Шевченко чи жінка? Що важливіше – день народження національного поета чи боротьба за ґендерну рівність? Отаке, здавалось би, безглузде питання минулого тижня набуло в Україні несподіваної гостроти. Календарна реформа, анонсована Інститутом національної пам’яті, пропонує українцям суттєві зміни в переліку як офіційних вихідних, так і державних свят та пам’ятних дат, що є робочими днями, проте вшановуються на загальнонаціональному рівні.
І поки найбільше списів ламають довкола доречності деяких вихідних днів, їхньої кількості та «комуністичності» певних свят (про що вже була публікація, поза увагою громадськості залишається ще один дуже важливий критерій, за яким формується державний календар. Це національна історична політика.
Насправді серед чинників, що впливають на сприйняття суспільством власної історії, календар є одним із найважливіших. За рівнем впливу – не менш значущим, аніж шкільна освіта. Адже якщо школа закладає учням базові уявлення про історію країни, то державний календар продовжує нагадувати всім про головні події щороку. Водночас чималій частині українців, які закінчували школу ще за Союзу і, відповідно, історичний курс прослухали в зовсім іншій інтерпретації, саме календар може допомогти зафіксувати у свідомості основні факти та розставити пріоритети в усвідомленні історії.
Розробники нового календаря це, вочевидь, прекрасно розуміють, тому вже у першому абзаці його офіційного пояснення читаємо, що календар «має бути чинником відновлення історичної пам'яті Українського народу, джерелом громадянсько-патріотичного становлення суспільства та формування почуття гордості за видатних українців, які зробили значний внесок у постання й утвердження державності».
Складений ними за цим принципом календар матиме такий вигляд:
Отож, якщо офіційний календар є віддзеркаленням державної історичної політики, спробуймо «прочитати» нашу історію за нашим календарем, визначити, чого йому, можливо, бракує, а заодно поглянути, як воно працює в європейських країнах.
Історичний календар у Європі
За принципом побудови офіційного календаря та рівнем його історичної «заанґажованості» європейські держави поділяються умовно на дві категорії.
Перша – це країни на Заході континенту. Вони мають у році переважно лише одне-два офіційні національні історичні свята, що є вихідними днями. У Німеччині це День національної єдності (у пам’ять про об’єднання ФРН та НДР 1990 року), у Франції – День взяття Бастилії та День перемоги над нацизмом, в Італії – День республіки та День визволення (у квітні 1945 року), в Нідерландах – День короля і також День визволення, в Австрії – День прийняття нейтралітету, в Іспанії – День Колумба та День Конституції. Решта вихідних у цих країнах мають здебільшого релігійне, рідше – соціальне (Перше травня) підґрунтя.
Переважно це держави, що сформувалися ще задовго до «параду націоналізмів» у 19 столітті і вже від кінця Другої світової остаточно ступили на демократичну стежку розвитку. Ці держави давно «подолали історію», тобто прибрали минуле зі списку актуальних політичних питань.
Інакше виглядає ситуація у Центрально-Східній Європі. Тут країни, що зуміли відновити чи створити свою державність лише після Першої світової війни і аж до кінця 80-х перебували у залежності від комуністичної Москви, мають ще кому що доводити, часто самі собі, і, відповідно, значно більше уваги приділяють відзначенню власних історичних перемог та трагедій. Їх розглянемо трішки згодом.
Окремими випадками тут є Білорусь та Росія. Перша ще міцно тримається своєї радянської спадщини – День незалежності на честь «визволення від фашистів», «Велика Октябрська» тощо. Друга адаптувала радянські символи до своєї новітньої націоналістичної мілітаристської ідеології – День захисника вітчизни, День Перемоги, з деякими національними вкрапленнями – День національної єдності в пам’ять про закінчення періоду Смути в 17 столітті.
На цій «історико-календарній» карті Україна впевнено рухається від тих останніх двох до другої категорії. Календарна реформа має начебто остаточно закріпити цю зміну ідеологічної парадигми: з пострадянської на українську національну. Наші найближчі західні сусіди пройшли цей шлях ще майже три десятиліття тому. Тож у цьому випадку можна придумувати власний велосипед, можна взорувати на сусідський досвід, а можна брати за приклад деякі їхні влучні ідеї і пристосовувати їх до наших реалій. Тим і займемось.
