На початку 2024 року до мене звернулися польські журналісти з проханням спрогнозувати майбутні українсько-російські перемовини про мир, перемир’я чи хоча б припинення вогню. Я їм зразу сказав, що не я Ванга, навіть не Нострадамус, але від «вангування» не втримався – все ж колеги-союзники просили. Тож свій прогноз я сформулював приблизно так: «Змагання за ініціативу на війні триватиме приблизно до кінця поточного року. До того часу не варто сподіватися на якісь серйозні перемовини. Ну, хіба що з’явиться якийсь несподіваний “чорний лебідь” з одного чи другого боку».
Трамп – «чорний лебідь»?
«Чорний лебідь», як ми вже можемо стверджувати майже переконано, не прилетів. Ще залишилося трохи більше місяця до закінчення року, але інтуїція мені підказує, що за цей час уже нічого кардинально не зміниться, жодного епохального рішення ухвалено не буде. Перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у Сполучених Штатах я жодним «лебедем» не вважаю, ні чорним, ні білим. Тим більше, що його інавгурація відбудеться щойно наприкінці січня наступного року. І до того часу він не матиме суттєвого впливу на миротворчий процес. Його обіцянка зупинити війну «за 24 години», причому ще до вступу на посаду від самого початку варто було оцінювати не більше ніж передвиборчу качку (не лебідь).
Чи щось зміниться з переїздом Трампа до Білого дому? От тут уже можливі варіанти. Від найгіршого, який передбачає, що російський диктатор Владімір Путін зможе втюхати «другові» Трампу ідею про «другу Ялту», назве його «другим Рузвельтом». Тобто сценарій передбачає повернення до сумнозвісних «зон впливів», у яких кожен «світовий правитель» має право робити все, що заманеться. А ми ще не забули, як під час їхньої зустрічі в Гельсінкі 2018 року Трамп несподівано бовкнув, що довіряє російському колезі більше, ніж власним спецслужбам.
Хоча може бути й найкращий сценарій, за якого Трамп починає трактувати своє гасло (а так направду кажучи, гасло Рональда Рейґана) – Make America Great Again («Зробімо Америку великою знову»), зокрема і як повернення до ролі головного «світового жандарма», який ставить на місце зухвальців і карає порушників глобального спокою. То чому б нова американська адміністрація не змогла б надати Україні все озброєння, необхідне для завдання Росії такого руйнівного удару, після якого та б ще довго не могла оговтатися. Після цього Трамп міг би вже більше нічого не робити, бо вічна слава переможця над «імперією зла» йому була б гарантована.
Чому я вважаю перший, той найгірший сценарій малоймовірним? Бо якщо не сам Трамп, то принаймні мудрі голови в його адміністрації чітко усвідомлюють, що віддавати Путіну Україну, яка є одним із найнадійніших і, як засвідчують десять років воєнних дій, а особливо майже три роки після повномасштабного вторгнення, одним з найефективніших військових союзників, просто недопустимо. Ні суто з огляду на реноме й політичні амбіції, ні з боку практичних переваг. Ну, бо навіщо? Якщо є можливість малою кров’ю (у порівнянні з афганською, іракською й сирійською кампаніями) зберегти свій вплив у стратегічно важливому регіоні, усунути небезпеки для союзників, ліквідувати головну загрозу архітектурі глобальної безпеки.
Чому я вважаю, що і цей, найкращий, сценарій є малоймовірним? Бо він занадто добрий. Як то кажуть скептики, не з нашим щастям. Тим більше, що в команді Трампа, якось так склалося, назбиралося забагато наших недоброзичливців. Одним із них муляє око допомога Україні, другі страшенно бояться спалаху Третьої світової, яка, на їхнє переконання, обов’язково почнеться, якщо Росію занадто дратувати, треті просто хочуть перекреслити все те, що робили попередники, зокрема і в царині української політики.
Тому доведеться, як казав один несистемний український політик, зійтися десь посередині. Найімовірніше, це буде заморозка конфлікту по лінії зіткнення. Якщо Збройним силам України вдасться до того часу втримати Курський плацдарм, то, можливо, вдасться здійснити рівнозначний обмін територіями. Україна за Курщину могла б собі виторгувати, найбільш імовірно Кінбурнську косу, яка входить до Миколаївської області, а ще отримати назад тимчасово окуповані території Харківщини.
Так доведеться змиритися, що на невизначений час українські території перебуватимуть під російською окупацією. Що більше – під практичною анексією. Москва вважатиме їх своїми землями, вписаними до конституції, а отже й провадитиме там відповідну політику в царині культури й освіти, як і на інших своїх територіях. Це прикро, це гірко, навіть духовно нестерпно, але такими є, як люблять повторювати кремлівські політики, «реалії на землі». Наше військово-політичне керівництво визнало, що наразі немає ні сил, ні засобів, щоб ці території деокупувати.
