Опозиція нас щораз більше розчаровує, влада щораз більше нахабніє, народ тихо ремствує, але вірити не має кому.
І от до Львова приїхали «польові командири Майдану» - Ю.Луценко, В.Філенко і Т.Стецьків. Зібрали розумних людей на семінар і задекларували, що хочуть замовити розробку Плану. Бо проект «Третя Республіка» - це широкий громадський рух за нову Україну і такий План має показати, якою Україна має бути і як цього можна досягнути.
Все виглядало досить обнадійливо, організатори все робили технологічно правильно. Відразу викликав симпатію перший виступ Луценка, який він розпочав із каяття. Трохи дивного, загального каяття, в якому він, не мало не багато, взяв на себе відповідальність за всі провини і неправильні кроки, здійснені після Майдану командою президента і урядом.
Крок, безумовно, правильний. На моїй пам’яті лише один раз я чув перепросини з уст публічного діяча за вчинену помилку. Ні до, ні після цього випадку жоден політик чи громадський діяч сучасної України не показав себе мужчиною, здатним публічно визнати свій гріх, або помилку. Ще починаючи з того часу, коли хруні, компартійні лизоблюди та сексоти поперли в РУХ, парламент, уряд і місцеві органи влади незалежної України, навіть не думаючи перепросити її народ за минулі гріхи. Від тих часів і дотепер жоден чиновник, депутат чи голова партії, пійманий на брехні або крадіжці, ані разу публічно не вибачився, а всю енергію, талант і технологічні викрутаси спрямовував лише на доведення власної святості та невинності.
Луценко вдало зацитував Я.Грицака, що успішна політична революція можлива лише після революції моральної. Погоджуюсь з тим, бо з нечистим сумлінням та брудними руками годі сподіватися повалити «злочинний режим», а тим більше годі потім щось доброго побудувати. Але дотепер ні опозиція, ні широкий загал теми моральної революції не обговорюють і здійснювати її не планують. Поки в державі ще є що красти, всіх задовольняє консенсус у цій справі. Голос «Ініціативи 1-го грудня» поки що залишається голосом вопіющого в українській моральній пустелі.
Луценко гостро оцінив актуальну ситуацію, що зараз в Україні править монолітний симбіоз олігархів, бандитів, суддів і силовиків, талановито керований «сімєю». Радив вимагати від опозиції висунення одного спільного кандидата на вибори президента у 2015 році.
Але чи розуміє він і всі ми, що ситуація є зараз набагато складнішою, ніж при Кучмі? І не лише через ці названі фактори.
Чи усвідомлюють шановні наші лідери, що підписавши з ЄС угоду про асоціацію, Янукович стане мало не національним героєм? А вся наша ялова і безхребетна опозиція враз в уяві населення опиниться глибоко на маргінесі.
І всі розроблені опозицією плани та проекти, всі звинувачення і декларації враз побліднуть, видадуться не цілком актуальними і не важливими. Бо народ любить переможців.
Але саму Європу наші біди і проблеми не дуже турбуватимуть, там мають досить власних клопотів. Вони будуть слідкувати в Україні лише за зовнішнім, формальним дотриманням правил. І якщо пані Тимошенко має змогу підтримувати увагу до власної персони, то засудження в майбутньому українськими судами тисяч «неугодних» за економічними чи побутовими статтями не буде викликати в Європи жодних асоціацій із політичними переслідуваннями чи тривог щодо загрози демократії.
Тому без зрілого громадянського суспільства, очолюваного людьми із стійкою моральною репутацією, годі сподіватися на будь-які системні позитивні зміни в державі. А де ж таким лідерам взятися, якщо навіть людина, котра відстраждавши кілька років в тюрмі, переосмисливши власне життя, публічно спромоглася лише на добре відрежисоване «технологічне» каяття? Яке може і справить враження на широкий загал, але дуже непереконливо виглядає в очах тих, хто добре пам’ятає про тяжкі гріхи даної особи на посту міністра і голови власної партії.
Шкода, що такий потенціал знову можуть змарнувати, розміняти на мітинговий популізм і боротьбу за владу.
От якби ці троє польових командирів разом публічно заявили: «Ми були багато років при владі. І допустились багатьох помилок, піддалися великим спокусам. Просимо нас вибачити за ці гріхи і провини. Але ми побували в самому серці влади, бачили різні ситуації, маємо неоціненний досвід. Ми обіцяємо, що жоден із нас більше ніколи в житті не буде намагатися стати депутатом, міністром чи губернатором. Але хочемо свій досвід віддати на справу побудови нової держави, позбавленої тих негативних факторів, на які ми у свій час спокусилися. Хочемо консультувати нових політиків, котрі ще не заражені вірусом корупції та брехні, підтримати їх і розробити дієвий План створення нової європейської України. І той широкий громадський рух, який має бути створено, ми також очолювати не збираємося, а лише радити і допомагати».
От тоді я можливо їм би і повірив.
Думаю, що тоді не лише я, а й багато інших людей захотіли би цілком безкорисливо допомогти у цій благородній справі.
А так – щось воно вкотре попахує «лохотроном». Дай Боже, щоб я помилявся.
Щиро по-людськи співчуваю Луценкові, радів його звільненню, але досвід підказує, що безоглядно вірити не варто.