Львівська міська рада планує незабаром затвердити проект Статут територіальної громади міста Львова, який за визначенням депутатів «має стати основним нормативно-правовим актом територіальної громади міста. Тут визначено основні правові, організаційні та фінансові засади здійснення місцевого самоврядування у м. Львові».

Можна довго сперечатися навколо юридичних аспектів, на основі яких побудований документ, проте мене більше зацікавила історична довідка, подана у Статті 3 Статуту. Принаймні на перший погляд вона видається дещо незбалансованою. Хоча я можу  й помилятися. Сподіваюся, що панове історики, котрі є постійними читачами ZAXID.NET, подадуть у коментарях свої міркування, які допоможуть вдосконалити документ.

Стаття 3. Історична довідка

Місто засноване королем Галицько-Волинської держави Данилом і назване ім'ям його сина Лева. Перша письмова згадка про м.Львів у Галицько-Волинському літописі датована 1256 роком.

Завдяки вдалому географічному розташуванню протягом своєї історії місто завжди перебувало на чільних позиціях у Європі незалежно від того, у складі яких держав воно перебувало. Сюди на запрошення Данила, Лева і їх нащадків з'їжджаються німці, вірмени, угорці, сарацини, євреї, чехи й представники інших національностей, засновують власні громади, будують святині.

У кінці 13 століття м.Львів отримало Магдебурзьке право.

У 1356 році м.Львову було повторно надано Магдебурзьке право, місто перетворилося на один з провідних європейських центрів розвитку ремесел й торгівлі, зокрема зі Сходом. Місто карбує власну монету. Тут діють три єпископства: православне, католицьке й вірменське.

Протягом 1387-1772 років м.Львів перебувало у складі Речі Посполитої. У м.Львові виникло перше в Україні братство, статут якого 1586 року підтвердив патріарх, а за кілька років воно отримало право ставропігії (церковної автономії). Братство заснувало власні школу, шпиталь, друкарню, стало загальноукраїнським центром освіти, науки й культури. Тут працювали А.Еласонський, П.Беринда, навчалися брати Зизанії, Петро Могила. Католики пишалися заснованою на початку 17 століття Єзуїтською колегією, у якій викладав Б.Гербест, вчилися відомі діячі, у тому числі й українці - гетьман Б.Хмельницький, славний мандрівник В.Григорович-Барський. Вірмени м.Львова по праву гордилися першим писемним зводом законів, власною академією і банком.

У 16-17 століттях – м.Львів - найбільше місто України, удвічі більше за м.Київ. У цей період у м.Львові з'явилася перша в Україні друкована книга – “Апостол“ І.Федорова (1574 рік), пошта (1629 рік) та один з найстаріших університетів у Центрально-Східній Європі (1661 рік). Італійські зодчі

створили шедеври архітектури - Успенську церкву й вежу Корнякта, монастирі Бернадинів, Єзуїтів і Кармеліток, ансамбль площі Ринок.

З 1772 року по 1918 рік м.Львів входило до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Місто стало політичним і адміністративним центром провінції, яка офіційно називалася Королівство Галичини й Володимирії. Тут діяв Галицький сейм. Львів перетворився на великий осередок культурного життя українців, поляків, вірмен, євреїв, австрійців, датчан, французів. Місто стало епіцентром взаємодії культур Сходу і Заходу.

У цей період у м.Львові збудували два театри європейського значення: Скарбківський (тепер - Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької) і Великий (тепер - Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької), реорганізували університет, заснували Політехніку, консерваторію. Розвивалася видавнича справа, зокрема у 1776 році побачила світ перша в Україні газета - "Gazette de Leopol". У м.Львові народжувалися технічні й наукові винаходи, впроваджувалися передові технології. Саме тут вперше у світі було запущено повітряну кулю на рідкому паливі (1784 рік) та винайдено гасову лампу (1853 рік). Також у цей період у місті було відкрите залізничне сполучення (1861 рік), з'явився міський телефон (1884 рік), почала діяти лінія електричного трамвая (1894 рік), впроваджено електричне освітлення вулиць (1900 рік).

У 1870 році у м.Львові було запроваджено місцеве самоврядування, закріплене у статуті міста.

