Цього тижня українці відносно несподівано відкрили для себе, що на вищих щаблях європейського політикуму є пристрасний, послідовний і мудрий захисник України. Точніше захисниця, адже йдеться про прем'єр-міністерку Італії Джорджу Мелоні. Чому несподівано, бо ще зовсім недавно ми, зізнаємося щиро, побоювалися її приходу до влади.
Пригадаймо, синьйора Мелоні обійняла посаду прем’єр-міністерки 22 жовтня 2022 року. Місяцем раніше правоцентристська коаліція, яка складалася з трьох партій – «Брати Італії» (на чолі з Мелоні), «Ліга» (на чолі з ексміністром внутрішніх справ Маттео Сальвіні) «Вперед, Італіє» (на чолі зі Сильвіо Берлусконі) – перемогла на виборах до верхньої палати парламенту. Тож Джорджа Мелоні як лідерка більшості стала першою в історії країни жінкою на чолі уряду.
Ми ж, українці, в той час ще не перестали журитися за попереднім прем’єром – Маріо Драґі. Він проявив себе досить прихильним до України, під його керівництвом Італія перестала бути проблемою у справі запровадження антиросійських санкцій, навпаки, перетворилася на палкого прихильника покарання російського агресора. Драґі зумів переконати політикум у необхідності надання військової допомоги Україні, причому що більше – то краще.
А що ми тоді знали про Джорджу Мелоні? Практично нічого. Проте встигли познайомитися з двома іншими її коаліційними партнерами. Правопопуліст Маттео Сальвіні прославляв Москву, неодноразово бував у Кремлі, фотографувався на Красній площі, вбраний у футболку з портретом Путіна. Існують великі підозри, що російська влада його фінансово підгодовувала. І що саме Сальвіні організував повалення уряду Драґі за вказівкою з Кремля.
З Берлусконі взагалі все зрозуміло. Старий корупціонер і розпусник, друг Путіна. Неодноразово приїжджав до Москви, сам дозволяв себе розбещувати російськими розкошами – полюваннями, частуваннями, милуваннями, курортами тощо. А ще зовсім недавно, тобто в розпал російсько-української війни, Путін з Берлусконі обмінялися подарунками: італієць росіянину – ящик вина, а той як алаверди – ящик горілки. І побажали один одному успіхів.
Зрештою, ми й без того знаємо, що багато ультраправих партій у Європі налаштовані проросійськи. Хтось перебуває «на підкормці у Кремля», хтось просто є корисним ідіотом. Оскільки партія «Брати Італії» саме ультраправа, то логічно, що ми і її апріорі зарахували до прокремлівських. І відповідно синьйору Мелоні – до «друзів Путіна»…
Однак доволі швидко ми зрозуміли, що глибоко помилялися. Нова прем’єрка не лише продовжила започатковані Драґі лінії на протидію Росії та військову підтримку України, а й суттєво їх посилила. Що це далося їй не так вже й просто, ми дізналися зі свіжого відеозапису частини сесії Палати депутатів Італії, на якій обговорювалося питання російсько-української війни та військової допомоги Україні. Джорджа Мелоні прямо як левиця кинулася на захист України. Це були дійсно ті знамениті італійські пристрасті, виражені артикуляцією і жестами. Водночас вона надзвичайно органічно поєднала емоційність з аргументованістю, так чітко розставила акценти, що цю відносно коротку промову можна вважати взірцем культури дебатів.
Думаю, не гріх було б процитувати цей фрагмент з парламентської дискусії. Почався він з того, що депутатка від лівопопулістського «Руху 5 зірок» Еліза Скутелла заявила: «Зупиніться і почніть з нами дипломатичний шлях. Для вас є збройові лобі, для нас є громадяни та їхні інтереси». І от що їй відповіла Мелоні:
«Пані Скутелла каже нам "зупинитися". Я вважаю, це треба казати Путіну, шановна… Давайте називати речі своїми іменами. Якщо ми зупинимося, ми схвалимо вторгнення в Україну. Я не настільки лицемірна, щоб прикривати слово "вторгнення" словом "мир". Тому я вважаю, що ми не маємо схвалювати вторгнення в Україну. Це не означає, що ми не маємо працювати над мирним планом. Але чи вважаєте ви, що для початку переговорів Росія має припинити військові дії та вивести війська з території України? Чи вважаєте ви, що кордони України потрібно переглянути? Вважаєте ви, що Москві потрібно віддати окуповані нею території, на яких вона провела "референдум про самовизначення", чи ні? Я хотіла би почути відповідь, якщо ми серйозно говоримо про мир. Інакше це не що інше? як пропаганда за рахунок суверенної нації, вільного народу та міжнародного права, і це безвідповідально!».
Хіба не геніально? Після такого запального виступу синьйора Мелоні, безумовно, стала нашою героїнею.
Хоча проблема все ж залишається. Проблема з тими західними політиками, хто вірить у можливість діалогу з Путіним, у шанс залагодити воєнний конфлікт дипломатичними засобами. Я зараз не кажу про корисних ідіотів чи тим більше тих, хто перебуває на «кремлівській підкормці». Йдеться про респектабельних політиків, інтелектуалів, митців, яким здається, що дипломатичний шлях не просто цілком реальний, а єдино можливий.
Наприклад, представники австрійського керівництва, естонські консерватори, трампістська частина Республіканської партії США, Юрґен Габермас та інші німецькі інтелектуали, які періодично пишуть листи федеральному уряду з вимогою припинити військову допомогу Україні й розпочати діалог з Москвою тощо.
Продовжуючи думку Джорджи Мелоні, хочу запевнити всіх цих «пацифістів», що шлях перемовин з Москвою веде в нікуди. Як стверджував свого часу Степан Бандера, «з м-лями нема спільної мови». Але тут питання не тільки в небажанні українців йти на поступки агресорові. А в тому, що компроміс неможливий у принципі. Чому? Бо Росія сама загнала себе в глухий правовий кут, не просто узаконивши анексію кількох областей України, а ще й вписавши цю анексію у свою багатостраждальну конституцію.
Надзвичайно слушно висловився із цього приводу німецький політолог-кремлезнавець Андреас Умланд:
«Владімір Путін і Володимир Зеленський як президенти своїх держав, крім того, розглядаються своїми народами як “гаранти” їхніх конституцій і зобов'язані їх виконувати.Навіть якщо один з них або обидва хотіли б укласти якийсь територіальний компроміс, основні закони їхніх двох держав прямо забороняють їм це робити. Це означає, що одна або обидві конституції мають бути змінені до того, як відбудуться будь-які предметні мирні переговори. Однак для цього знадобиться значна більшість голосів у відповідному парламенті. Це щонайменше складно у випадку з путінською Росією і нереально у випадку з Україною».
Російський Центр картографії уже повним ходом штампує мапи РФ, де територія Росії сягає не лише українських територій, які нині ще не перебувають під контролем Києва, не тільки звільнених територій, а й тих, на які ніколи не ступала (і не ступить) нога російського окупанта. Наприклад, місто Запоріжжя, вся Запорізька і Херсонська області, зрештою, цілий Донбас.
Ну, якщо з російськими імперцями все зрозуміло, тут, як то кажуть, випадок тяжкий, то зі західними адептами ідеї «українські землі в обмін на мир» ситуація дивна. В тому сенсі, що як можна не бачити очевидних речей. Так, можливо, Отто фон Бісмарку хибно приписують вислів про «угоди з Росією, які не варті й паперу, на якому написані». Можливо. Але ж історія неодноразово доводила, що так воно і є. Причому останнім часом Москва підтверджує правдивість цієї тези чимраз частіше.