В основі більшості ляпів наших очільників (колишніх, теперішніх і, на жаль, майбутніх) за кордоном лежать дві фундаментальні помилки. Перша: «наші» чомусь переконані, що «там – таке саме, просто вони не показують». Друга, що принципом «він – негідник, але він – наш негідник» можна пояснити й виправдати будь-що. І це не залежить від політичної орієнтації, віку, статі, національності чи чогось іншого. Пороблено.
І якщо з першим все більш-менш зрозуміло, і навіть теперішні потуги «порохоботів» про те, що президент України не єдиний, хто користується офшорами, опираються на цей принцип. То про «наших негідників» цікавіше, бо така позиція формувала правлячий клас протягом останніх десятиліть, і результати, треба визнати, досить показові.
«Негідники» в оточенні насправді доволі корисні і зручні в користуванні суб’єкти. По-перше, це практично, адже вони не запитують ані «патрона», ані підлеглого, ані самих себе, чи моральною є їхня поведінка. На негідника можна легко зібрати компромат і тримати його в покорі, погрожуючи криміналом. Його завжди можна «збити», коли він вийде з-під контролю (теоретично). І головне – його не треба утримувати, навіть при мінімальній зарплаті він не пропаде, знайшовши собі «додаткові джерела» збагачення. Це, до речі, пострадянське ноу-хау в трактуванні мудрості про «рибу і вудку». Негідникові навіть «вудку» не треба давати, він сам собі змайструє щось браконьєрське. Зрештою, в оточенні негідників легше відчувати себе якщо не добрим самаритянином, то точно не закінченою тварюкою. А це в політиці важливо, з людьми ж бо працювати треба. Тому негідники в політиці процвітають, стаючи з часом «патронами» після успішної зради. Бо вчасно зрадити, як відомо, це не зрадити, а передбачити.
Наші «негідники», свято переконані, що Захід живе за такими ж принципами, просто New York Times отримує якісь хитріші темники, і що «перший мільйон» там так само мусіли обов’язково вкрасти. Тому щиро дивуються, чому їх сприймають у світі як дикунів. Єдине, на що вони роблять поправку (теж, до речі, пострадянське ноу-хау), це те, що «там» гангстери спочатку вивчили дітей в престижних університетах, а політиками стали лише внуки гангстерів. У нас стільки часу нема, наші діячі – і гангстери, і випускники престижних ВНЗ, і політики в одній особі.
Коли це викривлене світосприйняття бурлить всередині країни, це ще півбіди. Натомість коли «еліта» пробує домовитися з Вашингтоном, виходячи з переконання «ми ж ваші негідники, поможіть нам», то маємо те, що маємо. Особливо конфузить той факт, що з Москвою воно завжди спрацьовувало.
Світ для нашої еліти є просто збільшеною копією рідного району, де Берлусконі замітає вулиці не тому, що порушив закон, а тому, що перейшов дорогу комусь могутнішому. Де Каддафі ліквідували тільки для того, щоб забрати його активи і самим видобувати лівійську нафту. Якщо ж сюди додати універсальну теорію про «всесвітню змову», то все стає простим і зрозумілим. Як у рідному райцентрі.
Звідси – всі ці нескінченні «сірі кардинали», «молоді команди» та інший навколополітичний пейзаж. Звідси й бажання влізти зі своїм «уставом» у чужий саміт. Єдине, чого ніяк не второпають вітчизняні діячі, це різниця між «добре» і «погано». Якщо прем’єр Ісландії теж замішаний у скандалі з офшорами, це не означає, що це добре, і нашим теж треба бути замішаними. Це означає, що прем’єр Ісландії іде у відставку з ганьбою.
Що ж ми маємо в сухому залишку, крім відчуття гордості наших «елітаріїв» за те, що можуть собі дозволити не ховати своїх казкових багатств, як їхні західні колеги? Наша еліта свято переконана, що може дозволити собі «маленькі пустощі» (тобто мільярдні оборудки), і їм це мають вибачити. Бо вони, бачте, «на боці добра». Крім того, що трапляються казуси типу «страусинових мештів» та інші «труднощі перекладу», в країні сформовано цілу верству людей з альтернативною мораллю. Вони запросто обдурюють мільйони співгромадян, натомість не терплять зради «своїх». Своїх вони, до речі, демонстративно «не здають», якщо справи ще не зовсім погані.
У політичних партіях є маса персонажів, чиї антирейтинги давно побили всі рекорди і для будь-якої нормальної політсили було б за щастя позбутися таких людей. А в нас вони – головні ньюзмейкери і незамінні «рішали». Реальні, так би мовити, дядьки. І навіть коли нарешті когось вдається «приземлити», воно знову «випливає» в іншому місці.
Відповідно, коли потрібно знайти незаплямованого кадра на якусь відповідальну антикорупційну посаду, це завжди проблема. Головне питання – «чий він?». Отже, про якусь незаплямованість мова не йде, бо сенс такого кудись пропихати. Відповідно, коли країна шукає справедливого і чесного прокурора з досвідом роботи в прокуратурі (що саме по собі абсурд, знаючи наші реалії), вибирати доводиться між двома персонажами, один з який накрав казкових багатств, інший – «всього» дві квартири. І писати петиції. Типу, все в наших руках.
У бізнесі, що цікаво, цей принцип діє лише до певної межі. Навіть в Україні, якщо ти повний дегенерат чи пияк, а за сумісництвом племінник кума власника, тебе начальником виробництва чи фінансовим директором на фірмі не призначать. А головою фракції чи заступником міністра – будь ласка. Не шкода.
Недарма ж найкращою політичною аналітикою вважається «інсайд» від якогось «сірого кардинала» (який пережив не одного прем’єра і президента), а найцікавішою іконографікою – картинка з «колами впливу», де вказано, хто чий. А після виборів всі малюють «шахматки», де потім розставляють «своїх».
І ніяка англійська на розмовному рівні тут не допоможе, бо менталітет той самий. Тож чекати в такій системі появи «нових» і «свіжих» – так само доволі наївно. Хіба що мова йде виключно про «обличчя», тоді таки-так, можуть показатися й нові. Але який сенс?
Проблема в тому, що Україна не може чекати, коли діти теперішньої «еліти» закінчать вчитися на Заході, а внуки очолять країну. При цьому не факт, що результати будуть задовільні і вони навчаться відрізняти, де «добре», а де «погано».