Ми два місяці кожної неділі сотнями тисяч приходили на Майдан і слухали т.з. лідерів опозиції. Вони знову не казали нічого конкретного, знову не мали жодного нормального плану, знову розчаровували своєю нездатністю домовитись поміж собою.Ми ще тиждень, міняючи одні одних, підтримували життя Майдану до наступного віча. Відбивали атаки і ловили провокаторів, даючи лідерам ще трохи часу.
Лише народ, який так глибоко вражений вірусом патерналізму, міг так довго очікувати чогось від своїх лідерів. Ми чекали поки вони нам все вирішать і зроблять. Патерналістське суспільство сподівається на владу, на вождів, на те, що хтось за нас подумає і нам все зробить.
Ми не критикували і не вимагали. Нас лякали – не можна критикувати, не можна нічого поганого казати – бо це загроза розколу, це приведе до поразки.
Аж людське терпіння перелилось через край і на Йордан народ попер у фронтальну атаку. Пролилась кров.
Провиною за цю кров є також наше пасивне довготерпіння. Наші опозиціонери зарухалися аж тоді, коли почули свист собі в обличчя. То чому ж ми не засвистали їх ще 8-го грудня, коли прийшли мільйоном, а вони за тиждень нічого не напрацювали?
Зарухались, але знову без толку. Знову без спільної позиції - позиції згоди, сили, моральної переваги і безкомпромісності щодо Зла.
А звідки тій єдності і силі взятися, коли двоє - старі клієнти Банкової, а третій - недосвідчений в придворних інтригах, бо звик змагатися у відкритому бою? А тут ще й спину пильнувати треба.
До того ж перемовини ведуться з людьми, для котрих поняття честі і гідності, дотримання даного слова, відповідальність за громадян – це порожні звуки для заколисування лохів. З людьми, жодному слову котрих вірити не можна без залізобетонних гарантій. З людьми, котрі розуміють лише силу, лише реальну загрозу своїм маєткам та інтересам.
Відкрите силове протистояння дало дуже багато. Вітер волі та самоуправління нарешті почав поширюватися по напів-сонній країні. Вже половина країни намагається взяти владу в народні руки.
Але ціною цим зрушенням є кров невинних – закатованих і вбитих. Чи не зависока ціна за наше двомісячне пасивне слухання «вождів»?
Це і моя провина.
Це також провина так званого цивілізованого світу, котрому, як і у 20-му столітті, традиційно байдужа наша доля – а ми все сподівалися дієвої допомоги.
Це також провина наших релігійних лідерів, котрі постійно між собою конкурують та оглядаються на владу, тому не здатні рішуче і однозначно виступити єдиним фронтом проти Зла.
Це також провина наших олігархів, котрі все ще сподіваються урвати один поперед одного останні шматки не розтерзаного народного майна і тому не здатні домовитися і допомогти стабілізувати державу на цивілізованих засадах.
А найперше - це провина наших силовиків, котрі пасивно спостерігають, як у них під носом орудують агенти ворожої держави.