Мар’ян Берездецький. 45 років. Позивний Дзвін – бо має гарний голос та любить співати. Родом зі села Райлів на Львівщині. До Революції Гідності був приватним підприємцем. Любить футбол, президент ФК «Райлів». Захоплюється історією визвольної боротьби українців. Досліджує діяльність УПА та дивізії СС «Галичина». У мирному житті займався реконструкціями побуту, боїв УПА, пошуком криївок. Збирає повстанські пісні та дані про борців за українську незалежність з 1920-х до 1950 років. З 2014-го бере участь у відсічі російської агресії. Його гарячі точки – Вуглегірськ, Дебальцево у 2014; Попасна – у 2017; Ірпінь, Вірнопілля біля Ізюма – у 2022-му. До червня 2022-го був на передовій, а опісля його обов’язком, серед іншого, стало впізнання побратимів та сповіщення про їхню втрату близьким.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для ZAXID.NET. Всі історії з циклу «Люди, які працюють зі смертю» можна прочитати в окремому спецпроєкті Меморіалу. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
***
У телефоні Дзвона – багато фотографій понівечених тіл полеглих. Він гортає фотогалерею, не показуючи емоцій. «Це від осколків». «Цей впав обличчям на міну». «Згорів у бронетранспортері». Від червня 2022-го Мар’ян опізнав близько 60 полеглих побратимів. Більшість з цих людей знав особисто, адже воювали пліч-о-пліч.
Часто перша реакція – це крик
Після Революції Гідності, коли росія напала на Україну, я став до лав добровольчого батальйону імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. З 2017 по 2018-й був старшим механіком танкової роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. З червня 2022-го став заступником командира з питань морально-психологічного забезпечення 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатська Січ».
Я займаюсь бойовою та психологічною підготовкою в батальйоні; вивчаю, оцінюю та прогнозую морально-психологічний стан бійців; організовую психологічну допомогу й за потреби реабілітацію; також до моїх обов’язків входить опізнання полеглих побратимів та повідомлення рідних про смерть.
Як усе відбувається? Коли воїн гине, наша медична служба евакуйовує його з поля бою. Ми зараз на Донеччині, тож загиблого везуть у морг Слов'янська. Мені про смерть повідомляють наші медики, зазначаючи, хто саме це може бути. Опісля я їду в морг, щоби опізнати тіло побратима. З собою беру копію його паспорта.
У морзі переді мною відкривають холодильник-трейлер. Звідти витягують пакет із тілом. Відкриваєш, дивишся, робиш фото… Якщо опізнати неможливо через сильні понівечення, шукаю на тілі якісь особливі ознаки. Отут, буває, розумієш: якщо ти не маєш якихось шрамів, не робив тату, тобто, якщо ти був весь такий правильний, то потім і опізнати тебе може бути дуже важко.
Коли вояк оформлюється на службу, він вказує довірену особу – людину, якій в разі загибелі маємо повідомити про це. Та буває, що не вказаний номер телефону такої людини. Тоді я шукаю близьких чи знайомих через соцмережі. Ми стараємось якнайшвидше повідомити офіційно – від підрозділу. Також, згідно з законом, повідомляємо про загиблого у військкомат, з якого він призваний.
Психологічно найважче – саме повідомити про смерть рідним полеглого. Я кажу, наприклад: «Ваш син загинув по-геройськи». Часто перша реакція у відповідь – просто крик. Я завжди запитую, чи є хтось поряд з людиною, щоб у разі чого міг допомогти. Підбираю слова. Хоча й розумію, що підібрати влучні слова майже неможливо. Часто для підтримки використовую фразу: «Для Бога мертвих не існує».
У більшості рідні відмовляються вірити в те, що я кажу. Буває, починають телефонувати брати, сестри, інші родичі й перепитують:
– А ви впевнені, що це він?
Емоційно важко.
Інколи після розмови з рідними сльози ллються рікою…
Хоча бородаті чоловіки не плачуть, вони, скажемо так, поливають свої бороди. Тож моя борода в прекрасному стані, бо завжди полита:)
І я кажу полеглому: «Ну та зігни ти вже ті ноги!»
Без гумору на війні ніяк, можна просто збожеволіти. Пам’ятаю, якось забирав тіло побратима з моргу, і не міг помістити його в машині. Я його і так, і сяк. А потім кажу йому: «Ну та зігни ти вже ті ноги!» Ми тут багато жартуємо. Навіть там, де, здається, зовсім не до сміху.
Війна та робота зі смертю загалом мене загартували. У дитинстві я дуже боявся померлих. Після похорону ще довго перед очима міг бачити образ покійника. А тепер приїжджаю в морг, дівчата кличуть: «Дзвін, допоможи тіло перевернути!» І я просто беру і перевертаю. Різні тіла, з різними понівеченнями, відірваними частинами тіла, відірваними головами… І нічого. Є розуміння, що це потрібно робити. Стаєш і робиш.
Найважче фізично – це запах у морзі. Якщо не звик, то спрацьовує рвотний рефлекс. Хоча, як на мене, звикнути майже неможливо.
