Давні літописи описують важливі події з минулого. Але там значно менше інформації, яким був звичайний побут наших предків, як вони відпочивали, чим розважалися – на ці питання більше відповідей можуть дати археологи. Наукова співробітниця Інституту археології НАН України Наталія Хамайко в проєкті «Історичний вебінар» розповіла про настільні ігри Київської Русі. Чому найбільш затятими гравцями були дружинники та чому церква сварилася за таке дозвілля, читайте далі на ZAXID.NET.
У дохристиянський період можна виділити гральні кості та астрагали, якими не тільки бавились, але й ворожили. Астрагали клали у поховання, їх знайшли у могилі хлопчика у кургані під київською Десятинною церквою. У часи Київської Русі існувало декілька різновидів настільних ігор – як азартних, так і стратегічних. З писемних джерел відомі такі назви: тавлія, ліки, зернь, сіги, шахи – ці ігри з’явилися тут завдяки варягам. На слов’янських пам’ятках доруського періоду археологія не зафіксувала таких знахідок. Наталія Хамайко наголошує, що настільні ігри – це атрибут цивілізації. Вони з’являються у розвиненому суспільстві і ними користуються люди, які мають вільний час і фінансові можливості.
Історичні джерела про настільні ігри
Єдиний випадок, коли літопис в ілюстративній формі зображає настільну гру, це кидання жеребу за допомогою гральних костей для визначення язичницьких жертв (титульне зображення). Малюнок оповідає про 883 рік, він зроблений у Радзивилівському літописі XV століття.
Натомість доволі великий перелік назв настільних ігор можна дізнатися з церковних джерел – повчань і заборон, своєрідних проповідей, які читали під час служби в церкві. Це шахи, шашки, тавлії, сіги, саки, бірка, зернь і ліки. Найраніша згадка гри походить із книги «Пъчела», що є перекладом з грецької церковно-повчальної літератури. У ній зазначено, що «книжок ви читати не хочете, натомість тавлії і шахи у вас є». У кормчих книгах ХІІ століття одна з найраніших згадок ігор пов’язана з тим, що єпископам заборонено грати в «ліки».
Церква приділяла багато уваги розвагам тому, що ігри вважалися пристрасним заняттям, азартним, а відповідно – гріхом. У деяких давніх джерелах настільні ігри прирівнювались до гріхів на рівні «як погани кланялися ідолам».
«Гра могла бути стратегічною, як шахи, а могла бути азартною – як викидання гральних костей. І от тоді вважалося, що азарт – це розпалювання пристрасті і це не християнський спосіб проводження часу. У цьому й полягав гріх, в такому випадку треба було оцих всіх пристрастей порядному християнину уникати», – пояснює Наталія Хамайко.
Хто грав у настільні ігри
Для того, щоб грати в настільні ігри, у людини повинен бути вільний час, це її дозвілля, наголошує історикиня: «Це значить, що це людина високих статків, яка має чим грати, знає правила і має партнера, з яким вона може грати. І це не просто проводження часу, а певна інтелектуальна забава, тобто це її певний ресурс. Людина повинна витратити не тільки матеріальні статки для того, щоб придбати набір для гри – а вони були дуже дорогі – а ще й повинна витратити на це свій час. У багатьох джерелах згадується хто грав у такі ігри – князівський двір, воїни у час, коли не займалися війною. І от якраз воїни були одними із найбільших поціновувачів настільних ігор».
Перші знахідки ігрового начиння археологи виявили біля основних пунктів Київської Русі, які пов’язані із варягами. Концентрація цих знахідок виділяється у середньому Подніпров’ї, у ядрі Київської Русі, основними містами якої були Київ і Чернігів. У похованні дружинника Х ст. поблизу Золотих воріт знайшли скляні фігурки напівсферичної форми і гральну кість для найдавнішої гри хнефатафл.
Знахідки ігор фіксуються виключно у містах. Вони були поширені по всій Русі, але у міських поселеннях. Адже настільні ігри – це атрибут людей, у яких є вільний час і фінансова можливість займатися цим.