Для українців м.Львів стало центром культурного, економічного, наукового й політичного життя. Тут у 1848 році вийшла перша газета українською мовою "Зоря Галицька", діяли українські товариства "Просвіта", Наукове товариство ім.Шевченка, "Сільський Господар", банк "Дністер". Тут жили й творили видатні українці І.Франко, М.Грушевський, С.Крушельницька, Л.Курбас, поляки С.Ґощинський, А.Ґроттгер, К.Шайноха, А.Фредро, євреї М.Балабан, Ш.Алейхем, австрійці Й.Лізганігг, Ф.-К.Моцарт, А.Шімзер, француз А.М.Пер'є, голландець Я. де Вітте, італієць П.Філіппі та багато інших.

У 1918 році м.Львів було проголошене столицею Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Під час німецької окупації (1941-1944 років) 30 червня 1941 року у будинку наукового товариства "Просвіта" у м.Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави.

З 1939 до 1991 років місто перебувало у складі УРСР. Місто стало осередком підпільної боротьби, виник рух дисидентів (активісти руху В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців). Разом з тим саме у цей час у місті виникло багато наукових і технічних підприємств. Львівський автобусний завод у 1951 році випустив перші в Україні автобуси, з'явилися тролейбуси. У 60-70-х роках у м.Львові виробляли кращі у СРСР пиво, цукерки, телевізори ("Електрон"). У 1971 році засновано перший в Україні музей під відкритим небом "Шевченківський гай", у якому є шість старовинних церков. Такої кількості культових споруд немає у жодному музеї світу. У 1981 році у м.Львові було засновано "Арсенал" - єдиний в Україні музей зброї.

Львів постійно був центром українського національно-визвольного руху, що відіграло важливу роль у проголошенні державної незалежності України. 17 вересня 1989 року у м.Львові відбулася стотисячна демонстрація за відродження української незалежності і Української греко-католицької Церкви. З квітня 1990 року над львівською Ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Львів першим в Україні відновив давній міський герб, затвердив міську хоругву.

У 1998 році ансамбль історичного центру м.Львова і Собор святого Юра були визнані ЮНЕСКО об'єктами світової культурної спадщини.

27 червня 2001 року у м.Львові відбулася акція за участі найбільшої кількості людей в історії України: на Літургії у візантійському обряді, яку відслужив Папа Римський Іван Павло II на львівському іподромі були присутні близько півтора мільйона осіб.

Ігор Сьомочкін для Zaxid.net

МИ ПАМ’ЯТАЄМО.  Леонард Марконі

Леонард Марконі (1835-1899). Ім'я цього скульптора чи не найчастіше згадується при розгляді архітектурного декору Львова останньої третини XIX ст., періоду швидкої розбудови і кардинальної зміни вигляду міста.

Леонард Марконі виконав аттикові скульптурні групи Політехнічного інституту і будинку Крайового Суду (тепер - один із корпусів Політехніки), Галицької ощадної каси (зараз - Музей етнографії та художнього промислу) і колишнього будинку Дирекції залізниць, декорував фасади та інтер'єри цих споруд, а також Галицького Сейму (Університет), будинку намісництва (Облдержадміністрація) і готелю Жоржа. Тільки смерть не дозволила йому реалізувати свої моделі для Оперного театру. Він є автором пам'ятника О.Фредро (тепер у Вроцлаві) і двох надгробків на Личаківському кладовищі, брав участь у розробці архітектурних проектів будинку Художньо-промислового музею (Національний музей), Гранд-Готелю, двох кам'яниць на теперішній вулиці С. Крушельницької.

Професор Львівської політехніки, викладач рисунку і моделювання Леонард Марконі був Почесним членом Академії "Пантеон" у Римі. Це педагог, в майстерні якого починали свій творчий шлях чимало львівських скульпторів. "Ідеальний тип італійського скульптора...", "вразлива, надзвичайно артистична натура..., ідеаліст, який ніколи не дбав про себе".