Я побачив вже дуже багато понівечених тіл. Більшість із нас гине через осколки снарядів. Я думаю, що не так вже й страшно загинути, розумію, що виживуть одиниці з нас. Але от чесно – мені не хочеться бути таким понівеченим, щоб мене привезли в закритій труні. Чомусь для мене це має значення. Також я не хочу, щоб моє тіло лежало довго в морзі, особливо якщо рефрижератори не підключені до електрики. Бо я бачу, що відбувається з тілом в такому разі…
На війні ми загалом перестали боятися смерті як такої. Ми розуміємо, що в кожну хвилину кожен із нас може загинути. Але нікому не хотілося би, щоб це трапилося, наприклад, під час походу в туалет. Так, правда не завжди зручна і красива…
Багато вояків хочуть бути похованими під «Кому Вниз» та «КораЛЛі»
Ми в батальйоні наперед обговорюємо з побратимами те, яким має бути похорон. Це важливо, бо часто потім рідні сперечаються про це. А так ми знаємо, як саме і де саме хотів бути похований воїн, передаємо родичам його волю. Дехто з нас, до речі, розповідав, що хоче бути похоронений за традицією вікінгів – пліт із тілом спускають по воді, потім хтось із воїнів стріляє в пліт запаленою стрілою, щоби той загорівся. Також воїни вказують, яка має бути музика на їхньому похороні. Багато із вояків хочуть бути похованими під «Кому Вниз» та «КораЛЛі».
Я завжди вникаю в історію полеглого. Яким він був, за яких умов загинув. Це важливо для мене. Я називаю полеглих Небесними Героями. Багатьох із них знав особисто, бо ж до червня 2022 року перебував на передовій.
Часто згадую тих, хто був мені найближчим, з ким дружив. Згадую нашого комбата Олега Куцина, адже починав з ним формувати «Карпатську Січ». Я дав йому псевдо Кум на честь Михайла Колодзінського, який також мав таке псевдо – це діяч Української військової організації та Організації українських націоналістів. Він був начальником Генерального штабу Карпатської Січі, верховним командиром Збройних Сил Карпатської Січі. Олег Куцин, як був живий, постійно мені говорив: «Дзвін, ти завжди маєш усміхатись». І ми з ним завжди при зустрічі заливались сміхом.
Часто згадую також розвідника Одіссея. Це Вадим Хлівчук, родом з Одещини. Загинув на Ізюмському напрямку. Він був надзвичайно сміливим і скромним воїном. Також Віталій Бенчак, позивний Тур, він був із Закарпаття. Своє життя поклав на Лиманському напрямку. Був неймовірно релігійний, багато молився. Щирий, добродушний і сміливий…
З родинами всіх своїх друзів я підтримую контакт. Я кажу їм – після війни ми всі разом зустрінемося, бо тепер ми одна велика родина.
На війні зрозумів, як важливо говорити друзям усе, що хочеш сказати
Згадую один із найважчих днів цієї війни. Це було у Вірнопіллі на Ізюмському напрямку. Здається, наша перша танкова атака. Ми ще тоді були не обстріляні цими монстрами. Троє сиділи в ямі, яка залишилась після влучання снаряда. Бачили, як ворожі танки стріляють по будинках, а ті розлітаються, ніби карткові. Один із моїх близьких побратимів якраз в цей день мав їхати у відпустку. Обстріли були дуже інтенсивні, я переживав за нього, думав: блін, його зранку мали забрати звідси, а він, не дай Бог, загине в день, на який так довго чекав… Тоді він вижив. Але загинув нещодавно…
Я багато і часто фотографуюся з побратимами і стараюсь завжди казати їм, як поважаю та люблю їх. Бо, може, ми бачимося востаннє? Мені боляче розуміти, що завтра може загинути той, з ким ти сьогодні товаришуєш, жартуєш, ділишся найдорожчим…
На війні я зрозумів, як важливо говорити друзям усе, що хочеш сказати їм. Вже і сьогодні.
Хвалити, казати, які вони круті, як ти їх поважаєш і цінуєш. Іншого шансу може не бути. На війні ти живеш кожен день, як останній. Тут ти значно ближче до Бога, ніж у цивільному житті.
Повага до полеглих Героїв – це довершити їхню боротьбу
Я вважаю, що задля поваги до полеглих, якнайшвидше маємо забути про такий совковий термін як «вантаж 200». Це зневажливо щодо покійного. Адже ті люди, які віддають життя за свою країну, не просто якийсь там вантаж. Це наші Небесні Герої. Вони – назавжди в строю.
У нашому батальйоні є традиція прощання зі загиблим. До прикладу, коли ми прощались із Небесними Героями в Лозовій на Харківщині, місцеві жителі з цікавістю спостерігали за цим дійством. Тоді ми прощалися з Романом Левченком, позивний Льова, та Романом Сунаком, позивний Залужний, – побратимами, які загинули в День Незалежності у Вірнопіллі. Ми зібрались на площі перед домовинами побратимів. Згадали їх, навколішки віддали шану. Пообіцяли, що довершимо їхню святу справу. Бо повага до полеглих Героїв – це для нас означає довершити їхню боротьбу і перемогти ворога.
Пам'ять про Небесних Героїв – це також назви вулиць на їхню честь. Це розповіді про них школярам та студентам у навчальних закладах. Повага – це також, коли ти приготував м'ясо на недільний шашлик, а тобі повідомили, що в цей день буде похорон Небесного Героя з твоєї місцевості, і ти без усіляких вагань йдеш провести його в останню дорогу. Повага до полеглих воїнів і пам’ять про них – це постійна боротьба та праця в ім'я України.
Ілюстрації Сашка Даниленка
Текст створено на основі розмов у листопаді 2022 та червні 2023