У прокат вийшла українська комедія «Наші котики». Режисер Володимир Тихий («Зелена кофта», «Брама») для того, аби зняти смішний фільм звернувся до аж ніяк не смішної теми. Події його картини розгортаються у 2014 році, на початку російсько-української війни.
На позицію під Донецьком прибувають кілька українських добровольців. Це позиція є настільки спокійною, що у їх попередників вистачило часу побудувати найкращий в АТО туалет.
Проте несподівано ситуація міняється, і добровольці без досвіду та бойових навичок змушені відбивати атаки бронетехніки, чеченців та російського спецназу.
Також декілька сцен відбуваються в окупованому Донецьку, де серед героїв нескладно пізнати Павла Губарєва та Владислава Суркова. З’явиться у картині й Володимир Путін, а також обіцяний авторами Кремль у руїнах.
Дмитро Хом'як (Пенальті) та Ярослав Федорчук (Капелан)
Розпочалась історія фільму у 2016 році, коли режисери кінооб’єднання «Вавилон'13» та його ідеолог Володимир Тихий вирішив зняти ігровий мінісеріал «Бліндаж». Його задум був простим: є бліндаж на лінії фронту, в якому несуть повсякденну службу воїни АТО. Усі сюжети мали базуватись на реальних історіях, розказаних ветеранами. Загалом було знято три серії. І саме так народилася ідея «Наших котиків». Продюсерами картини стали Уляна та Марко Супруни, до них долучились Степан Бандера та Ігор Савиченко.
Що ж відрізняє «Наших котиків» від усіх інших фільмів про війну? Насамперед відсутність пафосу та присутність гумору. Часом чорного. Автори в певні моменти балансують на межі фолу, проте жодної червоної лінії вони не перетинають.
Деякі сцени можуть викликати несприйняття, деякі гротескні образи виглядають зайвими. У певні моменти можна провести паралелі з карикатурними образами «Донбасу» Сергія Лозниці (проте у «Котиках» акцент зроблено на українських військових. І зовсім немає погляду відстороненого спостерігача).
Станіслав Бжезинський (Грін)
Загалом спроба говорити про війну зі сміхом є вдалою та конструктивною. Автори «проходяться» по усіх наболілих та найбільш обговорюваних темах: тут жартують і з приводу Мінських угод, мови ненависті, стосунків ЗСУ та місцевого населення. Тем не бракує. Як і комічних ситуацій.
У картині немає спроби олюднювати ворогів чи намагатися працювати з нюансами. Світ фільму (як і війни) цілком чорно-білий. Ось вороги, а тут друзі. І гумор, з яким автори розповідають про тих чи інших героїв, є різним. Вони сміються разом з друзями та насміхаються над ворогами. Та пропонують це робити й глядачам.
Дмитро Тубольцев (Літо)
Також хочеться поговорити про акторські роботи. Актор Молодого театру Дмитро Тубольцев (Літо), по суті, грає сам себе. У 2014 році актор воював у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Він навіть знімався у тій формі, в якій воював. А історія про бронежилет та Ірму Вітовську відбувалася з ним насправді. Але головною на екрані є надзвичайна акторська принадливість Тубольцева, якого глядачі уже мають знати за серіалом «Гвардія».
Актор львівського театру «Воскресіння» Петро Микитюк добре знаний театралам нашого міста, проте кіноглядачі мають шанс відкрити його для себе. Його Професор зіграний напрочуд зворушливо, серед гротеску та патових комічних ситуацій актор змушує глядача перемикати емоції, співчувати, переживати та навіть плакати.
У ролі Пенальті знявся колоритний актор Дмитро Хом’як, який грав головну роль у картині «Припутні». Він і тут є надзвичайно природнім, яскравим та безпомилковим.
Віра Климковецька (Оля)
Також у картині знімались Станіслав Бжезинський, Віра Климковецька та ще один львівський актор Ярослав Федорчук. Несподіваним та непізнаваним постає на екрані Дмитро Ярошенко, що зовсім недавно зіграв роль Василя Стуса.
Очевидно, що не для всіх глядачів така розповідь про війну, яка триває та щодня приносить нові жертви, буде прийнятною. Потреба у героїзації та пафосі не подінеться ніде та буде завжди витребуваною.
Уже те, що у фільмі звучить пісня «Пливе кача» викликало обурення деяких глядачів на допрем’єрному показі у Львові. І про це варто сказати окремо (проте спробуємо обійтись без спойлерів): ця символічна уже пісня є одним зі стрижнів, на який нанизаний сюжет. Вона наспівується час від часу, щоб ближче до кінця зазвучати неймовірним потужним епізодом, який багато що розставляє на свої місця та задає особливий тон усьому фільму.
«Реальність потребує різних форм осмислення. Треба створити цілісний образ, якщо цього не зробити, то до нас прийдуть образи іншої держави, які абсолютно не будуть дружніми», – вважає режисер Володимир Тихий.
Хочеться додати, що для того, аби так знімати про війну, що триває, потрібно мати смливість. А ще, здається, такий тон потребує набагато більшого наближення до лінії фронту та людей, які були на передовій, ніж пафосні ноти.
«Наші котики» – фільм не бездоганний. Проте він вносить таке необхідне розмаїття у палітру українського кіно, творить по суті новий для нашого мистецтва спосіб осмислювати та переживати війну та втрати. Про нього сперечатимуться. Його обожнюватимуть та сваритимуть, мабуть, з однаковою пристрастю. А поки він у прокаті, треба обов’язково піти у кіно.