Книжка репортажів Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1» натякає на можливість зрозуміти дещо важливе через географію. Сценарії телепередач «Україна загартована болем» у співавторстві з Андрієм Охрімовичем – це спроба усвідомити Україну через її історію. Тож ми поговорили з Олегом про його особисту історію та географію. А також про журналістику й літературу. Про те, що не дає піти на війну. Про обов’язок, глибинні страхи й небажання вбивати.
– Ти розділяєш у собі письменника й журналіста?
– Дивно. Це саме мене питали на презентації у Франківську. Я не зміг відповісти.
– То можемо пропустити.
– Ні. Ти вже запитав. Мушу відповідати. Не розділяю. Але зараз я не можу назвати себе письменником, бо давно не писав белетристики. Я знайшов собі хороше поєднання й виправдання у сфері художнього репортажу. Це літературний жанр і водночас нон-фікшн. Він, з одного боку, ніби простіший, бо не треба нічого вигадувати. З іншого – складніший, бо невигадані історії ще спробуй у літературній формі опиши.
– А ти дозволяєш собі вигадувати? От, наприклад, кажуть, що Ришард Капусцінський цим грішив.
– Недавно я не те щоби лекцію читав, але розказував про репортажі. Одна зі студенток звинуватила мене у тому, що спочатку читала в моїй книжці про Сніжне, а потім поїхала туди, і їй здалося, що все зовсім не так. Що я набрехав, перебільшив. Тому не знаю. Це суб’єктивна річ. Хтось побачив так, хтось – інакше. Або минув час і все змінилося — передусім у тебе в голові. Крім того, фантазію ніхто в тебе не забирав. Але намагаюся бути якомога «соцреалістичнішим».
– Твій останній роман «Жахи на вулиці в’язнів» написаний достатньо давно, наскільки я знаю. І на основі власного журналістського досвіду. Це правда?
– Тут така історія… Це був 2002 рік. Навесні були вибори. Я трохи попрацював у штабі «Нашої України» (мало хто пам'ятає, але була і така політсила) прес-секретарем. Недовго. Друзі працювали у штабах різних кандидатів, розповідали. Було ще вбивство одного з кандидатів, яке за день до виборів намагалися повісити на іншого. Все було напружено. Відразу після того, по гарячих слідах я написав роман. Він і не зовсім про вибори. Про журналістів. Відтоді минуло 12 років і Василь Карп’юк запропонував цей роман видати (доти він був надрукований тільки в журналі). Тоді я вирішив роман трохи переробити.
– Стилістику чи сюжет?
– Трошки всього. Бо там було і від першої особи, і від другої, а трохи від третьої. В результаті я ввів нового героя. Це столичний журналіст, що приїжджає після того, як відбулися всі ці події, і намагається у них розібратися. А такий старший місцевий журналіст, провінційний пияк, починає робити йому екскурсію по місту й розказувати.
– Все виглядає на глибоку і темну діру.
– Коли я це почав читати й переробляти, мені самому стало страшно.
– У мене склалося враження, що то про Франківськ.
– Це в тебе склалося таке враження.
– Там є багато маркерів. Обласна рада, біля якої статуї цимбаліста й бандуриста. Ринок в центрі міста, який всіх дістав. Ну й Галичина.
- Так. І Дністер там є. І гори. Але це може бути будь-яке місто Галичини. Я намагався дистанціюватися від Франківська. Ти бачив багато маркерів, які пов’язують місто з Франківськом. А є багато – які відрізняють. Зрештою, яке це має значення. Це такий збірний, загальний образ міста Західної України.
– Ти пройшов Майдан від початку й до кінця. А чи не було в тебе думки, хоча б задньої, піти воювати?
– Задня була, а передньої не було. І навіть не через те, що мені страшно загинути чи калікою залишитися. Мені найстрашніше, що треба вбивати інших людей. Що це нормально.
Але розкажу історію не про себе. Є таке село на півдні Київщини, де в мене будиночок – стара розвалина, куди я іноді їжджу. І от чувак, йому десь біля тридцяти років. Коли в нього запитали: «Підеш воювати?». Він без роздумів сказав: «Піду. – А чого? – В мене така дивна фантазія, що приходить москаль і ґвалтує мою дружину, вагітну. Вона не вагітна ніби, але щось мені так уявляється…»
Ще одна історія: знайомий, поранений на фронті, проходив психологічну реабілітацію. Він розповідав, що також у їхній групі був чоловік з Чернігова, у якого на війні загинув син (батько – теж військовий). Той батько кожного дня ходить на цвинтар, де алея загиблих. Розмовляє не лише з сином, з кожним із загиблих. Знаєш, який його найбільший страх? Що прийде москаль-окупант, але він не прийде до нього додому вбивати; а прийде і сплюндрує цей цвинтар.
Щоб закінчити відповідь на запитання: мабуть, є якась межа, за якою вже – так, готовий. Але поки що – ні.
– То якщо би припустити крайність, ти можеш вбивати?
– Думаю, що так. Самозахист, як мінімум. Або навіть не самозахист, а захист чогось іншого. Цих ось глибинних страхів.
– Якщо досі переважає пацифізм, то значить, є дистанція між тобою і цією війною? Ніби «ще не на мій цвинтар прийшли».
