Тоді, коли в об’єднаній Європі вже відсвяткували Різдво і розпочали новий рік, Україна (переважно Західна) традиційно лише входить у другу фазу «зимових свят» – підготовку до Святвечора, Старого Нового року і Водосвяття після гучних новорічних забав у час передріздвяного посту.
Черговий затяжний «український рамадан» вкотре наштовхує на думку про унікальність української культури загалом і календаря зокрема.
Саме дотримання юліанського календаря у церковному житті не є чимсь особливим. Однак у поєднанні з проєвропейською риторикою українських ієрархів та намаганням (принаймні на рівні декларацій) дистанціюватися від «Русского мира» виглядає як мінімум недоречно. Особливо це стосується Української греко-католицької церкви.
Уже більше ста років у Галичині не втрачає актуальності проблема «календарної синхронізації», а заразом і тема українського фестивалю «від Романа до Йордана» (прикро визнавати, передовсім гастрономічного), та віз і нині там. Сьогодні ж, коли вибір європейського вектора розвитку є питанням номер один, виникає чудова нагода тверезо оцінити ситуацію і, можливо, зрушити питання з мертвої точки.
Для цього варто визначитися, чим насправді є в українській культурі юліанський календар (який чомусь також називають «українсько-візантійським»). І чи справді григоріанський (який, знову ж таки, на противагу «українсько-візантійському», часом називається «римським») не може його замінити. Одразу слід зауважити, що у цивільному житті світ (зокрема Україна) давно послуговуються григоріанським літочисленням, а термін «римський» логічно вживати до обох календарів, тоді як «українсько-візантійський» нелогічно вживати взагалі. Тим не менше, юліанський календар залишається важливим елементом східної церковної традиції та частиною української (і не тільки) культури.
З утилітарної точки зору збереження юліанського календаря є абсолютно необґрунтованим, якщо, звісно, ми плануємо синхронізувати своє життя із мешканцями Європейської Унії, а не з рештою «Русского мира». Адже церковний календар – це, серед іншого, визначення робочих та вихідних днів. Найкраще ця проблема відома українським підприємцям, чия діяльність пов’язана із західними партнерами або передбачає співпрацю з європейськими інституціями, установами тощо. Хочеш – не хочеш, а доводиться «святкувати» за обома календарями. Схожі проблеми виникають також у новітніх українських емігрантів на Заході, коли вони отримують спочатку офіційний вихідний, «бо в них свято», а за два тижні не можна працювати, «бо в нас свято».
Не існує також суто догматичних перешкод для реформи, тобто переходу церков з юліанського на григоріанський чи новоюліанський календар. Натомість існують побоювання ієрархів щодо реакції вірян та інших церков на таку «вестернізацію». Не секрет, що одним із стратегічних завдань, які декларують українські ієрархи східної традиції, є досягнення в Україні церковної єдності, яка в ідеалі мала б завершитись формуванням єдиної помісної української церкви. А для такого об’єднання перехід якоїсь із церков на «римо-католицький» календар був би черговою перешкодою чи зручним приводом зняти із себе відповідальність за зрив процесу об’єднання. Водночас зрозуміло, що УПЦ Московського патріархату в її нинішньому становищі не піде на розрив із Москвою заради утворення єдиної помісної церкви в Україні, і питання календаря тут є далеко не головним.
Залишається символічна складова: календар як частина національної ідентичності. Це є головною причиною того, що українці (і православні, і греко-католики) вперто відмовляються святкувати Різдво та інші християнські свята одночасно із західними християнами. Протягом тривалого часу греко-католики під владою Польщі та Австрії опиралися полонізації, зокрема за допомогою східної церковної традиції. Календар був одним із маркерів, які допомагали виокремити «своїх», протиставляючи їх «латинникам» – полякам. Така політика мала свої недоліки в економічній площині, оскільки влада, як правило, офіційними вихідними вважала лише «польські» свята. Це створювало багато незручностей для греко-католиків та православних, періодично призводило до міжетнічних конфліктів, але українці здебільшого вперто дотримувалися старого календарного стилю.
