Після підписання указу президента Петра Порошенка № 392 про запровадження воєнного стану в України і після його затвердження Верховною Радою у вітчизняному інформаційному просторі спалахнули жорсткі вербальні баталії між прихильниками і противниками такого заходу. У соціальних мережах почали створювати «бойові групи» на захист гаранта Конституції, учасники яких присягали в абсолютній підтримці всіх дій глави української держави, і вже вчинених, і майбутніх.
Тим часом противники висловлювали свої аргументи проти військового стану та ініціатора його запровадження. Порошенкові закидали недавні таємні нічні зустрічі з кумом кремлівського правителя Віктором Медведчуком. Про них широка громадськість дізналася з телевізійної програми «Схеми: корупція в деталях», яка є спільним проектом журналістських розслідувань Радіо Свободи і телеканалу «UA:Перший». Ця інформація породила підозри, що через Медведчука український президент домовлявся з російським про розігрування «інциденту» в керченській протоці. І все це, на думку опонентів Петра Олексійовича, аби підняти низький рейтинг останнього.
Підозри підсилили і якісь дивні маніпуляції з указом про воєнний стан. То в ньому виникає плутанина з датами, то замість 60 днів президент скорочує його термін удвічі, то замість загальнонаціонального запровадження обмежується десятьма областями. А потім ще й газета «Урядовий кур’єр» друкує старий (уже нечинний) текст указу, чим остаточно збиває всіх з пантелику.
Виникає логічне запитання: а чи дійсно для підвищення обороноздатності Україні потрібен був цей стан? Бо якщо таки так, то, як слушно зауважив політичний оглядач «Дзеркала тижня» Сергій Рахманін у статті «Колаптоїдний воєнний стан», те, з якою легкістю президент поступився тривалістю і територіальним охопленням воєнного стану, змушує засумніватися в його доцільності взагалі.
«Незрозуміло, що саме збирався зробити Петро Олексійович і довірені йому держоргани за 30 або 60 днів, чого не можна було зробити за два тижні. Чи для цього знадобився б рік. Ми цього не почули. Ми почули інше: "Не хочете 60? Гаразд, 30". "Не хочете по всій країні – добре, тільки в 10 областях". "Боїтеся, що зірвуться вибори – будуть вам вибори". "Не хочете обмеження прав – не буде"», – резонно зауважує Сергій Рахманін.
У будь-якому випадку, ні президент, ні голова генштабу, ні інші командувачі та їхні речники так доладно й не пояснили: для яких саме заходів потрібен ВС, чому не можна було б впоратися без нього, чому вистачить 30 днів і десяти областей?
Деякі експерти висловлюють припущення, що, мовляв, воєнний стан був потрібен навіть не стільки для внутрішнього вжитку, скільки для того, аби глибше стурбувати міжнародну громадськість. Тобто коли вже є ВС, то жодних сумнівів у серйозності інциденту й наступних загроз з боку Кремля не може виникати апріорі.
Сумнівна теза. Як з’ясувалося, західних топ-політиків навпаки стурбував сам факт запровадження ВС, тож вони почали вимагати пояснень у Порошенка. Ось зацитуємо слова генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберґа: «Я розмовляв з президентом Порошенком, і він наголосив, що запровадження воєнного стану не перешкоджатиме роботі демократичних інституцій в Україні та не створюватиме жодних проблем для наступних президентських виборів. Для союзників з НАТО, безумовно, важливо, щоб воєнний стан не приніс проблем для демократії в Україні». Тож не відкидаю, що не стільки під внутрішнім, скільки під зовнішнім тиском президент пішов на поступки в питанні термінів, території та переліку обмеження громадянських прав. Західні партнери реально переживали, що через ВС можуть бути скасовані чи принаймні перенесені вибори. І вони наполягли на тому, щоб, якщо таки запроваджувати цей стан, то без серйозних політичних наслідків.
Чи могли високі європейські політики сказати українському президентові, що той ВС Україні взагалі не потрібен? Офіційно така заява могла б трактуватися як втручання у внутрішні українські справи, тож вони могли лише тонко натякнути. А от відомий американський експерт з міжнародних питань Дональд Дженсон, котрий є чільним працівником Центру трансатлантичних відносин при Університеті Джонса Гопкінса, без зайвих церемоній заявив:
«Росія вчинила агресію, українці зі зрозумілих причин хочуть підтримки своїх союзників, але я дійсно не думаю, що запровадження надзвичайного стану було таким необхідним. Чим це гірше, ніж те, що відбувається кожен день на Донбасі? По суті – нічим, і така поведінка Росії має зазнати осуду. Але я не бачу, як введення надзвичайного стану і урізання громадянських свобод значно допоможе зміні агресивного і неприйнятного ставлення Росії».
Внутрішні ж опоненти Порошенка, котрих його прихильники зазвичай називають «зрадофілами», вперто нагадують, що ні під час захоплення українських міст у квітні 2014 року, ні під час Іловайського котла у серпні 2014 року, ні під час запеклих боїв за Дебальцеве в лютому 2015 року ВС запроваджено не було. Хоч реальних причин це зробити було значно більше, з огляду на небезпеку для держави.
