Якось довелося перед Великоднем повертатися до Львова. Квитків не було: погодився на плацкартний вагон потяга Київ-Івано-Франківськ. З огляду на передсвятковий час вагон був переповнений нашими заробітчанами. Зрозуміло, що хлопці давно не мали змоги помитися, але все ж у вагоні стояли невимовний сморід, галас і відбувався якийсь направду броунівський рух. Глянувши на мене, який витягнув книжку, щоб хоч якось відволіктись, мої супутники полишили купе і зосередилися в сусідньому. Ночі не було… Наші хлопці пили цілісіньку ніч горілку, годинами співали «Наша ера – то Степан Бандера» й щось на кшталт: «Із-за гір та гір високих вождь Бандера йде до нас».
Ця тортура продовжувалася з методичною послідовністю: горілка текла рікою, спів набирав на силі і це все попри піст в страсний тиждень. В межичассі хлопці знайшли нову розвагу - запросили до себе якогось російськомовного офіцера української армії випити, а потім годину ганялися за ним, щоб відлупцювати «клятого москалика». Після такої ідеологічної обробки затявся ніколи не їздити Франківським поїздом.
Днями прочитав інформацію про те, що 1 вересня у всіх школах Прикарпаття відбудеться урок, присвячений Степану Бандері. «Перший урок у школах Івано-Франківська буде присвячений Степану Бандері. Про це заявив начальник управління освіти і науки МВК Михайло Верес. Урок матиме назву «Степан Бандера - прапор української нації». Уже розроблена відповідна методична література для педагогів. На уроці учні ознайомляться з біографію та діяльністю Степана Бандери». І навіть львівські педагоги вирішили не пасти задніх, тому Головне управління освіти і науки Львівської ОДА рекомендувало замість тем "Моя рідна школа" або "Україна - моя батьківщина", а для учнів старших класів - "Державний Прапор України - святиня нашого народу" - присвятити перше заняття 1 вересня постаті Степана Бандери.
До цієї інформації маю кілька зауваг:
По-перше: навіть якщо допустити, що педагогічне керівництво є палкими прихильниками і послідовниками провідника ОУН, все ж це мало б бути їхньою приватною справою. Їхні ідейно-політичні переконання мали б лишатися при них або проявлятися публічно тільки на дозвіллі, тому що в школі не може бути жодної політики.
По-друге: з огляду на складну ситуацію в українському суспільстві через різну політику пам'яті, не варто аж так радикалізувати відносини Схід-Захід. Тому, що Наталія Вітренко запропонує у відповідь на такі дії прикарпатців вшанувати в школах своїх героїв, які однозначно не сподобаються «західнякам». Тобто, якщо головні педагоги думають, що вони такими діями посилять патріотичні почуття українських школярів, то вони глибоко помиляються - вони ще більше поглиблять розкол.
По-третє: подібна методика патріотичного виховання є дзеркальним відображенням старої радянської. Я можу зрозуміти їхній травматичний досвід виховання радянською школою, але для чого це репродукувати в наш час? Подібна «педагогіка» не сприяє росту почуття поваги до нашого минулого, вона веде до формалізації, до «любові з примусу», до подвійної моралі. Ми вже це проходили і знаємо чим це все скінчилося. Запальні віршики про «найкращих» людей на Землі засіли в наших головах, а методи в головах сучасних педагогів.
Подібні заняття можливі в дитячих чи юнацьких патріотичних організаціях типу «Пласту», тому що членство в них добровільне. Примусове залучення дітей до партійно-політичних акцій, демонстрацій, мітингів тощо є неприпустимим.
Задумаймося, чи хоча б чимось відрізняється церемоніал вшанування Степана Бандери в сучасному галицькому суспільстві від недавньої «всенародної любові» до Леніна-Сталіна? Готуйтеся незабаром до певного роду «дежавю», коли ваші діти продекламують вам віршик:
Любий Бандера з портрета всміхається
Дивиться ніжно на нас,
Як ми читаємо, як ми малюємо,
Граємось в ранішній час...