Ми живемо у регіоні, де питання народу (національності, нації) як тільки ставало важливим, то відразу ж ставало і небезпечним. Тому у ХХ столітті прості люди воліли тут, окрім національної, мати ще одну ідентичність «на заміну» – наприклад, «місцеві», «тутейші», або етнографічну чи регіональну. У ХХІ ст. галичани про це, здається, почали забувати. А дарма.
Регіон Європи, до якого належить Галичина, у ХХ столітті пережив такі пов’язані з причетністю до певного народу трагедії, як геноцид євреїв і «різня на Волині», виселення поляків на Захід і українців – зі Заходу на Схід, втеча румунів з північної Буковини та депортації в Сибір різних етнічних груп зі «свіжо окупованих територій».
Для галичан ці трагедії почалися з Першої світової. Кажучи «галичан», маю на увазі ту умовну спільноту, яка в більшій чи меншій гармонії заселяла терени Східної Галичини. Вони мусіли жити поруч – співпрацювати і конкурувати, але також творити мішані під національним та релігійним оглядом родини і народжувати спільних дітей. Питання спільних дітей, як знаємо, вирішували досить просто – сини діставали ідентичність по батьках, доньки – по матерях. Згодом багатьом з них це врятувало життя.
Так тоді співіснували поляки і вірмени, асимільовані євреї й ортодокси, полонізовані німці-католики і німецькомовні протестанти, русини східного обряду та «політичні поляки руського походження». Питання національної ідентичності не було для цієї спільноти визначальним.
Щоправда, у випадку русинів цей духовний спокій з середини ХІХ століття порушувала боротьба двох «національних» таборів, які з одного боку переконували, що русини є частиною великого руського (читай – російського) народу, а з іншого, що русини – це українці. Цю боротьбу на різних етапах активно підтримували то польські еліти, то австрійська адміністрація.
Поки всі вони були підданими одного «найяснішого цісаря», то не було особливих проблем. Проблеми загострились, коли почалася справжня боротьба за створення національних держав. Ще на початку «великої війни» ця умовна галицька спільнота поділилася на три великі, ситуативно ворожі одне до одного народи – українців, євреїв і поляків. Спочатку всі вони пліч-о-пліч воювали у цісарській армії проти армії царської. При цьому представників одного й того ж народу – русинів – почали розрізняти за критерієм лояльності: русофіли потрапили до Талергофу, українці в австрійських мундирах мужньо боролися проти українців у мундирах російських.
Потім, вже під час громадянської українсько-польської війни, представники колишньої спільноти почали воювати одні проти одних. Також швидше за критеріями політичними, а не національними, оскільки значна частина вчорашніх русинів зовсім не хотіла ставати українцями. Політичних українців ще висміювали прислів’ям: «Мама – полька, тато – німець, а я – чистий українець». Польсько-українське протистояння у Львові закінчилося погромом євреїв, яких поляки запідозрили у нелояльності й симпатіях до українців.
Міжвоєнне двадцятиліття допровадило до загострення національного питання. Українці, євреї та інші меншини були трактовані несправедливо у Польщі, але також у Чехословаччині, Угорщині, Румунії та ін. Все це далося взнаки дуже швидко. У 1939 році, коли розпочалася Друга світова війна, тисячі колишніх русинів пішли на фронт і потрапили в полон як польські солдати. А вже з полону виходили як українці, багато з яких 1941 року перетнули німецько-радянський кордон у формі гітлерівських батальйонів «Роланд» і «Нахтіґаль». Зрештою, тоді німці вирізнили цю частину українців як цивілізаційно вищих від тих з-за Збруча. Існувало навіть окреслення «українець арійського походження».
Частина з цих арійців-українців у формах допоміжної поліції взяла участь у знищенні гітлерівцями євреїв, які ще два десятиліття до того вважалися українськими партнерами в політичному житті у неприязній до обох народів польській державі. Згодом цей же мотив повториться у часах націоналістичного партизанського руху. Багато євреїв були лікарями у загонах Української повстанської армії – рятували життя і ставили на ноги українських повстанців як побратимів у боротьбі з гітлеризмом. Коли ж Червона армія наблизилася до тих теренів, де діяла УПА, повстанці просто розстріляли більшість лікарів-євреїв, вже як потенційних зрадників і колаборантів з «совєтами».