Водночас - постійний боржник, особа, що не здатна була вчасно виконати жодного замовлення, - навіть скульптури для фонтану в Палаці мистецтв у Стрийському парку – однієї з прикрас Крайової виставки 1894 р., були закінчені Марконі тільки через тиждень після її відкриття. Це професор, який постійно конфліктував з викладачами під час засідань в інституті, покидаючи їх у знак протесту. Газети звинувачували його в протекціонізмі, а колеги-скульптори – у плагіаті та узурпації всіх великих різьбярських робіт у Львові, судові справи тривали й після смерті скульптора. Проте ці мінуси тільки підсилюють інтерес до особи митця, котрий зробив найвагоміший внесок у розвиток орнаментально-декоративної пластики у Львові в період панування стилю еклектики.

Леонард Марконі походив з родини італійських архітекторів і скульпторів, вихідців з Мантуї. Він народився у Варшаві 6.10.1835 р. у сім'ї Ферранте Марконі, різьбяра-"штукатора", який після закінчення Болонської Академії прибуває 1828 р. до Варшави на виклик свого брата, відомого вже на той час архітектора Енріке (Генрика) Марконі.

Загалом у сім‘ї Марконі було семеро дітей. У майстерні батька Леонард вперше випробовує себе у родинному ремеслі, а 1859 р., після дворічних студій в Школі мистецтв у Варшаві (в майстерні К.Гегля - єдиного на той час скульптора-педагога цієї школи) виїздить до Риму, де упродовж трьох років вчиться в Академії Св.Луки у Адамо Тадоліні.

У 1862 р. Марконі повертається до Варшави, де працює неповних 12 років, спочатку з батьком, а пізніше зі своїм швагром А.Прушинським. Тут він реалізує понад 20 архітектурних скульптур, портретів і композицій на релігійну тематику. Половина того, що Л.Марконі зробив для Варшави, загинуло (зокрема як у Львові не збереглися з його робіт тільки алебастровий вівтар у костелі францисканок, фонтан у Палаці мистецтв і портик з тимчасового матеріалу перед Ратушею).

У січні 1874 р. "Кур'єр Варшавський" повідомляє: "Відомий скульптор Леонард Марконі покинув цими днями Варшаву, переїхавши на постійне проживання до Львова, де посів професорську кафедру при відділі мистецтв". Проте це був не відділ мистецтв, а кафедра рисунків і моделювання майбутнього Політехнічного інституту, а тоді – технічної академії. Ще в листопаді 1872 р. ректорат Львівської технічної академії зробив вибір про призначення певної особи для очолення кафедри. Цією особою став, очевидно, Леонард Марконі. 2.9.1873 р. рескриптом імперського Міністерства Релігійних Визнань і Освіти Марконі призначений на посаду "надзвичайного професора" з річною оплатою 1200 злотих ринських 22.1.1874 р. він прийняв службову присягу.

Починаючи з 1872 р. Львівська технічна академія переорієнтовує свій профіль на взірець політехнічних шкіл у Відні і Брно, викладач політехніки стає рівним своєму університетському колезі. Цьому передувало надання Галичині статусу автономії і перетворення Львова у провінційну столицю, яка тепер вимагала швидкої розбудови, зведення нових споруд. Тому серед трьох відділів (факультетів) політехніки чільне місце займає відділ будівництва (архітектурний факультет). Щоб архітектура не перетворилась у суто технічну дисципліну, а фасад столиці відповідав тогочасним європейським естетичним смакам і була створена відповідна кафедра – рисунків і моделювання, з 1877 р. - кафедра ескізів та орнаментальних рисунків і моделювання (не виключено, що нову назву запропонував Л.Марконі). Цього ж року Академія набула статусу Політехнічної школи - викладання перестало обмежуватися енциклопедичною формою, набуло практичного змісту.

