Новини партійного будівництва останніх тижнів, які мали б сколихнути українське суспільство, пройшли якщо не малопомітними (у випадку Разумкова), то спричинили хіба дотепні коментарі, та й то переважно з боку потенційних конкурентів (у випадку Притули). І для цього були вагомі об’єктивні причини.
«Нові обличчя», які донедавна вважалися мало не панацеєю для оздоровлення вітчизняної політики, виявилися в більшості своїй просто черговими «обличчями депутатів». Якоїсь новизни в політичні процеси вони не принесли, але й відвертої шкоди не наробили. В принципі, як «жити по-новому», тільки у другій руці.
Незрозумілим загалу залишається, в результаті чого на поверхні з’являються ці нові обличчя? Адже не було якихось політичних дискусій, тому й не ясно, в яких-таких поглядах не зійшлися Разумков із Зеленським чи Притула з представниками уламків «Голосу». З чим не згодні? З тим, що хтось тримає в себе печатку і не ділиться?
Зате зрозуміло, що для появи нових «зірок» їх потрібно комусь «запалити», тобто вивести в ефір для початку. А хто в нас в країні відповідає за «свободу слова»? Правильно – власники різноманітних ток-шоу під однойменними назвами.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google ДодатиЦе, до речі, окремий феномен, який заслуговує на детальніший аналіз. Інвестори переконані, що всі навколо вважають, ніби умовний «шустер» формує громадську думку. Тому своїх спікерів обов’язково треба привести в студію для «спарингів» з іншими спікерами. Ці спаринги могли б стати безцінним джерелом для досліджень соціологів: тут і ефект Даннінґа-Крюґера, і ефект самозванця, і феномен соціальних ролей «в повен зріст». Але, на жаль, споживати це все багатство судилося не профільним спеціалістам, а наївному електорату.
А втім, для того, що кожного політичного сезону в Україні стартують нові політичні проєкти, є вагомі передумови. Адже час іде, структури (зокрема й партійні) наповнюються якимись людьми, хтось помиляється, у когось з’являються амбіції. Але на партії це ніяк не впливає. Бо немає в Україні такого явища як внутрішньопартійна дискусія. Не відбувається зміна еліт. Зате є печатка, лідер, інвестори і можливість проводити «звітно-виборні конференції» коли і як потрібно. За прикладами далеко ходити не треба – досить пригадати численні «праймеріз» партій, які проводилися суто заради реклами. Або останні місцеві вибори, під час яких «на округи» висувалися патріоти-волонтери-воїни, а в місцеві ради потрапили потрібні люди, «за списком».
Зрозуміло, що в таких умовах особам, у яких є амбіції, але нема можливості впливати на партію (тому що це закрите акціонерне товариство), не залишається нічого іншого, як створювати своє «ТзОВ» щоразу, коли випадає така нагода та з’являються інвестори. А далі – грати за сформованими правилами, аж до наступного політичного сезону.
Зрозуміло, буде щось цікаве. Відомі люди (або ті, яких зроблять відомими) в першій п’ятірці списку, чи чергова «можливість прийти до влади молодим незаплямованим професіоналам», або й навіть «пишіть свої пропозиції – разом сформуємо програму змін». Єдине, чого не буде – це готовності змінити систему партійної монополії на участь у політиці. Бо коли ти маєш партію, тобі стають чужими інтереси тих, у кого партії нема.
До речі, про трайбалізм, згаданий на початку. Разумкову і Притулі «не раді» в різних частинах України. Нібито перший буде «пастися» на Сході, другий – на Заході. Деякі прихильники «Євросолідарності», наприклад, уже заголосили, що Притула – зброя саме проти них. Що це чергова спроба (після Вакарчука) відібрати підтримку «патріотичного» (читай – «західноукраїнського») електорату, який мав би голосувати за Порошенка. А це, як не крути, племінний підхід до політики, який був властивий Україні до війни. Коли «тутсі» голосували за «біло-голубих», а «хуту» – за «помаранчевих».
Тобто це чергове нагадування, що існує реальна перспектива повернутися до тих часів, коли популярною була мантра про «Схід і Захід разом». Мантра, яка почала втілюватися в життя після Майдану, початку війни, й остаточно стала реальністю під час останніх президентських і парламентських виборів. Остаточно, але не безповоротно – якщо тенденція «ділити електорат» за регіональними відмінностями збережеться, можна швидко повернутися до старого протистояння «міцних господарників» зі Сходу та «патріотів» із Заходу.
Найкумедніше те, що, звинувачуючи Зеленського і всю його братію в примітивності, розповідаючи про «хакерську атаку на країну за допомогою відосіків», його опоненти і надалі користуються навіть не прийомами «зелених», а методами, якими вони боролися проти «зелених» до свого програшу.
Але нема на те ради. Ніхто ж не може заборонити гостю студії Савіка Шустера критикувати систему, яку підтримує і відтворює Савік Шустер вже не перше десятиліття. Причому за допомогою таких-от незламних критиків. Нехай щастить…