Новини партійного будівництва останніх тижнів, які мали б сколихнути українське суспільство, пройшли якщо не малопомітними (у випадку Разумкова), то спричинили хіба дотепні коментарі, та й то переважно з боку потенційних конкурентів (у випадку Притули). І для цього були вагомі об’єктивні причини.
«Нові обличчя», які донедавна вважалися мало не панацеєю для оздоровлення вітчизняної політики, виявилися в більшості своїй просто черговими «обличчями депутатів». Якоїсь новизни в політичні процеси вони не принесли, але й відвертої шкоди не наробили. В принципі, як «жити по-новому», тільки у другій руці.
Незрозумілим загалу залишається, в результаті чого на поверхні з’являються ці нові обличчя? Адже не було якихось політичних дискусій, тому й не ясно, в яких-таких поглядах не зійшлися Разумков із Зеленським чи Притула з представниками уламків «Голосу». З чим не згодні? З тим, що хтось тримає в себе печатку і не ділиться?
Зате зрозуміло, що для появи нових «зірок» їх потрібно комусь «запалити», тобто вивести в ефір для початку. А хто в нас в країні відповідає за «свободу слова»? Правильно – власники різноманітних ток-шоу під однойменними назвами.
Це, до речі, окремий феномен, який заслуговує на детальніший аналіз. Інвестори переконані, що всі навколо вважають, ніби умовний «шустер» формує громадську думку. Тому своїх спікерів обов’язково треба привести в студію для «спарингів» з іншими спікерами. Ці спаринги могли б стати безцінним джерелом для досліджень соціологів: тут і ефект Даннінґа-Крюґера, і ефект самозванця, і феномен соціальних ролей «в повен зріст». Але, на жаль, споживати це все багатство судилося не профільним спеціалістам, а наївному електорату.
А втім, для того, що кожного політичного сезону в Україні стартують нові політичні проєкти, є вагомі передумови. Адже час іде, структури (зокрема й партійні) наповнюються якимись людьми, хтось помиляється, у когось з’являються амбіції. Але на партії це ніяк не впливає. Бо немає в Україні такого явища як внутрішньопартійна дискусія. Не відбувається зміна еліт. Зате є печатка, лідер, інвестори і можливість проводити «звітно-виборні конференції» коли і як потрібно. За прикладами далеко ходити не треба – досить пригадати численні «праймеріз» партій, які проводилися суто заради реклами. Або останні місцеві вибори, під час яких «на округи» висувалися патріоти-волонтери-воїни, а в місцеві ради потрапили потрібні люди, «за списком».
Зрозуміло, що в таких умовах особам, у яких є амбіції, але нема можливості впливати на партію (тому що це закрите акціонерне товариство), не залишається нічого іншого, як створювати своє «ТзОВ» щоразу, коли випадає така нагода та з’являються інвестори. А далі – грати за сформованими правилами, аж до наступного політичного сезону.
Зрозуміло, буде щось цікаве. Відомі люди (або ті, яких зроблять відомими) в першій п’ятірці списку, чи чергова «можливість прийти до влади молодим незаплямованим професіоналам», або й навіть «пишіть свої пропозиції – разом сформуємо програму змін». Єдине, чого не буде – це готовності змінити систему партійної монополії на участь у політиці. Бо коли ти маєш партію, тобі стають чужими інтереси тих, у кого партії нема.
До речі, про трайбалізм, згаданий на початку. Разумкову і Притулі «не раді» в різних частинах України. Нібито перший буде «пастися» на Сході, другий – на Заході. Деякі прихильники «Євросолідарності», наприклад, уже заголосили, що Притула – зброя саме проти них. Що це чергова спроба (після Вакарчука) відібрати підтримку «патріотичного» (читай – «західноукраїнського») електорату, який мав би голосувати за Порошенка. А це, як не крути, племінний підхід до політики, який був властивий Україні до війни. Коли «тутсі» голосували за «біло-голубих», а «хуту» – за «помаранчевих».
Тобто це чергове нагадування, що існує реальна перспектива повернутися до тих часів, коли популярною була мантра про «Схід і Захід разом». Мантра, яка почала втілюватися в життя після Майдану, початку війни, й остаточно стала реальністю під час останніх президентських і парламентських виборів. Остаточно, але не безповоротно – якщо тенденція «ділити електорат» за регіональними відмінностями збережеться, можна швидко повернутися до старого протистояння «міцних господарників» зі Сходу та «патріотів» із Заходу.
Найкумедніше те, що, звинувачуючи Зеленського і всю його братію в примітивності, розповідаючи про «хакерську атаку на країну за допомогою відосіків», його опоненти і надалі користуються навіть не прийомами «зелених», а методами, якими вони боролися проти «зелених» до свого програшу.
Але нема на те ради. Ніхто ж не може заборонити гостю студії Савіка Шустера критикувати систему, яку підтримує і відтворює Савік Шустер вже не перше десятиліття. Причому за допомогою таких-от незламних критиків. Нехай щастить…