Наскільки вистачить Росії?
Дай Боже, хоча б втримати ті території, які ще перебувають під контролем Києва, а це вже максимально важке завдання. Адже російські війська все ще наступають, причому нарощують темпи просування вперед. Наскільки їх ще вистачить? Запитання, як то кажуть, зі зірочкою. Наразі в російській армії вистачає рекрутів, хоча й доводиться постійно піднімати їм одноразові виплати й щомісячні зарплатні до захмарних як для пересічного росіянина сум.
Чи витримає зростаючий фінансовий тягар війни російська економіка? Теж запитання доволі складне. Останнім часом з-під пера відносно незалежних експертів виходили як статті, де стверджувалося, що Росія ще ого-го, здатна фінансово триматися роками й вести війну. Вони доводять, що західні санкції практично не завдали Росії значної шкоди, що вона змогла адаптуватися й навіть використати штрафні заходи на свою користь.
Інші економічні експерти стверджують, що Росія довго не протягне, що позитивна економічна статистика – це блеф й окозамилювання. А насправді російська господарка перегріта, країна перебуває вже на межі соціально-економічної катастрофи. Про що свідчить висока реальна інфляція, рекордна облікова ставка Центробанку, падіння курсу рубля, згортання соціальних програм тощо.
Хто з них має рацію – дізнаємося згодом. Хотілося б, звісно, щоб правими виявилися другі…
Де миротворець Арахамія?
Приблизно рік тому вийшло у світ телевізійне інтерв’ю голови провладної фракції «Слуга народу» у Верховній Раді Давида Арахамії, яке він дав телеведучій Наталії Мосейчук. І в цьому випадку словосполучення «вийшло у світ» є не просто медійним штампом, а констатацією факту. Це інтерв’ю дійсно цитували у цілому світі, а особливо в Росії. Передовсім ту його частину, яка стосувалася українсько-російських перемовин, які відбулися в Стамбулі у березні 2022 року. І цитувалася ця розмова аж ніяк не у вигідному для України світлі.
Отже, у цьому інтерв’ю Арахамія приголомшив усіх звісткою, що кровопролитна російсько-українська війна могла закінчитися майже не розпочавшись, ще в березні 2022 року. Ціна миру для України, за його словами, – практично нульова: пообіцяти не вступати до НАТО. А до Північноатлантичного альянсу нас і так, м’яко кажучи, не надто поспішали приймати.
Це якщо вірити словам Арахамії. А як же йому не вірити, адже він й очолював українську переговорну делегацію від імені президента України Володимира Зеленського? Для прецизійності тези дослівно процитуємо, що сказав сам Арахамія, відповідаючи на запитання інтерв’юерки про мету російської делегації на перемовинах:
«- Мета російської делегації, на мій погляд… вони дійсно майже до останнього сподівалися, що вони нас дотиснуть до підписання такої угоди, щоб ми взяли нейтралітет. Це була найбільша для них справа. Вони готові були закінчити війну, якщо ми візьмемо – як Фінляндія колись – нейтралітет і дамо зобов'язання, що ми не будемо вступати до НАТО.
- Тільки один пункт?
- Ну, фактично ключовий пункт був цей. Все інше – там косметичні, політичні приправки».
Отже, за твердженням Арахамії, війну можна було б зупинити майже на старті, причому неймовірно просто – пообіцяти не вступати до Північноатлантичного альянсу, до якого нас, повторюся, не особливо й кличуть.
То чому ж тоді за таких вигідних умов Україна фактично перервала перемовини? За твердженням Арахамії, в усьому винен тодішній британський прем’єр-міністр Борис Джонсон.
«Коли ми повернулися зі Стамбула, приїхав Борис Джонсон до Києва і сказав, що ми взагалі не будемо з ними нічого підписувати – і давайте будемо просто воювати», – розповів Арахамія.
Тобто, за версією Арахамії, українське керівництво, агресивне, йому байдужі життя українців, які вже загинули й загинуть на фронтах і під час російських бомбардувань, йому не потрібен мир, якщо можна повоювати. А головне: українське керівництво – не самостійне. Борис Джонсон чи інший лідер західної країни може так легко приїхати до Києва й дати вказівку, як Україна має діяти. І ніхто не може йому заперечити.
Чи хтось, до речі, зауважив, що голова провладної і найбільшої парламентської фракції вже давно не з’являвся в етері? Можемо припустити, що в Офісі президента нарешті зрозуміли, що Арахамію явно варто позбавити статусу владного спікера. Сподіваюся, що його також позбавили й статусу майбутнього перемовника. Бо так чи інакше, раніше чи пізніше перемовини таки розпочнуться. Бо всі сторони усвідомлюють, що війну треба нарешті закінчувати. Навіть росіяни це розуміють, як засвідчує свіжа соціологія.