З викладацької роботи звільнялися люди, які не відповідали високим вимогам, а підбір нових викладацьких кадрів відбувався дуже ретельно. Так, кафедру Мінералогії очолив Ю.Жулінський, випускник Київського університету, пізніше – доктор філософії, працівник Мінералогічного музею в Парижі, кафедру технології механіки - С.Зембінський, який отримав освіту в Цюріху. Кафедру Архітектури очолив Ю.Захарєвич, який перед цим очолював Львівсько-Чернівецьку залізницю, але згодом саме він - один з провідних львівських архітекторів - стає активним прибічником естетичного реформування Львова, автором багатьох реконструкцій старих львівських храмів (на жаль, не завжди вдалих); його голос постійно лунав на зборах у Сеймі, і саме йому належить ініціатива створення у Львові художньо-промислового музею і школи. Від початку свого знайомства Захарєвич і Марконі утворили творчий тандем архітектора і скульптора-декоратора, працюючи разом при зведенні багатьох споруд: будинку Політехнічного інституту, костьолу францисканок, Галицької ощадної каси, синагоги в Чернівцях тощо. Підтримку Захаревича Марконі постійно відчував, коли знаходився в скрутному становищі. В 1870-х рр. у Львові починається широкомасштабне будівництво, місто "приміряє" новий столичний "костюм". Таким "костюмом", декоративною оправою став модний на той час неоренесанс, який на відміну від неоготики уособлював відносну незалежність форми від конструкції. Презентабельний характер фасадів, естетична легкість у залученні ренесансних форм призводила до легкості у виборі конкретних декоративних мотивів. На думку дослідників принцип вибору стилю став ознакою, заповіддю пануючого лібералізму: цьому вибору були властиві сила й інтуїція, він став виразом індивідуальності, причому не в плані повної свободи творчості, а в плані професійного залучення відомих конкретних форм. Принцип "розумного вибору" стає основним у стилі еклектики, а декоративне упорядження фасадів залежить не стільки від конструкції споруди, скільки від волі замовника або архітектора. Архітектура окреслює себе скульптурною декорацією, яка вказує на призначення споруди. Декоративні елементи стають відносно незалежними, але не настільки, щоб повністю відірватись від архітектурної споруди, спочатку давши поштовх для творчості, вони пізніше гальмують її. І якщо спочатку "вільні художники" підтримують неоренесанс, то потім проти нього й виступають як проти стилю державного, імперського, стилю, який не може дати повної свободи творчості. Вже в 1890-х рр. на сцену виходять серед архітектурних неостилів необароко і "неостильова сецесія".

Але в 1870-х рр. в архітектурі панує неоренесанс. Відень створює свій Рінг, готується стати столицею Флоренція, коли в 1865-70-х рр. в ній повстають бульвари на місці старих фортифікаційних мурів, під кер. Поджі проводиться регулярна забудова в стилі пізнього кватроченто. Відвойований Німеччиною у Франції ельзаський Страсбург нова влада хоче зробити "суто німецьким" містом, але безсило опускає руки перед неоренесансом в умовах загальних тенденцій лібералізму і космополітизму: Страсбург вбирається в італійський "одяг". Берлінський райхстаг теж, зрештою, був зведений в стилі неоренесансу, "який відповідав синтетичному ідеалу архітектури державної або імперської".

Щодо Львова, то місто на поч. 1870-х рр. своєю презентабельністю далеко відставало, на думку сучасників, не тільки від Відня. Тому й виникає потреба створення не тільки відділу будівництва і кафедри моделювання у Політехніці, але й відкриття промислової школи з відповідними відділами.

У цей час на львівській арені з'являється Леонард Марконі, який фактично очолив орнаментально-декоративну школу у Львові, "впроваджуючи до приватного і публічного будівництва художні первістки". Від початку існування нового будинку львівської Політехніки (1877 р.), він одержує там кілька приміщень (за що пізніше дорікав йому інший відомий львівський скульптор Т.Баронч). 25.6.1880 р. Марконі отримує промислову карту "різьбярство і виконання моделей у Львові" за умови "не розмноження цих моделей в хімічний чи механічний спосіб". Майстерня знаходилась на вул. Садівничій (тепер В.Антоновича) 1, в будинку, де скульптор мешкав до своєї смерті (1899 р.). Чимало львівських скульпторів починали свою роботу саме в майстерні Марконі. Це - в майбутньому найпродуктивніший "орнаменталіст" львівських кам'яниць, викладач школи Петро Гарасимович; "український Фідій" Петро Війтович, автор скульптур на фронтоні оперного театру, в колишньому костьолі Св.Єлизавети, львівського вокзалу, парламенту в Будапешті тощо; зять Марконі Антон Попель, автор пам'ятників Міцкевичу і Уєйському, тимпану оперного театру; маловідомі скульптори, як Кароль Клосс, з яким Марконі працював у Львові над надгробним каменем Ф.Шопену.