Скажу спершу ніби очевидну річ: традиційно заведено, що найважливіші дати відзначають вихідними днями, менш вагомі – державними робочими святами з традицією підняття прапорів, вшануванням причетних діячів тощо. Тому, дивлячись на вихідні дні, можна визначити, на чому країна робить акцент в історичній політиці. Поглянемо, як виглядає ситуація у цих наших найближчих сусідів (жирним шрифтом виділено вихідні дні, звичайним – робочі державні свята):
Як бачимо, відзначення історичних свят у середньоєвропейських країнах і в Україні іде приблизно за схожою схемою. Це і не дивно, враховуючи чимало загальних тенденцій в історії нашого регіону. Основний акцент роблять на чотирьох історичних етапах.
Перший етап – це виникнення своєї середньовічної державності, присвячене першому монарху – королям Вацлаву, Іштвану, Мендовґу. У Польщі замість когось із династії П’ястів вшановують прийняття Конституції Речі Посполитої, про що скажемо пізніше. Винятком є словаки, які протягом цілого попереднього тисячоліття належали до угорської корони, тож святкувати їм тут нічого.
Другий етап – заснування модерних національних держав після розпаду імперій у 1918 році. Тут винятком є угорці, котрі свою державність ведуть від Весни народів та надання Габсбурґами Угорщині автономії. Акцент на 1848 році роблять і словаки, які у цей буремний рік вперше в історії заявили про себе політично. Проте ні День Національної ради, ні створення Чехословацької республіки для словаків вихідними не є.
Третій етап – це Друга світова. Майже всі країни регіону відзначають річниці національних повстань проти Третього Райху. Словаки у День повстання навіть мають вихідний. Крім того, чехи і словаки відпочивають 8 травня, поляки мають просто державне свято. Вирізняються тут литовці, чий досвід перегукується із Західною Україною. На початку війни вони опинились під радянською, а не нацистською окупацією, тому і повставали 1941 року саме проти комуністів. Відповідно, про «перемогу над нацизмом» вони взагалі не згадують, адже ця перемога виявилась для литовців пірровою – вона означала повторну радянську окупацію, а попереду були ще масові репресії. Натомість угорці в ті роки були союзниками Гітлера, тож про події війни взагалі тактично відмовчуються.
І врешті останній етап, спільний для усіх країн – це парад мирних революцій та відновлень незалежності на зламі 80-90-х років. Тут лише поляки не зробили День «Солідарності» вихідним, тим не менше вшановують його на дуже високому рівні.
Виникнення державності чи переписана Конституція?
Як бачимо, Україна за новим календарем у цю загальну регіональну схему вписується непогано. Ми згадуємо про Володимирове хрещення, що для нас за схемою Грушевського є майже рівнозначним виникненню середньовічної монархії. Ми відзначаємо незалежність 1918 року. Ми святкуємо закінчення Другої світової, щоправда, враховуючи прикрий досвід західних областей, не робимо акценту на «перемозі».
Проте у вічі впадає одна вагома відмінність – День «першої незалежності», як у нас уже встигли охрестити 22 січня, на відміну від наших сусідів, вихідним, а отже, святом першого ступеня важливості, не є. На досвід Словаччини тут, мабуть, рівнятись не варто, адже столицею для них після Першої світової стала Прага, а не Братислава.
Чи виправдано це? Про історію УНР цього року в контексті столітнього ювілею ще багато говоритимуть. Нам важливо, що події осені 1917 – зими 1918 року стали фактично відправною точкою в історії України як державного утворення, а не етнографічної землі. Українці вперше стали повноцінним політичним суб’єктом. Сформували свої кордони, що з невеликими змінами пережили радянський період і тримаються досі. Дата 22 січня 1918 року дає підстави обґрунтовано заявляти, що українській хаті не 26, а насправді вже майже 100 років, просто більшість того часу в цій хаті порядкували її неприятелі. Проте хата вже збудована і стояла.
