Уже понад шістдесят років наше місто позбавлене польської компоненти, брутально вирваної з його духовного серця сталінськими ґвалтівниками. Ця рана стала непоправною втратою і досі болісно відгукується у житті скаліченої громади. Спадкоємці міста з великим минулим, ми досі масово уражені амнезією, яка виразно збіднює простір нашої історичної пам’яті.
Сталінці патологічно ненавиділи поляків. Може навіть так само, як українців. Після того, як інфернальним Голодомором комуністичні убивці перебили хребет українській спільноті Центру і Сходу України, то взялися за тамтешніх римо-католиків. Частка розстріляних у рамках т.зв. «польської операції» НКВС 1937-1938 років сягає кожного четвертого поляка (111 тисяч із близько 420 тис. польських мешканців совєцької України), а понад тридцять тисяч їх помандрували телячими вагонами у Сибір. Пізніше унаслідок чотирьох депортаційних хвиль, які прокотилися східними землями окупованої нацистами й комуністами Речі Посполитої у 1940-1941 роках, назустріч смерті, стражданням, поневірянням і приниженням поїхали щонайменше триста тисяч поляків із теренів сучасної Західної України. А «остаточного вирішення польського питання» сухорукий параноїк, який не зміг забути взяття Києва об'єднаним військом Пілсудського і Петлюри та пізнішої принизливої втечі битого більшовицького воїнства з-під Варшави у 1920-му, діп'яв у 1945-1946-му, коли близько 800 тисяч поляків Галичини й Волині були виштовхнуті у довічне вигнання. Серед них були й понад сто тисяч львівських поляків, які восени 1944 року становили близько 67% його мешканців.
Сталінські прихвосні називали це ганебне дійство «репатріацією», тобто «поверненням на батьківщину» у перекладі з латини. Але якою ж батьківщиною була для моїх земляків земля, брутально очищена від німецьких аборигенів (переселенців переважно селили на Заході сучасної Польщі)? Справжньою батьківщиною для львівських поляків був тільки Львів, де упродовж більш тисячоліття мешкала динамічна польська громада.
Гіркоту втрати вітчизни спізнали також у той час близько півмільйона «репатрійованих» у пащу сталінського молоха українців з Польщі, між якими були й мої дідусь, бабуся і батько. Батько найменше страждав, бо «малою батьківщиною» перших шести років його дитинства була Баварія. Старші ж родичі так ніколи й не позбулися шоку втрати. Тому я чудово розумію біль моїх польських земляків.
«У жовтні 1945 року наша четвірка, тобто батьки, сестра і я, - пише у геніальному есе «Два міста» великий польський поет сучасності Адам Заґаєвський, якому на момент переселення минуло чотири місяці від роду, - відбули мандрівку тривалістю в тиждень зі Львова до Ґлівіц. Рідні могили зосталися на Сході. Духи-хоронителі мабуть довго вагалися, перш ніж зважилися супроводжувати нас у тій непевній мандрівці в товарному вагоні. Духи нотаріусів, учителів, лікарів, шляхтичів, висаджених із сідла, які найчастіше провадили непевну екзистенцію на чужому хлібі. (...)
З війни і депортації вони, проте, винесли рештки давніх домів і меблів: плетене з лози крісло, гуцульський килим, акварелі й образи, світлини, на яких видніли дами в гігантських капелюхах і любі, давно покійні собаки й коти. Жили вони по-родинному, полюбляли недільні, а особливо святкові обіди й вечері, під час яких уміли витворювати певний особливий гормон родинного, братерського тепла, близькості й довіри. Тоді вони розмовляли про справи удома і на Батьківщині. Під час цих безконечних частувань усе, що далеке й чуже, ставало нереальним, існувало тільки те, що власне й близьке. (...)
В 1945 році майже уся родина пакувала валізи й скрині, готуючись покинути Львів і околиці. У той сам час також пакувалися незліченні німецькі родини, яким наказали полишити їхні будинки й помешкання в Сілезії, в Ґданську, Щецині, Ольштині й Кеніґсберзі. Мільйони людей притискали коліном уперті валізи; діялося так з волі трьох літніх панів, які зустрілися в Ялті.
В жовтні того року ми опинилися в гіршому місті, в Ґлівіце. (...) Мої тітки і мої вуйки, їхні знайомі й кузени їхніх знайомих, клани й роди, усі виїхали зі Львова й зустрілися - не всі, але чимала їх частина, - на вулицях Ґлівіце. (...)
Нові мешканці Ґлівіце лише на позір нагадували звичайних європейців. Вони були переважно депортованими зі Сходу; вони були свіжими емігрантами, проте емігрантами, які зовсім не покидали своєї країни. Країна перемістилася на захід, тільки й усього. І вони разом із країною. По-друге, майже усі могли поставити перед назвою свого фаху, покликання чи екзистенції частку «екс». То були екс-судді, екс-офіцери, екс-професори (не кажучи вже про екс-дітей), позбавлені своїх попередніх кар'єр новим ладом, який суворо екзаменував минуле кожного громадянина (якщо тільки громадянин мав минуле; втім, навіть найбідніші якесь та мали). (...)