Від самого початку роботи кафедри Марконі віддається викладацькій роботі. В 1875 р., коли він ще не був затверджений на посаді викладача, на його лекції приходило понад сто студентів. Тоді ж він висуває вимогу про потребу введення посади асистента кафедри. В 1878 р. він висуває це питання знову разом з вимаганням підвищення своєї заробітної плати, яка була вдвічі меншою, ніж зарплата професорів архітектури. А 1880 р. Марконі навіть покидає зал засідань в знак протесту в зв'язку з іґноруванням своїх вимог, і тільки аргументоване обґрунтування потреби такого підвищення у виступі Ю.Захарєвича, змушує Колегію професорів звернутись з цим проханням до Міністерства. Вірогідно, мотивація полягала у тому, що саме тоді Марконі розпочав масштабні роботи із застосуванню алебастру, а розробка алебастрового кар'єру вимагала відповідних коштів.

 Однак підвищення зарплати для професора моделювання було надане Марконі тільки у 1893 р., коли він отримав звання "звичайного професора". Прагнення майстра до творчого застосування своїх сил і фінансову неможливість їхньої реалізації львівська Політехніка відчула 1889 р., коли одразу двоє львівських підприємців Р.Шлімбергер і О.Зах, які надали в свій час Марконі грошову позику, вимагали тепер через суд виплати заборгованості. Вони були задоволені шляхом щомісячного стягнення з Марконі третини заробітної плати. Скандалу вдалося запобігти, робота кафедри продовжувалась. Але в 90-х рр. все більшу роль починає відігравати промислова школа, де викладачами працюють такі талановиті скульптори, як Петро Гарасимович і Юліан Белтовський. Водночас архітектурний факультет Політехнічної школи продовжує "технізуватись". В 1899 р. одразу після смерті Л.Марконі з предметів кафедри вилучається наука моделювання. Існування кафедри вже не відповідало тенденції поступової модерністської переорієнтації львівської архітектури.

Ключем, основним акордом неоренесансної споруди часто виступає її аттикове завершення у вигляді алегоричної групи, яка своєю символікою розкриває функціональне призначення будинку. Аттикові композиції Леопарда Марконі стали характерною ознакою еклектичного Львова. Тісний зв 'язок з архітектонікою вигідно відрізняє його скульптуру від творів інших майстрів.

Марконі часто звертається до зразків пластики минулого, дбаючи про єдиний архітектурний ансамбль, якому підпорядкована скульптура. У "колосальній" фігурі, яка увінчує псевдо-фронтон колишнього будинку Дирекції залізниць, - пізніше там розмістився готель "Імперіал" (суч. вул. Січових Стрільців) - Марконі вільно трактує "Меркурія" Джамболоньї (відомий твір 2-ї пол. XVI ст.). Фігура, що символізує рух, нахилена під карнизом вниз, звідки вона не здається такою масивною. 

Оригінально вирішена аттикова група під куполом на будинку колони Галицької ощадної каси (1891 р.). Максимально акцентована центральна фігура Галичини, до якої спрямовані в русі дві бічні постаті; над її головою - промені багатокутної зірки, які нагадують вінець відомої статуї скульптора Ф.Бартольді, встановленої на острові Ліберті в 1886 р. 

Ця група була виконана з нетривкого матеріалу, з роками ушкоджена і тому розібрана разом з портиком 1928 року.

Архітектоніка неоренесансного будинку виявляється у взаємозв'язку архітектурної конструкції з її художнім виразом, виявленим у декоративному оздобленні фасадів та інтер'єрів.

Дуже позитивною була 1887 р. оцінка новозведеного будинку Дирекції залізниць. "Будинок цей, беручи під увагу його зовнішній вигляд, робить дуже корисне враження... Шкода, що він не має перед собою відповідного простору". Клейноди залізниці, скульптура і алегоричні групи належать задуму і виконанню Л.Марконі. Варто підкреслити, що Марконі був не просто виконавцем проекту архітектора В.Равського, але й проектантом цілого фасаду.