Матеріал, з якого робили ігри, був дуже дорогим. Скло було коштовним матеріалом в Середньовіччі. Також гральні кості могли бути зроблені з моржового ікла, на той момент дуже дорогого матеріалу. Українські археологи знайшли залишки моржових черепів, які, за результатами аналізу, походять із західної Гренландії або східної Канади. Можливо, звідти привезли майстра або ж самі фігурки. Згодом фігурки із дорогого імпортного моржового ікла заміняли місцевим матеріалом – оленячим рогом.
Види середньовічних ігор
Перша зафіксована гра на наших теренах – «Хнефатафл» X століття. У нас вона називалась тавлі або тавлія. Це скандинавська гра, її особливістю є те, що в грі основною фігурою є король і низка пішаків. Король в цій грі тільки один і він – основна ставка у грі. Його треба або перемогти, або король повинен перемогти противника. У Чорній могилі (Чернігів) виявили такий набір з королем. Фігури королів були рідкісними, зазвичай таку роль міг відігравати і простий камінець. На городищі Кровель у Шестовиці (Чернігівщина) виявили дві кам’яні фігурки – короля і пішака, а також скляні набори.
«Вікінги дуже широко розповсюдили по всій Європі свої культурні впливи і так само здобували щось в інших краях і привозили сюди, в тому числі на Русь. Приклади із Шестовиці і Чорної могили ідентичні скандинавським паралелям, тобто це гра із скандинавського кола. Є версія, що це ігровий король насправді бог Тор, бо бороду затиснув у кулак», – пояснює дослідниця.
Для вікінгів створили похідний варіант гри, оскільки вони багато подорожували. На дні таких фігурок є кріпили спеціальні шпильки, а в дошках були отвори. І таким чином фігури переставляли з одного місця на інше, щоб вони міцно кріпилися і не злітали із дошок, як зараз роблять магнітні шахи.
Європейські зразки наборів шахів мають фігуративні зображення короля, королеви, єпископа, стражника, вершника та інших. Абстрактні фігури були більш розповсюджені на Сході, в арабському світі. Тому що мусульманський світ забороняв зображати живих істот. Таким чином вони схематичні, умовні і абстрактні. На Русі були представлені обидва варіанти.
Шахові королі також робили із моржового ікла або каменю. Король із Слуцька (нині – Білорусь) датований XII ст. Він сидить на троні і на голові має корону. Інша фігура короля чи королеви, фігурка якої втрачена, існує лише на малюнку, походить із Чернігова.
«Єдине, що дуже сильно відрізняє цю чернігівську фігурку, це те, що всі королі зображені в західноєвропейському стилі вбрання, а ця фігурка відображає візантійський стиль вбрання. Можливо, візантійського імператора або давньоруського князя», – каже Наталія Хамайко.
Археологи знайшли доволі багато елементів гри, схожої на шашки, яку називали «млин». Вони довго побутують в усіх містах давньої Русі у різних варіантах. Вперше з’являються в X ст, але більшість таких фігурок – з кінця ХІ-ХІІ ст., коли дуже сильно посилюються зв’язки із Візантією, де ця гра була популярна. Наприкінці XІ століття поширюється гра у нарди.
Знаходять археологи і багато різних гральних костей. У Х ст. вони були видовжені. У ХІІ ст. – стають кубічними. Їх використовували для різних ігор. Гральні кості поширені у всій древній Русі і фіксуються теж в усіх місцях, де є знахідки настільних ігор.
Загалом Наталія Хамайко підсумовує, що у X ст. відомі лише хнефатафл в різних варіантах зі скла, моржової кістки, каменю. Також в кінці Х століття в Києві виявили одну знахідку нардових ігор, яка стає популярною в XI-XII ст. У цей же час з’являються і шахи. Це теж статегічна гра, яка в ХІI столітті повсюди витісняє іншу стратегію з королем – хнефатафл і дуже активно розповсюджується по всіх містах.
Усі ілюстрації – з презентації Наталії Хамайко