Ці люди (...) тільки частково були реальними й сучасними, а поза тим радше схожими на тіні. Живі тіні, емігранти у власній країні, екс-професори не існуючого вже університету, екс-офіцери неіснуючої вже армії, східний акцент не існуючого вже Сходу, екс-дорадники й екс-адвокати, ранги, приналежні до іншої ери, не вперше перешиті плащі, черевики з довоєнної шкіри, вицвілі калоші, оздоблені марками уже неіснуючих фірм. (...)
Ті з-поміж вигнанців, які примандрували до Ґлівіце у літньому віці, не мали вже сили, щоб змінити бодай щось у власних строях, способі висловлювання чи мислення. Вони несли в собі давнину як нафталін. Старомодні костюми, літні піджаки із втятими, короткими рукавами, запрасовані навічно ногавиці парусинових штанів, двадцятирічні черевики; вони ступали в них обережно, щоб не пошкодити підошов, не подряпати поверхні шкіри. Вони ходили алеями парку, відпочивали в тіні понімецьких каштанів і буків, професори й адвокати, шевці й кур'єри, чиновники й водії трамваїв. Вони нудилися, жили з убогих пенсій, кружляли містом, статечно крокуючи понімецьким бруком.
Я не знав, що це кружляння є повільним умиранням. (...) Вони були поглинуті вмиранням і заскочені місцем, в якому їм довелося вмирати. Вони вмирали недовірливо, позаяк не знали добре цієї місцевості, цього повітря, цієї землі. (...) Вони втрачали пам'ять. Загалом через біологічні причини, від старості, проте здавалося, що дехто прагнув склерозу й забуття, і охоче обирав імлу, в якій зливалися між собою епохи, особи й дати. (...) Втрачаючи пам'ять, вони поверталися до втраченого міста. Парадокс, проте втрачаючи пам'ять, вони повертали її, адже, як відомо, послаблення пам'яті у старості означає втрату контролю над найсвіжішими верствами спогадів і повернення до спогадів давніх, яких уже ніщо не зможе стерти. Вони поверталися до Львова».
Демократичні революції кінця ХХ століття змели постсталінські комуністичні режими. Описані Заґаєвським дідусі й бабусі уже ніколи не побачили рідного міста. Зате його побачили і полюбили їхні нащадки. Сучасний Львів ще дуже далекий від європейських побутових стандартів, втім, це діло наживне, і годі сумніватися, що він їх осягне в цілком доступній перспективі. Надія ця виростає із суто прагматичного прагнення сучасних львів'ян успішно «продавати» мільйонам туристів імідж славного й багатого на культурні й історичні пам'ятки міста.
Проте, є речі, про які варто говорити, аби здолати упертих демонів темряви, які чигають на нас у тьмяних щілинах буття. Йдеться мені насамперед про дискурси, які апелюють до прихованої сталінської традиції «викорінення» з мого рідного міста «усякого польського духу». Деполонізація Львова, здійснена у рамках добре засвоєних комуністами шовіністичних легітимізаційних стратегій, назагал дала тривкий результат. Частка «польської» спадщини була успішно стерта і зі знакового простору, і з численних матеріально-культурних об'єктів, а головне - з колективної історичної пам'яті сучасних львів'ян.
Вірус ретельно втовкмачуваної комуністичною пропагандою неприязні до народу «панів» (дивно було адептам люмпенсько-гуртових ідентичностей чути це банальне звертання в устах навіть найбільш пересічних людей, які в подібний спосіб утверджували свою індивідуальну гідність і духовну автономність!) цілком природно увібгався в молекулярні тканини нашого сучасного мислення про світ, більшість із нас живе з ним, навіть не помічаючи цього лиха, буденно ретрансльованого шкільною і вишівською освітою, поточною публіцистикою, найбільш загальними моделями публічної поведінки.
Ми катастрофічно мало знаємо про польське минуле Львова. Тут немає жодного ресторану із старольвівською польською кухнею. В суспільній свідомості місце геніальних учених і дбайливих господарів урбанного організму посіли барвисті хулігани-«батяри», які зубожили образ міста Боя-Желенського, Банаха і Бартля, міста славетного університету й унікальної інтелектуальної традиції до рівня «блатної» столиці покидьків суспільства. Жертвою цієї примітивізації стали навіть тисячі репрезентантів української демократичної традиції, - народовці, ундовці, соціал-демократи і просто демократи, які опинилися за бортом історичної пам'яті переважної більшості земляків, поблякнувши на тлі глорифікації плебейства і культу сили.
Це тільки початок ширшої розмови, імпульсом до якої в даному випадку стала блискуча стаття Юрка Прохаська, нещодавно опублікована ZAXID.NET. Сподіваюся, що мене почують.
Фото з сайту www.pro-rock.pl