Відповідно, виникає запитання: вшанування на найвищому рівні якої дати, як не цієї, може бути ключовим для формування у громадян державного патріотизму, відчуття певної історичної тяглості та невипадковості своєї начебто раптової появи на світ у серпні 1991-го? Чи є ця дата менш вагомою для нас, ніж день народження Шевченка (при всій повазі до Кобзаря та усвідомленні його ролі в націєтворчому процесі)? Чи не доречніше зробити вихідним саме цей день, аніж ефемерний День сім’ї (до нього можна вічно повертатись) чи навіть День Конституції?
Так, навіть Конституції. Насправді річниця прийняття основного закону є приводом для вихідного лише в кількох європейських країнах, де це прийняття мало справді велику історичну вагу. Норвегія та Бельгія завдяки прийняттю своїх конституцій на початку 19 століття фактично оформились в окремі від Нідерландів та Данії держави. Словаки прийняли власну окрему конституцію ще за кілька місяців до офіційного виходу зі складу Чехословаччини. Іспанська конституція, прийнята на загальнонаціональному референдумі після смерті диктатора Франко, ознаменувала початок нової демократичної епохи в історії країни. Поляки вважають свою конституцію 1791 року другою у світовій історії після США і водночас символом втраченої 4 роки потому Речі Посполитої.
Виникає питання, чи відіграла Конституція 1996 року, яку після досхочу ґвалтували вищі можновладці, таку важливу роль у нашій історії, щоб бути вихідним днем? (Пам’ятаємо, що кількість вихідних відтепер у нас строго обмежена). Чи не є в контексті історичної пам’яті виникнення модерної української держави та підписання Акту злуки значно вагомішою подією?
Тут постає питання пріоритету. Що нам важливіше: День виникнення держави та національної єдності? Конституція, яку вже кілька разів переписували? Шевченко? Вигаданий День сім’ї? Чи зайвий вихідний-два на Різдво? Чи, може, спробувати це якось розумно поєднати? На ці запитання відповідь варто давати лише справжнім суспільним, бажано експертним обговоренням.
А де ж культура?
У чеському та словацькому календарях є одна позитивна риса, яку українці могли би взяти собі за приклад. У них серед державних свят є кілька присвячених історії не лише державності та національного становлення, але й розвитку місцевої культури.
До прикладу, чехи та словаки мають офіційний вихідний на день святих Кирила та Методія – засновників слов’янської писемності, що довгий час творили на їхніх землях. Чехи також офіційно вшановують із вихідним днем Яна Гуса – проповідника, якого вважають одним із провісників загальноєвропейської Реформації. День освіти у Чехії відзначається в річницю заснування Карлового університету у Празі – одного з найдавніших у Європі. День вчителя – на день народження Яна Коменського, видатного гуманіста та педагога 16 століття. Словаки також вшановують, щоправда, без вихідного, день народження «батька нації», поета Людовита Штура, а також створення Матиці – національної просвітницької організації 19 століття.
В Україні ж з осмисленням історії розвитку культури справи дуже невеселі. Шкільна програма робить акцент на війнах, договорах, князях-гетьманах, постійному гнобленні та рідких перемогах. Левова частка шкільної історії – це історія політична, натомість якогось розуміння культурного процесу українцям не закладають взагалі. Новий календар справи тут не покращує: серед списку національних свят маємо лише Шевченківський день та День української мови та писемності. Проте саме введення до офіційного календаря кількох свят (навіть не вихідних) з прив’язкою до подій історії культури могли би трохи надолужити упущене у шкільній програмі.
Насправді деяка схожа практика у нас все ж таки є. Наприклад, День української мови присвячено дню Нестора-Літописця у православному календарі. Чи можна вважати засновником нашої писемності саме Нестора – питання відкрите. З одного боку, митрополит Іларіон написав своє знамените «Слово о законі і благодаті» ще майже за століття до появи «Повісті». З іншого, обидва твори, хоч і належать до нашої культурної скарбниці, написані старою церковною мовою, яка до сучасної української має доволі опосередкований стосунок. А перший твір власне українською мовою – це знаменита «Енеїда» Котляревського. То чи не чесніше було би приурочити вшанування мови саме до неї? А день Нестора чи день Іларіона може стати натомість згадкою про давню руську писемність та літературу.
