можна твердо сказати, що наслідки цієї затії були б катастрофічними, якби щось пішло не за сценарієм.
Уже писав про те, що спецоперація українських спецслужб зі залученням пасажирського літака з цивільними особами на борту посіяла б величезну недовіру до України у світі. Пригадаймо, як негативно відгукнувся світ на факт примусової посадки літака з білоруським блогером Протасевичем на борту у Мінську. По-перше, подібна аналогія прямо видає в задумі з «вагнерівцями» методику російських спецслужб. Уже тільки це вказує на те, що «спецоперація» насправді могла бути задумана десь на Лубʼянці в Москві. Додатковим доказом тому є реакція з розкручування її російськими пропагандистськими медіа. А по-друге, це на довгий час закріпило б за Україною імідж держави-терориста. Якщо ж припустити, що «спецоперація» могла закінчитися десятками, якщо не сотнею жертв серед пасажирів, то за рівнем токсичності вона дорівнювала б справі вбивства журналіста Гонгадзе. Коли західний світ надовго відвернувся від України, залишивши її на поталу Росії. Ось таким міг бути результат проведення операції українськими спецслужбами.
І так ми підійшли до найголовнішого – хто ж був найбільше зацікавлений і мав отримати зиски з медійного нагнітання навколо цієї теми? Якщо уважно придивитися до основних акторів цього дійства, то відповідь очевидна. Головними «вигодонабувачами» з істеричного розкручування історії з «вагнерівцями» були пʼятий президент України Порошенко та Росія. Перший – тому що не змирився зі своєю поразкою і за будь-яку ціну намагається повернутися у президентське крісло. А друга – щоб дискредитувати Україну у світі та продемонструвати, що це «недодержава». Що це корумпований бандитський анклав, який загрожує безпеці і стабільності в європейському регіоні. Який треба якнайшвидше ізолювати, позбавити західної партнерської підтримки, а ще ліпше – передати під зовнішнє управління Росії.
Команда Порошенка з усіх сил намагалася максимально використати історію зі затримання «вагнерівців» для зниження рейтингу президента Зеленського. Тим самим вони «зациклили» увагу суспільства на цій історії. Не обійшлося і без спроб «знекровити» кадровий потенціал президента Зеленського. Головне вістря удару було спрямоване проти керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Політичні противники Зеленського чудово розуміли, що Єрмак не тільки відіграє ключову роль у кадровому відборі до команди президента, а й налагоджує контакти на євроатлантичному напрямку. За «вагнерівським» сценарієм Єрмак оголошувався агентом Кремля, який нібито «злив» росіянам і білорусам інформацію про спецоперацію. Для більшої солідності навіть оперативне псевдо йому придумали.
У такий спосіб вони сподівалися вилучити з обойми президента важливу постать, яка практично, пройшовши по вістрю бритви, на переговорах з довіреною особою президента Трампа – Руді Джуліані, не дозволила втягнути Україну у протистояння двох політичних партій у США. Мало того, Єрмак був важливою фігурою у процесі підготовки візиту президента Зеленського в США. Узгоджував з американськими державними інституціями зустрічі та теми розмов. І чомусь ні в кого з адептів віри у спецоперацію зі затримання «вагнерівців» не виникло запитання, а чому американці допускають до святая святих цього «агента» Кремля? Напевно, американська розвідка трохи більше поінформована не тільки про російських агентів в Україні, але й про «спецоперацію», ніж Бутусов і навіть Бурба. Який останнім часом з розвідника перетворився на спікера позиції партії «Європейська солідарність».
Взагалі, поведінка відставних українських чиновників і не тільки у цій справі викликає, мʼяко кажучи, подив. Дивним є також те, як «випадково» журналістці 5-го каналу Яніні Соколовій підкидають флешку з таємними матеріалами у справі. Виглядає на те, що українські розвідники, йдучи у відставку, можуть прихопити зі собою цілком таємні матеріали. А потім продати їх або використати в політичній боротьбі. Такі професійна етика та дисципліна просто волають до американських та світових спецслужб – Україна ненадійний партнер. Вона наскрізь корумпована та наводнена ворожими агентами. Що весь час намагається довести Росія.
Якщо уважно проаналізувати різноманітні «активності» навколо справи «вагнерівців», то стає очевидним, що боротьба проти президента Зеленського та його курсу знову обʼєднала Росію, ПЄС Порошенка та проросійську ОПЗЖ. Виявилось, що всі актори цієї історії сподіваються на провал теперішньої влади в Україні. Сподіваються кожен по-своєму, але насправді перебувають в орбіті російських розробників сценарію. Про патріотизм тут не йдеться. Як і про державний інтерес. Тут однозначно домінує «шкурний» інтерес залишитись у владі. Будь-якою ціною залишитися флібустьєром на державних фінансових потоках. Тому українцям треба памʼятати, що успіх цього кодла – це поразка України.
P. S. Останнє оприлюднення матеріалів групою розслідувачів з Bellingcat мало б остаточно поставити крапку в цій історії. До «спецоперації» не були причетні ані турецькі, ані американські спецслужби. Найімовірніше, сценарій писався в Москві, тому росіянам не треба було нічого «зливати». Вона задумувалася не в інтересі України, а радше для її міжнародної ізоляції. Уся ця історія не вартувала б виїденого яйця, якби її промоторами не були люди, які позиціонують себе найбільшими патріотами України. І про це треба памʼятати. Принаймні до наступних парламентських та президентських виборів.