Цьогоріч, як завжди наприкінці грудня, зі всіх інформаційних щілин професійні журналісти та мудрі політики на пару з експертами знову бубнять, що католики святкують Різдво 25 грудня. Цю новину обов’язково супроводжує цікавий відеоряд чи фото про життя «в них, на Заході». А ми, люд православний, ще трохи попостимо, і настане наше, справжнє.
І дарма, що люд православний теж у більшості своїй святкує 25 грудня, і греко-католики це взагалі-то католики східного обряду, та й сам термін «католицьке Різдво» – це якось ніби неправильно. Про протестантів – то й взагалі нема чого згадувати. Як і про піст.
Ще з тих благословенних часів, коли за бабці Австрії термін «русский» означав політичні погляди, а за політичний компроміс з поляками запросто могли таврувати ренегатом і зрадником, наше Різдво було не таким і не тоді. Бо не поляки. Навіть більше, українці у Львові мали «свій» Йордан, тоді як поляки з не меншою помпою обходили Трійцю. Наші ж Зелені свята традиційно відзначали в інший час та в інакший спосіб. Тоді це мало сенс.
За радянської влади, з її атеїзмом, великим жовтнем на початку листопада і «травневими», наше Різдво залишалося нашим. Оскільки брати зі Сходу його не святкували. Так само в нас був свій Новий Рік (який потім став Старим Новим Роком), що за логікою речей відзначався після Різдва.
Про «наш» Новий Рік ми якось вже призабули, а от Різдво 7 січня і досі є «своїм». І розмови про календарну реформу і надалі є чимось несерйозним, нереалістичним, справою далекого майбутнього. Давно вже немає загрози полонізації. Суспільство секуляризоване настільки, що мало хто знає про дозвіл церковної влади строго не постити під час новорічного застілля. А хто дізнається, одразу ж запитує про корпоратив.
Якби ми інтегрувалися в Митний союз, була б хоча б економічна логіка використання застарілого юліанського календаря. Можна було б узгодити вихідні дні. Як працювати з європейськими ринками, коли в нас два тижні зміщення?
Юліанський календар у нас – як ширина залізничної колії. Не так, як «там». І попри те, що ми самі хочемо «туди», колію переробляти не збираємося. Дається взнаки освіта в СРСР, яка міцно прищепила маркери «в нас» і «на Заході». І тепер кожен, хто має інтернет, знає, що Новий Рік 1 січня почали святкувати за Петра І. Таке було нововведення в Україні, яка після Хмельниччини стала частиною євразійської імперії. Як і коли відзначали в Речі Посполитій – нікого не обходить, це чужа для нас історія.
Видається, що ми дуже переоцінюємо силу наших церковних традицій. Геловін, день святого Валентина, 8 березня приходять і відходять. Великдень у Шевченківському гаю впевнено витісняє гаївки на парафіях. Звикли до благословення «всіх вас православних християн» (хоча де-не-де цього й уникають, а особливо винахідливі парохи вживають термін «правовірних християн»). І до причастя не навколішки теж здебільшого призвичаїлися.
Тим часом охочих фізично працювати 25 грудня стає щораз менше. Не факт, що це не чергова «друга свічка не зашкодить» чи «не варто гнівити Бога» у незрозумілій ситуації. Але такі реалії, і суспільство у цьому плані традиційно демонструє більше прогресивності, аніж ті, хто ухвалює рішення.
Навіть не знаю, як можна почати лупати сю скалу: написати петицію президенту (який в нас УПЦ МП) чи просто чекати рухів від Москви, щоб застосувати «дзеркальні санкції».