Леонард Марконі керував усіма роботами "різьбярсько-штукаторськими і алебастровими" при зведенні будинку Галицької ощадної каси. Правдоподібно, що за його пропозицією для оздоблення фасаду було вжито тесаний камінь з Дичкова під Тернополем. Відкриття цього будинку було подією для Львова, натхненних відгуків не бракувало. "Витвір найдосконаліший, найповажніший, "багатством фасаду цей будинок займає перше місце... може служити взірцем новітньої споруди, в якій, крім багатства архітектури, застосовані всі найновіші конструкції". Інтер'єр споруди також вражає розкішною орнаментикою. Особливу увагу привертає балюстрада сходів, виконана під керівництвом Марконі з алебастру, прозорого наддністрянського мармуру.

(Збудований на тротуарі пр. Свободи дашок, який нині оберігає перехожих від шматків карнизу та уламків скульптур Марконі - німий докір нам всім. Взагалі-то – ганьба, - Mankurt)

На жаль, на сьогодні майже всі алебастрові твори Марконі втрачено. Серед них - вівтарик в палацовій капличці в містечку Рай під Бережанами (1879 р.), головний вівтар костьолу францисканок у Львові. Інші твори невідомі, але про відновлення алебастрового промислу як про основне досягнення Марконі наголошується скрізь.

Щодо останніх декоративних скульптур Леонарда Марконі на фасаді готелю Жоржа (архіт. Г.Гельмер, Ф.Фельнер), то вони були встановлені в нішах фасадів 1901 р., тобто вже після смерті скульптора. Це алегоричні постаті чотирьох частин світу - Європи, Азії, Африки і Америки - майстерно модельовані фігури, правда з грубуватими обличчями. Їхні взірці могли бути запозичені у Венеції або Болоньї. "Тигоднік ілюстровани" вказує на те, що автором рельєфу Св.Георгія теж є Леонард Марконі.

У вересні 1891 р. у Львові ухвалено встановити пам'ятник його славетному мешканцю, "батькові польської комедії" Александру Фредро. Фундації на його спорудження швидко зростали. Вже у червні 1892 р. було проведено перший представницький конкурс на спорудження пам'ятника у Львові, на якому були представлені 13 проектів. Серед членів журі були архітектори Ю.Захарєвич, Ю.Яновський, художник Ю.Коссак, історик мистецтва Вл.Лозинський. Модель Марконі посіла перше місце, й вимагала, на думку журі, певних змін. Перемога у престижному конкурсі надихнула скульптора на нові проекти. Його "палка італійська натура" прагнула задовільнити амбіції.

Ще не переробивши попереднього проекту, Марконі вже у травні 1893 р. бере участь у новому конкурсі - на пам'ятник Т.Костюшку для Чікаго. Проект під назвою "Незалежність" відтворював кінну статую полководця зі змієм-символом неволі - під кінськими копитами. На гранях постаменту були зображені рельєфні композиції - "Рацлавіцька битва" та "Зустріч Т.Костюшка з Дж.Вашінгтоном". На цьому конкурсі Марконі посів друге місце, поступившись Т.Барончу. А після завершення конкурсу, буквально через місяць, виник відомий тоді конфлікт Баронч-Марконі, який згодом переріс у скандальну справу.

Ще 1895 р. проект Баронча було взято за основу для виконання пам'ятника Яну Собєському. Однак справа його зведення надовго затягнулась. Після перемоги на конкурсі проектів пам'ятника Т.Костюшку Баронч запропонував відтворити в камені свій давній проект майже безкоштовно. Через тиждень після цього Л.Марконі, Попель і Т.Висьньовецький висловлюються за потребу проведення нового конкурсу. Леонарда Марконі спонукало до цього переконання, що камінь з миколаївських кар'єрів, що його хотів використовувати Баронч, не підходить для монументальних робіт. Припустимо також прагнення "взяти реванш у новому двобої". Відповіддю Баронча стали гнівні листи, в яких той звинувачує Марконі у привласненні всіх великих скульптурних робіт у місті, вказує на його привілеї як професора Політехніки, дорікає, що той перешкоджав його роботі над пам'ятником у попередні роки, через що він (Баронч) не в змозі прикрасити рідний Львів своїми творами - натяк на позальвівське походження Марконі. Крім того, вказував Баронч, проект вже давно готовий, його тільки треба відтворити в матеріалі. Останній факт схилив перевагу терезів на користь Баронча, який вже за два тижні подався до Чікаго, щоб, повернувшись, продовжити роботу над пам'ятником.

