Російська морська агресія в Керченській протоці має всі шанси змусити світ та й самих українців по-новому поглянути на українсько-російське воєнне протистояння, яке тягнеться з 2014 року. Інцидент, безумовно, матиме геополітичні наслідки. Наскільки вони будуть глибокими й корисними для України – залежить передовсім від Києва, української дипломатії, здатності наших політків не змарнувати очевидного шансу.
Як усе було
Загалом керченський інцидент у сенсі ймовірних наслідків можна розкласти на кілька складових: внутрішньополітичну, стратегічну (оборонну), економічну і зовнішньополітичну. Перш ніж вдатися до аналізу кожної з них, варто бодай коротко описати, як розвивалися події зі самого ранку (зрештою, ще з ночі) 25 листопада. Адже російські політичні аналітики, прокремлівські мас-медіа і навіть західні аналітики й політики, котрі симпатизують Росії, подають інцидент як «українську провокацію». Вони стверджують, що нібито українські кораблі без дозволу й попередження увійшли в територіальні води Росії, небезпечно маневрували. Тож кораблі російських ВМС нібито були змушені вдатися до застосування сили.
Насправді ж усе було зовсім інакше, що не складно довести за допомогою супутникових знімків, записів радіоперехоплення і відеозаписів інциденту. У цьому контексті мимоволі згадуються події осені 1983 року. Нагадаю, що тоді радянський винищувач збив південнокорейський пасажирський авіалайнер Boeing 747 над Сахаліном. Загинули 246 пасажирів і 23 члени екіпажу. Спалахнув страшенний міжнародний скандал.
Намагаючись виправдатися, Кремль організував для іноземних журналістів прес-конференцію начальника Генерального штабу СРСР маршала Миколи Огаркова. Той як мантру повторював заяву ТАРС про те, що літак порушив радянський повітряний простір, вів себе агресивно, не відповідав на радіозапити. Конференцію транслювали в прямому ефірі. Присутні розуміли, що Огарков бреше. Але де взяти серйозних фактів, аби можна було поставити брехуна на місце. І от до слова проситься японський журналіст. Він заявляє, що в нього є докази зовсім іншого розвитку подій. Дістає з кишені аудіокасету, яка, очевидно, містила переговори пілотів з командуванням. Спершу зник синхронний переклад, а за мить було перервано й саму трансляцію прес-конференції…
А це було, нагадаю, 35 років тому. Нині ж засоби спостереження і прослуховування здатні зафіксувати все до міліметра, до кожної букви, до плювка боцмана й рипу черевиків мічмана. Тому абсолютно не складно встановити реальний хід подій.
Отже, близько четвертої години 25 листопада три кораблі ВМС України – два малі броньовані артилерійські катери (МБАК) «Нікополь» і «Бердянськ» та рейдовий буксир «Яни Капу» – підійшли до входу в Керченську протоку. Вони перебували за 23 км від кримського берега, тобто поза межами навіть тієї акваторії, яку в Росії вважають своїми територіальними водами після анексії Криму. Капітани українських суден повідомили адміністрацію Керченського порту про намір пройти в Азовське море. Хоча могли цього й не робити, згідно з українсько-російською угодою від 2003 року, про яку ми ще згадаємо. Через 10 хв було зафіксовано повідомлення диспетчера порту малому протичовновому кораблю російського ВМФ «Суздалец» про появу групи українських кораблів. У супроводі чотирьох російських бойових кораблів українські судна перемістилися в так звану «зону очікування» в районі Керченського мосту.
Усе відбувалося приблизно так, як два місяці тому, коли корабель управління «Донбас» і морський буксир «Корець» увійшли в Керченську протоку в супроводі катерів російських прикордонників. Тоді вони майже без проблем пройшли під кримським мостом і потрапили з Чорного моря в Азовське. Українські моряки сподівалися, що так відбудеться й цього разу.
Однак близько сьомої години ранку прикордонний корабель ФСБ Росії «Дон» несподівано пішов на умисний таран буксира «Яни Капу». Внаслідок сутички було пошкоджено головний двигун українського корабля, обшивку і леєрну огорожу, втрачено рятувальний пліт.
Тим часом, поки українські кораблі були в зоні очікування, до місця їхньої дислокації почали стягуватися російські бойові кораблі. Над ними регулярно пролітали російські ударні гелікоптери Ка-52 і штурмовики Су-25. Сам прохід під мостом росіяни заблокували баржою.
Зрозумівши, що пройти до Азовського моря не вдасться, українські моряки вирішили розвернути судна й повернутися до Одеси – свого вихідного пункту. Близько сьомої години вечора вони почали рухатися до виходу з Керченської протоки. Приблизно о пів на дев'яту, вже після виходу з 12-мильної зони, українські катери обстріляв російський сторожовий корабель «Изумруд». Після цього українські кораблі були захоплені загоном спецпризначенців ФСБ. 23 українські моряки потрапили в російський полон. Шістьох українців поранено, троє з них перебувають у важкому стані.
Уже відомо, що зараз українські кораблі стоять у порту Керчі, троє важкопоранених моряків перебувають у тамтешньому військовому шпиталі. Доля ще 20 українців невідома.
Щоправда, згодом російське телебачення показало ролики з трьома українськими моряками. Ті нібито визнають провину, що вдерлися, мовляв, на російську територію. Насправді ж безпомилково видно, що вони вимушено читають наперед заготовлений текст.
Перша міжнародна реакція
От така гостросюжетна історія чи радше передісторія до нового геополітичного скандалу. Прикметно, що західні країни не забарилися з реакцією. Верховна представниця ЄУ з питань закордонних і безпекових справ, президент Європейської Ради Дональд Туск, генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ майже синхронно виступили зі засудженням агресивних дій Росії та з вимогою до неї негайно звільнити українських моряків. Такими ж є вимоги урядів Франції, Великої Британії, Німеччини, Литви, Державного департаменту США тощо.