Звісно, усіх цих аргументів недостатньо, щоб стверджувати про підступний умисел Петра Порошенка скасувати вибори. Хоча їх не бракує, щоб з певною недовірою ставитися до його ролі в в усій цій історії. Очевидно, саме через цю недовіру багато західних сторін без особливого ентузіазму сприйняли ідею запровадження проти Росії нових санкцій. Хоча ситуація, здавалося б, очевидна: Росія незаконно перекрила протоку, вчинила пряму агресію, атакувала українські судна, поранила й полонила моряків, захопила кораблі і навіть не приховувала своїх агресивних дій…
Але спробуймо повірити Петрові Порошенкові і сприйняти ВС не як політтехнологічну маніпуляцію, а як таку собі страховку від несподіваних агресивних дій Росії проти України, коли конче необхідною буде миттєва реакція і єдиний центр ухвалення рішень.
Трохи пізніше зробимо оцінку реальності небезпеки, що «Путін нападе». А зараз спробуємо визначити доцільність проходження трьох українських кораблів саме у цей час, аби з’ясувати, наскільки обґрунтованими є закиди до керівництва держави в безпідставному ризикуванні суднами і життям моряків.
У попередній статті на цю тему я вже описував сам інцидент і першу міжнародну реакцію на нього. А тепер поміркуймо, що йому передувало.
Пригадаймо, як, починаючи із цьогорічної весни, російські морські прикордонники нахабно затримували судна, які рухалися з українських портів у Азовському морі або до них. Причому затримували не лише українські кораблі, а й судна інших країн, які йшли передовсім в порти Маріуполя і Бердянська. Особливої масовості такі інциденти набули після відкриття Керченського мосту 16 травня 2018 року.
Ситуація почала набувати загрозливих масштабів. Лише за минулі півроку таких затримань налічувалося понад 750. Хоча, як визнають західні міжнародні експерти, такі дії російських прикордонників є абсолютно незаконними.
«Дійшло до того, що в жовтні середній час очікування на вході в Азовське море сягав трьох діб, а на виході – чотири. Але окремі кораблі затримувалися і на довше. Рекорд був, коли канадське судно затримали на виході в Чорне море майже на 13 днів. За всіма визначеннями ООН, такі дії трактуються як “агресія”. У визначенні ООН є понад два десятки ознак “агресії”, серед яких і блокада портів, яка має місце в Азовському морі», – так оцінив ситуацію головний редактор видання BlackSeaNews Андрій Клименко.
Тим часом Росія продовжує стрімко нарощувати свою військову присутність в Азовському морі. За даними експертів фонду «Майдан закордонних справ», на цей час у Росії в Азовському морі тільки прикордонного флоту близько ста одиниць. З них 36 озброєних катерів і кораблів, 24 з них – з артилерійським озброєнням. Тільки в жовтні-листопаді цього року Росія перекинула до Азовського моря п’ять великих прикордонних кораблів класу «корвет».
Маючи такий непропорційно потужній флот в Азові, Росія може дозволити собі поводитися по-хамськи. Через затримки вантажних суден в Азовському морі і Керченській протоці судновласники зазнавали значних збитків. Кожна доба простою судна, за підрахунками фахівців, завдавала збитків в середньому на 10 тисяч доларів. Тому й не дивно, що деякі корабельні компанії відмовилися від заходження в Азовське море.
Варто зазначити, що через Маріуполь і Бердянськ йде приблизно 25% українського морського експорту. А через морську блокаду порти переводяться на скорочені режими роботи, з них звільняють сотні працівників. Причому почали простоювати не тільки вантажні порти. Збитків почали зазнавати підприємства південного сходу України, які працювали на експорт. Соціально-економічна ситуація в регіоні ставала чимраз напруженішою.
Тим часом Україна здійснює лише несміливі потуги зі створення морських баз у Бердянську, Маріуполі і Генічеську. Наявність в Азові бодай невеликого військового флоту уже не дозволила б Росії поводитися так нахабно в акваторії спільного використання. Саме тому перекидання хоча б малих військових суден з Чорного до Азовського моря стало для України нагальною потребою. Тому принаймні закид про непотрібний ризик з Петра Порошенка можна зняти.
Хтось може скептично зауважити: що, мовляв, здатні зробити малі броньовані артилерійські катери (МБАК) проти російських корветів? Як виявилося, щось таки можуть. Існує така тактика морського бою, умовно названа «Вовчою зграєю». Її ідея полягає в тому, щоб атакувати один великий ворожий корабель одразу декількома дрібними катерами. Тактика ця, як продемонстрували відповідні навчання, є доволі ефективною. І що цікаво, один зі захоплених росіянами в полон українських моряків, власне, і є винахідником цієї тактики. Йдеться про 31-річного Романа Мокряка, капітана МБАК «Бердянськ».