Л.Марконі продовжував роботу над моделлю пам'ятника А.Фредру. Роботи на виставці 1894 р. (скульптури фонтану Палацу мистецтв) відклали її ще на рік. Тільки 28.9.1895 р. скульптор зміг представити свою остаточну модель, що пізніше мала бути відлита в бронзі, що й було зроблено у Відні на поч. 1897 р. фірмою Крупп-Бернсдорф. 24.X.1897 р. пам'ятник Олександру Фредру у Львові було відкрито на пл. Академічній навпроти вул. Фредра, де колись мешкав драматург. Але урочиста помпа відкриття ніяк не відповідала побаченому - спокійній, врівноваженій камерній скульптурі, яку ледь торкнула динаміка руху. Преса негайно підсумувала загальні настрої: "Сидяча поза не є властива поету і воїну, який лишив своєму народові скарб гумору, який молодість свою провів у Великій армії Наполеона як офіцер...", "...формально шкода було бронзи ... ані крихти старошляхетської замашистості". Справді, фігура Фредра не мала помпезності, як, наприклад, твір Баронча - пам'ятник Яну III, відкритий роком пізніше, після чого хвалебних дифірамбів його авторові було більш ніж достатньо. Не мала скульптура, виконана Марконі, і будь-яких національних мотивів, як алегорична група Ст.Левандовського на могилі О.Барвінського на Личакові, скульптура, яку високо цінував Іван Франко. Після відкриття пам'ятника Фредру саме телеграма Левандовського з Відня - "фігура Фредра - плагіат мого ескізу" - мала якнайгірше вплинути на стан Л.Марконі. Не дивно, що Юліан Захарєвич після цькувань свого колеги розпочав 29.11.1897 засідання колегії професорів, що підніс заслуги Леонарда Марконі у створенні пам'ятника Фредро і підкреслив його загальне визнання як скульптора. 

Академізм, в якому звинувачували Марконі, був не шаблоном, але вислідом професійної грамотності. Щодо самого твору, то цей невеликий пам'ятник вдало розмістився на перехресті тихих тоді вулиць, вносячи в міський пейзаж гармонію і спокій.

("Народознавчі зошити", Львів, 1996 р. Стаття написана у 1991 р. Скорочений варіант. У публікації використані фотографії, зняті 23.02.2010р. львівськими друзями Манкурта, фото з колекції родини Котлобулатових, пам'ятник О.Фредро з англійської Вікіпедії та жалюгідний стан могили Л.Марконі, люб'язно зафіксований у польській Вікіпедії)

P.S.

Манкурт невимовно шкодує, що Львів залишився без двох прекрасних пам'ятників Яну ІІІ Собєському і Александру Фредру і безмежно радіє, що нашим польським друзям вдалося зберегти їх для нащадків. Хоча, як на мої власні скромні уподобання, пластичне вирішення фігури А.Фредра є милішім моєму оку і виглядає сьогодні цілком сучасним.

І останнє: коли великий скульптор, перебуваючи на небі, дізнався про підготовку статті про нього для сайту ZAXID.NET, то дав зрозуміти Манкурту про бажаність постскриптуму з нагадуванням: хоч він і був італійцем, але народився у польській столиці, початки своєї художньої освіти були одержані у польській школі, а 12 років творчої діяльності присвячені Варшаві. Вже після переїзду до польського Львова і призначення польським професором у польській Політехніці він разом з польськими колегами створив безліч польських скульптур во славу Жечи Посполитої.

А потім поскаржився на брак у текстах крапок над і, кумедну дріб'язковість колишніх земляків, додав зі світлим сумом, що в них ніхто райські кущі та хмарки небесні на українські і польські не ділить.

І полетів у синю далечінь, помахуючи золотими крильцями…