Рада Безпеки ООН відмовилася підтримати на засіданні російський порядок денний і розглядати напад Росії на українські кораблі з позиції «порушення кордону РФ». Відновити вільний рух суден через Керченську протоку, а також негайно звільнити українських моряків і повернути Україні її кораблі закликали Кремль п'ять країн Європейської Унії, які є членами (тимчасовими і постійними) Ради Безпеки ООН. Про це йдеться в спільному комюніке, яке підписали представники в ООН Франції, Великої Британії, Швеції, Польщі та Нідерландів. У ньому наголошується на «повному визнанні територіальної цілісності, незалежності та суверенітету України в її визнаних міжнародним співтовариством кордонах». Постійна представниця США в ООН Ніккі Гейлі заявила, що захоплення українських кораблів російськими військовиками є «обурливим порушенням територіального суверенітету України» і «нахабним вчинком, який міжнародна спільнота має засудити».
І це лише перша, радше, емоційна складова реакції світової спільноти на російську агресію. Немає сумніву, що незабаром ми побачимо й реальну політичну складову, яка передовсім виллється в додаткові санкції проти Росії.
Адже в чому полягає корисна (для санкційного сценарію) особливість керченського інциденту? У тому, що російські військовики, не приховуючи гербів та відзнак, не вдаючи зі себе «зелених чоловічків» чи «казаков», атакували українську сторону. Росія не ховалася, щобільше, навіть нахвалялася своїми «подвигами». Відтак вибито козирі навіть у тих західних політиків, котрі відстоювали необхідність скасувати антиросійські санкції. Ну, бо як можна скасовувати штрафні заходи проти держави, яка не те що підтримує тероризм, сама за допомогою своїх збройних сил вдається до відвертого тероризму?
Прецедент Тузли
Вдамося до ще одного історичного екскурсу, не такого далекого – до 2003 року. Пригадуєте тодішній конфлікт навколо острова Тузла. Президентом України тоді був Леонід Кучма, котрий ще відносно недавно записував себе росіянином. Здавалося б, українсько-російські відносини не мали бути чимось затьмарені. Тим не менше, Росія під проводом Путіна ще 15 років тому намагалася якщо й не захопити острівець у зоні Керченської протоки, то принаймні затопити його шляхом створення дамби.
Тоді конфлікт вдалося залагодити. Київ і Москва підписали вже згадану угоду 2003 року. Згідно з нею Азовське море і Керченська протока є міжнародними водами, вільна навігація в яких гарантується і українським, і російським кораблям незалежно від їхнього призначення. Навіть після окупації Криму ні російська сторона, ні українська не денонсували цього документа. Тобто він досі не втратив чинності, навіть з урахуванням того, що Москва вважає своїми територію Криму та акваторію навколо півострова.
Тому навіть складно уявити, чим керувався Кремль, вдаючись до цієї агресії. А те, що це не було самоуправством якогось російського капітана чи навіть командування флоту – ні в кого не викликає сумніву. Безумовно, санкцію на атаку українських суден, яка апріорі загрожувала потужним міжнародним резонансом, було отримано від найвищого російського політичного керівництва.
Чому нові санкції неминучі
У цьому контексті слід сподіватися на жорстку реакцію передовсім Вашинґтона. Американці надзвичайно не люблять, коли хтось порушує морські норми і правила, а тим паче так агресивно й безпідставно. Байдуже, що в цьому випадку це стосується не американських кораблів. Бо варто лише пробачити таке зухвальство одному, як не забариться ланцюгова реакція.
Так, поки що Дональд Трамп пробелькотів про керченський інцидент щось цілком недоречне. Сказав, що він цим незадоволений, і висловив надію, що ситуація врегулюється. Але за реакцією інших американських урядовців і парламентарів, котрі визначають американську зовнішню політику, стає зрозумілим, що у Вашинґтоні готується чергова антиросійська буря.
На засідання, присвячене агресивним діям Росії проти України, збирається й вище керівництво Європейської Унії. Там теж на порядку денному неодмінно постане питання санкцій. За іронією долі ініціювала цю зустріч міністерка з питань Європи, інтеграції та закордонних справ Австрії Карін Кнайсль. Та сама, котра ще зовсім недавно запросила на своє весілля Владіміра Путіна й так весело з ним витанцьовувала. Але Відень зараз головує в Раді ЄУ, тож йому й карти в руки.
У цьому контексті не може неприємно не дивувати поведінка Міністерства закордонних справ України. Що за дипломатичною логікою мало б вчинити наше зовнішньополітичне відомство ще в понеділок зранку? Як мінімум – викликати тимчасового повіреного у справах РФ в Україні Олександра Лукашика, аби той дав пояснення дій Росії в Керченській протоці. Як максимум – нарешті розірвати дипломатичні відносини з Москвою. Утім нічого подібного наш міністр Павло Клімкін не зробив.
А тим часом у Москві колега Клімкіна Сергій Лавров викликав «на килим» українського тимчасового повіреного Руслана Німчинського. Аби висварити його за «агресивні й провокаційні дії української сторони в районі Керченської протоки», як пояснила офіційна речниця російського МЗС Марія Захарова. Тож українська сторона замість того, аби звинувачувати, сама потрапляє в ситуацію звинуваченої.
Якщо наша дипломатія й надалі поводитиметься так невиправдано пасивно, то цілком ймовірно, що Київ змарнує черговий чудовий шанс притягти Москву до відповідальності.
P.S. Про внутрішньополітичну, стратегічну й економічну складову наслідків керченського інциденту читайте в моїй наступній статті.