У мережі кінотеатрів «Планета кіно» у Львові триває показ фільму львівського режисера Тараса Химича «Жива». В основу фільму лягла реальна історія Анни Попович, зв’язкової УПА, що володіла надприродними здібностями.
Історія її життя неймовірна. В ній – і боротьба, і зрада, і кохання, і містика. Тобто і можливостей для кіновтілення вона дає безліч. З неї могла вийти й містична драма, і мелодрама, і бойовик.
Автори фільму були настільки захоплені цією історією, що часом вона була сильнішою за фільм. До принад картини можна віднести добру операторську роботу, якісну «картинку», яка далеко не завжди трапляється у нашому кіно та вдали акторські типажі.
Тарас Химич з акторами на зйомках фільму
ZAXID.NET попросив режисера «Живої» розповісти про свій перший ігровий фільм, над яким він працював три роки.
Чого вам бракувало в документальному кіно, що ви вирішили звернутись до ігрового?
Проблема документалістики полягає в тому, що вона не може вийти за рамки фактів. Ігрове кіно – це почуття. Коли ми зустріли Анну, почули її історію, ми зрозуміли, що засобами документального кіно це зняти неможливо. Нас ця історія накрила повністю, усю нашу знімальну групу.
До виходу фільму у прес-релізах тощо багато йшлося про те, що у вашому фільмі є багато складових, що в українському кіно можна зустріти вперше. Що саме ви зробили вперше?
Вперше ми вперше спілкувались з людиною, яка стала прототипом стрічки два роки. За цей тривалий час вона розповіла нам про своє життя, так, як вона нікому ніколи не розповідала. Вона дала дозвіл на екранізацію. При тому, що вона не політик, а проста жінка. Фактично Анна Попович сама робила кастинг. Ми привозили до неї акторів, а вона оцінювала, чи зможуть вони втілити її історію. Вона затвердила і Олю Комановську на роль Анни.
Вперше працювала настільки мала команда. Менше 10-ти людей. Отже, мала команда робила масштабний проект. Цей фільм – приватна ініціатива, ми не брали державних коштів. ЛОДА долучилась уже наприкінці.
Тобто можна сказати, що ми обрали інший підхід. Весь фільм був ініціативою знизу.
Що ви привнесли з документального кіно?
У фільмі є закадровий голос, який максимально схожий на голос Анни. Можливо, це прийом притаманний документальному кіно. Але мені здається, що це кіно знято цілком за законами ігрового.
Знімати саме там, де відбувались події, було принциповим?
Мабуть, це також прийшло з документального кіно. Коли я знімав історії людей, мені завжди було важливо поїхати у місця, де вона відбувалась. Тож я хотів зняти Анну у тому місці, де все відбувалось. Крім того там надзвичайні краєвиди, адже це дикі Карпати, не ті, що відомі туристам.
На ринку Каннського фестивалю ваш фільм презентував фестиваль «Молодість». Чому у самому фестивалі ви не взяли участь?
Ми з самого початку вирішили, що не будемо брати участь у фестивалях. Він ніби вийшов з народу. Сама Анна Попович заповіли нам зробити видовищний, яскравий фільм. «Інтерпретуйте мою історію, зробіть з неї художній фільм», - казала вона.
Тож ми вирішили відразу піти у прокат, ризикнути зробити це без фестивалів. Невідомо, чи прийдуть на нього люди. Якщо вони прийдуть, то ця народна історія поєднається з глядачами. Фестивалі збирають закриті середовища, але на них не потрапляють звичайні глядачі. А ми вважаємо, що наш фільм розрахований насамперед на широкий загал, хоч це важкий фільм.
Тобто можна сказати, що це масове кіно?
Так. З самого початку було зрозуміло, що це кіно для широкого глядача. І зараз, коли фільм вийшов у прокат, я в цьому абсолютно переконаний.
Практично жоден український фільм не окупився у прокаті. Чи ви сподіваєтесь на фінансовий успіх?
Ми працювали безкоштовно, державних грошей не брали. Тому важко сказати, скільки точно коштував фільм. Відповідно, ми не можемо сказати, скільки потрібно зібрати, щоб фільм окупився. Для нас він окупиться, якщо люди прийдуть і доведуть, що українське кіно є потрібним.
Що потрібно, на вашу думку, щоб люди прийшли на українське кіно?
Головне – це історія. Вона має затягувати в перші десять хвилин…
Але щоб подивитись тих 10 хвилин, потрібно купити квиток…
Реклама, звичайно, важлива. Але якщо ви прийшли через рекламу і фільм вас розчарував, то це спрацює в зворотній бік. А якщо історія зачепила, то відбувається такий «фейсбучний» варіант, коли інформація розходиться, коли люди радять один одному. І через пару днів починається ажіотаж. Мене цей варіант більше влаштовує. Бо можна роздути масштабну рекламу, а фільм стане масштабним розчаруванням. А коли інформація розповсюджується через людей, то цей шлях є природнішим.