Згодом практика «паралельних» святкувань українців і поляків тісно переплелася із політикою та поширилася на світську сферу життя. Громади жили ніби в паралельних часових реальностях, витворивши свої календарні традиції. Наприклад, у Львові початку ХХ ст. найважливішими «польськими святами» вважали свято Трійці (за григоріанським календарем) та річницю Конституції З травня, а українськими – Богоявлення або Йордан (за юліанським) та уродини Тараса Шевченка, які супроводжувалися масовими заходами у центрі міста. Спільними для всіх національних громад Галичини були хіба що урочисті вшанування цісаря та інші загальнодержавні свята.
Виглядає на те, що на початку ХХІ ст. календар не перестав бути важливим маркером ідентичності, яким і сто років тому. Підтвердженням цього є боротьба за «правильну історію» та відповідне її календарне вираження. Ця боротьба триває зі змінним успіхом уже протягом 22 років незалежності. За прикладами далеко ходити не треба – в Україні зараз співіснує, фактично, три різних свята «захисника вітчизни»: радянське 23 лютого, офіційне українське 6 грудня та неофіційне, «упівське», 14 жовтня. Фактично, як за часів Австрії, співіснують різні «патріотичні календарі»: тепер уже проросійський пострадянський та проукраїнський національний. І різниця полягає не лише у вшануванні різних історичних дат (як-от «Визволення від фашистських загарбників» чи «Листопадовий чин»), але й у різному ступені популярності та символічному трактуванні спільних свят (День Матері, 8 березня, День Перемоги тощо). На регіональному рівні різниця ще разючіша і повторює практику маркування публічного простору (згадати хоча б історію зі зруйнуванням у Харкові та встановленням у Львові меморіальної таблиці Юрію Шевельову).
На жаль, український «національний» календар формувався за принципом «аби не радянське», забуваючи проєвропейський і просто український контекст. Як результат, маємо численних противників помпезного відзначення «Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні» 9 травня і не менш численних прихильників власне такого формулювання. При цьому обидва табори поборюють один одного на полі радянської ідеології. Натомість ідея перетворення цієї дати на «День пам’яті та примирення» (8 і 9 травня), що означало б зниження градусу напруги та вихід із зачарованого кола націоналістичних і радянських ідеологічних штампів, хоч і зринає з року в рік, не знаходить достатньої кількості прихильників.
Ситуація у релігійній сфері ще сумніша. Українські церкви міцно пов’язані з «Русским миром» не лише обрядом, традицією одруженого духовенства та зовнішніми атрибутами, але й спільним календарем. І зміни, як це прийнято в Україні, знову «не на часі», бо можливе «розділення серед людей». Ці серйозні перешкоди наводять на питання про те, хто насправді керує церквами: консервативні миряни чи розумні пастирі? І про який авторитет духовенства можна говорити, якщо ієрархи замість вчити і вести за собою планують свої дії з огляду на поточну реакцію «глядача»? Справді, внаслідок будь-яких реформ церкви можуть втратити частину прихожан. Так само можуть втратити внаслідок їх непроведення, коли частина вірян втомиться чекати змін. Більш реальною небезпекою в контексті календарної реформи є не «розколи», а продовження українського «рамадану» ще на два тижні й поява поряд зі Старим Новим роком таких свят, як «Старе Різдво» чи «Старий Йордан». У цьому не буде нічого дивного, бо ж святкують галичани 8 березня, лагідно називаючи його Днем Гамана. І день святого Валентина за кілька років перетворився на справжні гуляння. Зрештою, святий Миколай мирно співіснує із Дідом Морозом.
Так чи інакше, християнам логічно було б святкувати Новий рік після Різдва, коли закінчився піст, коли менш важлива подія (народження нового року) слідує за більш важливою (народження Сина Божого). Приємно було б святкувати Різдво із рештою світу. Особливо католикам (зокрема східного обряду), коли на площі святого Петра в Римі Папа благословляє всіх католиків світу. Інтерес Москви в існуванні «Берлінського муру» довкола свого «Русского мира» навіть у вигляді календарної різниці зрозумілий, а от навіщо українцям добровільно залишатися на «тамтому» боці – загадка.
Українські традиції мали б більше шансів стати справді популярними, якби не були ознакою такої собі групки у резервації, а використовувалися в реальному житті. А це вимагає певних зусиль. Для початку – відмовитися від звички вести подвійне життя, яка виявляється навіть у практиці подвійного святкування Нового року 1 і 14 січня. Зрештою, непогано було б, якби новий рік починався з того, що діти б засівали (за старим українським звичаєм), а не вшанували в’язня нацистських таборів Степана Бандеру смолоскипною ходою.