Схоже, скандал навколо «батюшки», який відмовився відспівувати загиблу дитину, остаточно зіштовхнув долю УПЦ МП на чорну смугу. Мало того, що інцидент набув загальнонаціонального розголосу, так ще й у запорізьких «православних активістів» виявили зброю і політичну атрибутику проросійського штибу.
Не встигли пригаснути скандали у Запоріжжі, як знову запалало у Києві – і не десь, а на руїнах Десятинної церкви. Капличка, чи то пак «монастир» Різдва Пресвятої Богородиці стоїть там давно і, здавалося б, крапку в цьому питанні поставила сама історія: протестувальники втомилися і «батюшки» отримали те, чого хотіли. Але не так сталося, як гадалося: наприкінці січня каплицю спробували підпалити активісти, а коли їх арештували, проти УПЦ МП встала громадськість.
Мітинги, сутички, медіарозголос – і до справи вже долучилися політики. А тепер про незаконність будівництва на руїнах «Десятинки» згадали і в столичній прокуратурі. І хоча українська влада попри патріотичну риторику намагається не псувати стосунків з УПЦ МП, ситуація може розв’язатись не на користь «батюшек». А після такого гучного прецеденту з самочинними будівництвами УПЦ МП почнуть воювати по всій країні. Власне, процес вже пішов: ще у січні депутати Львівської облради ініціювали перевірку законності будівництва «канонічних» храмів. І це лише початок. Однак, все закономірно: УПЦ МП має чималі борги перед суспільством і їй рано чи пізно треба починати розплачуватися. А решті церков – добре запам’ятати цей урок і зробити висновки.
Місце на руїнах Десятинної церкви УПЦ МП «застовпила» давно, ще у середині 2000-х, встановивши там молитовний намет з дозволу Національного історичного музею. Але в міру того, як влада у країні переходила до рук Партії регіонів, поведінка «батюшек» мінялася. Президентом став Віктор Янукович і буквально через кілька місяців на місці молитовного намету з’явилася постійна каплиця. А незадовго до парламентських виборів 2012-го, які зміцнили режим «регіоналів», дерев’яна каплиця отримала кам’яні стіни і бетонний фундамент, остаточно перетворившись на незаконно збудований капітальний храм. Історики, архітектори та громадські активісти гаряче протестували, але добитись нічого не змогли – на боці «батюшек» тепер була державна машина, якою в ручному режимі керували лояльні «регіонали».
За даними одного із журналістських розслідувань, лише у 2009-2011 роках УПЦ МП отримала близько 16 га землі. Для порівняння, в цей же час УПЦ КП отримала менше 9 га, УГКЦ – 5 га, протестанти – 3,5 га, а РКЦ – 1,4 га. Але максимального посилення свого становища в Україні УПЦ МП досягла за Януковича, а тому захищала режим до останнього. Було за що повоювати: коли церква вступає до «симфонічних» стосунків з недемократичною владою, перед нею відкриваються майже безмежні можливості. Пільги, земля, доступ до високих кабінетів, втручання у світські справи – словом, все, що може запропонувати «князь світу цього». Побічний ефект такої стратегії – порушення законів, а головне – прав громадян. Йдеться не лише про плюндрування історичної спадщини, але й про суто матеріальну шкоду, якої часто завдає самоуправство церкви.
Наприклад, у тому ж таки Запоріжжі УПЦ МП спочатку випросила у міськради земельну ділянку, а потім передала частину землі під будівництво магазину. Внаслідок цієї «схеми» міський бюджет кілька років недоотримував податків, оскільки релігійні організації сплачують лише земельний податок і вільні від орендної плати. Самовільне будівництво церкви УПЦ МП на львівському Сихові – також пряме зазіхання на права містян.
Схожих порушень за роки незалежності набралося стільки, що годі порахувати. Але тепер ситуація в країні змінилася. Після Євромайдану прикриватись сумнівними дозволами від чиновників стало чимраз важче, а творити самоуправство – взагалі небезпечно. Толерантність громадян до таких витівок стрімко впала, а тим більше – коли автором безчинств є відверто проросійська організація, причетна до колабораціонізму та потурання окупантам.
Тому самодіяльність УПЦ МП наштовхується на щоразу організованіший та ефективніший спротив. Приміром, днями небайдужі кияни «скасували» майбутню забудову УПЦ МП у сквері по вулиці Рейтарській, прибравши звідти самочинно встановлений хрест та імпровізований іконостас. Скоріш за все, наступною буде ліквідація незаконного будівництва біля «Десятинки», яка може спричинити хвилю схожих акцій у всій країні. Як показала практика «ленінопаду», народ може охоче підхопити ідею. До руйнування незаконно зведених культових споруд, звичайно, не дійде, а от масове заморожування сумнівних будівництв, судові позови щодо компенсацій та інші заходи цілком можливі. Та й прибрати хоча б частину самочинно встановлених каплиць-вагончиків буде не так складно, як може здаватись.
Цілком імовірно, що на захист УПЦ МП може хтось виступити з аргументами про те, що руйнувати храми неприпустимо, що це необільшовизм тощо. Можливі також міркування в дусі, що поривання віри мають верховенство над буквою закону і юридичними формальностями. Такий популізм може бути ефектним, але від того – не менш шкідливим, в тому числі для самої церкви. Звісно, в періоди гонінь та переслідувань церква не могла існувати інакше, аніж поза межами світських законів. Але не слід пояснювати, що ці часи минули і що сьогодні принципового конфлікту між державою і церквою не існує. Світські закони не забороняють церквам будь-яких конфесій розвиватися, шукати свою паству і розбудовувати інфраструктуру. Навіть більше того, держава дає релігійним організаціям відчутні пільги – відтак вони не мають жодних вагомих підстав, щоб діяти всупереч законам.
УПЦ МП не змогла вгамувати свої економічні та політичні апетити, піддалася спокусам влади і тепер отримує напоумлення від суспільства. Але не слід думати, що це стосуватиметься лише «московських попів» – тепер суспільство вимагатиме поваги від усіх, незалежно від конфесійного забарвлення.