День гімну ми присвятили до першого публічного виконання «Ще не вмерла» у Перемишлі – і це, як на мене, прекрасна ініціатива. Чому б за аналогією не прив’язати День прапора до першого офіційного затвердження синьої та жовтої барв як національного стягу рішенням Головної Руської Ради у жовтні 1848 року? Заодно можна буде привернути увагу до цього короткочасного, але першого політичного самовиявлення українців, яке понесло за собою і появу першої україномовної газети, і спробу систематизувати науку, і зайнятися врешті народною просвітою. Прив’язка до подій Весни народів демонструватиме, що українці не жили на безлюдному острові, а їхній розвиток був складовою загальноєвропейського. Чи не це є вагомішим для розуміння історичного процесу, ніж відносно локальна подія підняття синьо-жовтого над Київрадою в 1990 році, до якої приурочений День прапора зараз?
Беручи приклад із чехів, День знань, чи День освіти, 1 вересня можемо присвятити до утворення цього дня 1632 року Київської колегії – майбутньої Могилянської академії – фактично першого «національного» вишу у православній частині Європи. Інший варіант прив’язки – затвердження статуту Львівської братської школи 1586 року – першого відомого нашого педагогічного документа і початку масового руського шкільництва.
При «читанні історії за календарем» складається враження, що між хрестителем Володимиром та пророком Шевченком в нашій культурі була велика чорна пляма. Ранньомодерний період у календарі взагалі відсутній, а у баченні пересічного українця зазвичай зводиться хіба до козацтва: походи Сагайдачного, повстання Хмельницького та Полтавська битва Мазепи.
Натомість у 16-17 століттях відбувалися ще інші, значно важливіші процеси. Це поява друкарства, масове поширення освіти, відкриття перших вищих шкіл, розквіт публіцистичної літератури, культурні реформи, козацьке бароко. Це час, коли наша культура була, мабуть, у найтісніших зв’язках із Заходом, і Могилянка стала квінтесенцією та водночас головним осередком цих впливів.
Більш культурницького звучання можна надати і деяким траурним пам’ятним дням. До прикладу, День пам’яті жертв політичних репресій з часів президента Кучми відзначається в третю неділю травня без жодних на це історичних підстав. Натомість існує дуже важлива конкретна пам’ятна дата 3 листопада 1937 року. Вважається, що саме у цей день в урочищі Сандармох НКВС розстріляв сотні українських, і не лише українських, літераторів, митців, інтелектуалів. Серед них – Зеров, Курбас, Куліш, Крушельницький, Рудницький, Вороний.
Поєднавши офіційне формулювання «політичні репресії» із цілком конкретними всім відомими митцями та поколінням «Розстріляного відродження» загалом, можна значно поглибити своє розуміння всієї трагедії 30-х років та наслідків тоталітарного режиму: це не лише мор бунтівних селян, це ще й екстермінація інакодумства та культури.
Зрозуміло, що основний акцент в історичній політиці робиться на останнє бурхливе століття. Ми сумуємо за трагедіями, яких справді в Україні було більше, ніж деінде у Європі. Голодомор, Голокост, депортація киримли, Чорнобиль тощо – звідси і стільки пам’ятних дат. Цьому не треба дивуватись і цього не варто соромитись. Ми пишаємось нашою державністю, армією, національними символами, і це добре. Проте зовсім забуваємо про найважливішу сторону всієї цієї історії – культурний розвиток.
Усі ці пропозиції не претендують на останню інстанцію. Їх можна і, мабуть, треба доповнювати, коригувати, критикувати. Утім такі згадки про Могилянку, про Котляревського, про Весну народів чи про розстріляних модерністів суттєво розширять горизонт нашого історичного календаря і, відповідно, прочитання власної історії – як хронологічно, так і якісно змістовно. У такому календарі можна буде простежити головні етапи розвитку українських земель: від прийняття християнства в 10 столітті (Володимир) – крізь культурні зрушення часів Реформації (Могила) – до появи сучасної літературної мови (Котляревський), зародження модерної нації (Шевченко, прапор, гімн) – і, як наслідок, створення Української держави (22 січня).
Звичайно, усе це належно працюватиме лише за умови вчасного, регулярного і грамотного інформаційного висвітлення у пресі. Себто ефективної промоційної просвітницької кампанії. Але ж чим іще повинен займатися Інститут національної пам’яті, якщо вже такий в нас існує?