Однак одним із, мабуть, найбільш макабричних фрагментів війни у сенсі міжнаціональної ненависті стала «волинська різня». І то не лише через її тваринну жорстокість, але й через те, що з обох боків загинула маса невинних людей, значна частина з яких мала б проблеми з власною національною ідентифікацією. Не кажучи вже про те, що для багатьох з них це питання не було найважливішим.
Націоналісти, які тоді намагалися очистити «етнічні українські землі» від поляків, мабуть, не припускали, що їм самим та їхнім родинам ще доведеться ідентифікувати себе з Польщею в процесі втечі від «совєтів» на Захід. Тоді багатьом людям, які вважали себе українцями, врятувало життя те, що в документах вони були записані поляками – політичними поляками. Ще по нині і в Україні, і в Польщі, а також у США й Канаді мешкають рідні діти одних і тих же батьків, одне з яких є поляком, а інше – українцем.
Зрештою, в радянські часи ці проблеми стали неактуальними, оскільки наголошування на своїй національності вважалося виявами націоналізму, то більшість людей воліли себе ідентифікувати як «ми всє совєцкіє».
Проблема національних відмінностей повернулася вже під час перебудови – розпаду СРСР і Варшавського блоку. На щастя, у Східній Європі це ще не призводило до трагедій таких, як у колишній Югославії. Що не означає, що проблеми не існує.
Ми в Україні не можемо впоратися з цією проблемою вже більше двох десятиліть, і що далі не даємо собі ради, то вищу ціну доводиться платити. Пам’ятаємо, перші кричали на львівському Євромайдані: «хто не скаче, той – москаль». Але дуже швидко виявився той незручний момент, що принаймні половина людей, які боролись на київському Майдані, відповідають типовим критеріям «москаля»: говорять по-російськи, виросли в російській культурно-історичній традиції, не конче шанують Бандеру etc.
Схожа ситуація – з учасниками АТО. Але це тільки частина, скажімо так, національної проблеми. Друга частина – визначення, ким є ті люди, що перебувають з іншого боку барикад. У риториці українських ЗМІ та урядовців і військових спікерів ми чуємо: загинуло стільки-то «українців» або – було вбито стільки-то «терористів і сепаратистів». Отже, «сепаратисти і терористи» (абстрагуймось від російських найманців у цьому питанні) не є вже «українцями», тобто частиною українського народу – політичного українського народу? Ми їх викреслили зі своїх лав і записали до російського народу, до нічийого народу? Тоді в чому мала б полягати «перемога на Донбасі»? Вибити, виморити голодом, вигнати з території всіх цих людей? Не виключаю, що у частини учасників цих подій такі настрої можуть бути. Але будьмо реалістами: коли мова йде про кілька мільйонів осіб, так це питання не вирішиться. Тож як ми будемо з ними співжити, якщо ця частина Донбасу повернеться до України – як з нелояльною і ворожою спільнотою, чи як з частиною – специфічною і особливою – але частиною українського політичного народу?
Щоб дати собі відповіді на ці запитання, треба почати з усвідомлення того, що Україна у версії «від Сяну до Дону» потрібна нині тільки двом категоріям українців – олігархам і націоналістам. За цю «ідею фікс» перші платять державними грішми, другі – власними й чужими життями. Але всі інші (тобто всі ми) залишаються заручниками, які змушені теж платити свою ціну – і недоотриманими з бюджету грішми, і браком перспектив, і змарнованими «по мобілізації» життями чи здоров’ям. І будемо заручниками поки не зрозуміємо: український народ можливий тільки як поняття політичне, Україна – тільки як держава демократична, де інтереси кожної спільноти (навіть найменшої, навіть нелояльної) повинні бути почуті і вшановані. Тільки так ми зможемо завершити цю столітню війну.