Роман Мокряк
Тому й не дивно, що Росія вирішила за будь-яку ціну не допустити проходження навіть малих українських суден в акваторію Азовського моря. Щодо блокування Керченської протоки Україна у військовому плані мало що може протиставити Росії, котра мілітаризувала регіон до граничної межі. Підняти ціну для Москви можна лише завдяки дипломатії, спрямованої на посилення антиросійських санкцій і нарощування західної підтримки для України. Ціна повинна зрости настільки, щоб раз і назавжди відбити в Кремля бажання блокувати українські порти.
Але поки що південний схід України живе в умовах морської блокади. Окрім соціально-економічних проблем, це створює також і небезпеки воєнної інвазії, адже захоплювати території, де мешкають незадоволені своєю владою громадяни, значно простіше, аніж окуповувати патріотично налаштовані регіони.
Нещодавно у відносно незалежній від Кремля російській «Новой газете» було опубліковано статтю «Перша кров можливої зимової війни». У ній висувається припущення, що саме цієї зими Путін спробує вчергове реалізувати проект «Новоросія». Передовсім йдеться про захоплення так званого «сухопутного коридору до Криму» через південь Донецької та Запорізької областей, а також можливе захоплення Одещини. Автор статті, політичний оглядач Павло Фельгенгауер переконаний, що з побудовою Керченського мосту ідея коридору не деактуалізувалася в планах кремлівських стратегів. Він натякає, що з мостом існують серйозні проблеми, які поки що влада тримає в таємниці, але раніше чи пізніше вони випливуть назовні.
На думку автора, воєнна операція розпочнеться вже цієї зими. Як і у випадках з Іловайськом та Дебальцевим, у ній будуть задіяні «відпускники» у формі армій «ДНР» і «ЛНР». Про підготовку такого заходу свідчить бодай те, як часто вибухають склади з боєприпасами в Україні. Ще кілька таких диверсій – і нашій армії взагалі не буде чим відбиватися. А тут як уродились «зелені чоловічки».
Захід, звісно, обуриться, можливо, навіть запровадить додаткові санкції. Але, на думку Фельгенгауера, вони не будуть надто жорсткими, враховуючи, що надворі зима, а без російського газу помешкання багатьох європейців залишаться холодними.
Цікава версія, проте є в ній одне слабке місце. Воно називається «Північний потік-2». Доки його не добудують, навряд чи Путін зважиться на такі зухвалі й масштабні дії. Відомо, що проект планують завершити до кінця 2019 року. Саме тоді закінчиться договір Росії з Україною про транзит газу до Європи. Москва, попри обіцянки, які Путін давав Анґелі Меркель, не збирається його пролонґувати. Однак ще принаймні рік Україна має в запасі.
І тепер ми знову повернемося до воєнного стану й доцільності його запровадження. Зрозуміло, від Росії можна очікувати всього, що завгодно, зрозуміло, що мілітаризація азовської акваторії триватиме, водночас важко знайти великий сенс у запровадженні ВС в контексті сказаного. Особливо, якщо зважити на те, що вплив його на бажання Заходу захистити нас виявився діаметрально протилежний очікуваному.
А, наприклад, спікер словацького парламенту Андрей Данко взагалі висловив підозру, що Україна знову могла інсценізувати ситуацію зі захопленням українських суден у Керченській протоці так само, як колись інсценувала вбивство журналіста Аркадія Бабченка. Та й, справді, після цієї, м’яко кажучи, невдалої операції Генеральної прокуратури й СБУ зі «замовленням» журналіста Бабченка Києву складно буде домогтися міжнародної довіри. Ще б добре, якби після цього обману світової спільноти, справи з кремлівськими замовниками та «розстрільними списками журналістів» вдалося репрезентувати світові гучне розкриття змови. Але нічого ж схожого не трапилося, справа тихенько зійшла на пси, а українські очільники воліють більше про неї не згадувати.
Сподіваємося лишень, що, ухвалюючи рішення щодо реакції на керченський інцидент, Захід забуде про прецедент Бабченка. Сподіваємося, що Захід усвідомить, що, допомагаючи Україні захиститися від російської агресії, він допомагає й самому собі. Розуміння цього, на щастя, зростає в Європі. От процитую недавню статтю з авторитетної газети Frankfurter Allgemeine Zeitung:
«Донбас і Азовське море є лише плацдармами масштабного протистояння, яке розгорнулося прямо на території західних демократичних країн: взяти хоча б втручання в передвиборчу кампанію в США, хакерську атаку на комп'ютерну систему Бундестагу і отруєння Скрипалів нервово-паралітичною речовиною в Солсбері. Це означає, що наша безпека залежить, в тому числі, і від ситуації в Україні. Саме тому Захід повинен рішуче стати на бік Києва».
Сподіватимемося, що саме це й відбудеться найближчими днями. Адже фактично всі західні країни визнали неправомірність дій Росії з блокування Керченської протоки, а тим паче атаки на українські кораблі й поранення моряків.