– Не зовсім. У мене дід із Донбасу. Грубо кажучи, моя «мала батьківщина» там. Але я не відчуваю це своєю батьківщиною. І Франківськ – не зовсім батьківщина.
– А відчуваєш хоч десь?
– У Києві я почуваюся вдома. У селі на південь від Києва, де купив хату. Скрізь в Україні.
– На Донбасі буваєш?
– Зараз – ні, а раніше бував часто. Я дуже добре розумію, що таке Донбас, що таке «донбаський менталітет», так звана «донбаська ідентичність», хоча вона штучно створена.
– А зараз там ще родичі є?
– Можливо, є. Прізвище Криштопа дуже на Донбасі поширене. Але нікого не знаю.
До речі. У мене зараз книжка про війну вийшла. Я не автор, я – упорядник («Неоголошена війна. Невідомі факти і хроніки АТО», – Б. О.) І мені соромно її представляти, бо я ніколи не був на війні. Я не чув, як стріляють. Вся моя участь у війні полягає в тому, що я одного разу поїхав на російський кордон і мене там на шість годин затримали. Це все. Збирався ще у Слов’янськ їхати, як усе починалося, але керівництво не пустило. Сказали, що будуть брати заручників. Зрештою, правильно казали. А я вже квитки взяв…
– А в тебе є до війни тяга? У журналістів, кажуть, буває
– Не можу цього сказати, бо я не був на війні. Але журналісти, які ще до цього бували в гарячих точках, мені розповідають, що з’являється адреналінова залежність. Всі, як один. Ти раз побував – і тебе тягне знову. Хочеш там побувати ще раз і ще раз. З цього важко зіскочити, як із наркотиків. Перечитував недавно інтерв’ю із Тарасом Чканом. Це оператор «Еспресо TV», якого росіяни взяли у полон під Іловайськом. Він такий абсолютно пацифістичний чоловік. Розказує, як йому було страшно. Про одиничні постріли, коли москалі дострілювали наших після прориву. Але він хоче ще раз туди. Причому людина зовсім не войовничого складу.
Війна – це дуже цікаво. Але це страшно. У мене є страх крові. Якби на війні побачив, то би просто зомлів. У мене був випадок, що я точив косу й розрізав палець. Тоді потекла кров і я втратив свідомість. Але у воєнкоматі ніхто ж не буде питати, чи є в тебе страх крові. Як у нас відбувається все – не буду розказувати. Скажу, що бачив на власні очі. У тамбурі потяга один гуцул розказує, що їде на заробітки в Москву, і як він там кричить всім, що він бандера. А інший каже: «Пи*диш ти!» Старший дядько. Питаю: «А ви куди?», той каже: «Трохи ближче. На фронт їду. Хотіли сина забрати. Я пішов до воєнкома і кажу, що тобі ж головне план виконати. Син ще молодий, а мені 55. Ну то я піду, добровольцем. Так і домовилися з воєнкомом». Це така «Кедь ми прийшла карта на роковац…»
– Ти як журналіст відчуваєш обов’язок говорити про такі речі, про те, що коїться у військкоматах чи на фронті?
– Ти знаєш, я вісім років займався розслідуваннями. Щось робиш, робиш, а в результаті – для героя програми ставало ще гірше. І це вбивало. Я дуже тішуся, що зараз цим не займаюся.
– А совість тебе не мучила?
– От читав рецензію на свою книжку. Завжди хтось бачить глибше, як автор. Там добре було сказано про професійну хворобу, яка потім перетворюється на соціальну. На те, що людське життя стає неважливе. І що це все сприймається просто як «подія – опис», «подія – опис». Завдяки телебаченню, ЗМІ йде суцільна дегуманізація.
Вікове, знову ж таки. Я, коли молодим прийшов працювати в журналістику, часто злився на старших колег. Такі вони, старпери, були цинічні. Я ніби теж не був дуже романтичним, але трохи було. А вони там із владою співпрацюють, щось там шури-мури, десь якісь гроші. А тепер я у віці оцих людей. Я не став таким, як вони. Але не тому, що не міг таким стати… Не став, то й не став, не важливо. Але мене дивує молодше покоління. Вони зараз взагалі ніхрена не романтичні. Я на них дивлюсь, як колись на старперів. Такі цинічні. Вони в 22 роки починають працювати й вибудовують кар’єрний план – з низькою планкою.
– Чому так, що змінилося?
– Взагалі журналістика дуже змінилася за останні 10 років. Я про це постійно кричу. Журналістика перетворилася із розказування історій на обслуговування політиків. На те, що замість донесення людям інформації – доносять фрази політиків. З інформування перетворилася на цитування. А це взагалі забирає потребу в журналістиці. Бо нащо тоді журналісти? Будь-хто може це зробити. Пішов, підставив мікрофон, вирізав цитату. Потім люди подивилися телевізор і кожен по-різному це сприймає. Й виходить те, що в людей каша в головах. Вони потім спілкуються на вулиці й ще більше усе спотворюють.
– І що робити?
– Треба відходити від цього цитування. Не: «я пукнув, а ви всім розкажіть, як я красіво пукнув». Це такий час, який, думаю, перейде із часом. Така тавтологія.
Фото з особистого архіву Олега Криштопи