Завжди, коли повертаєшся у власний дім, - якщо звісно маєш його - мимоволі згадуєш себе ту, якою була до початку власної дороги, щоб збагнути ким ти стала після неї.
Без огляду на час тривання поза домом, навіть, якщо нас не було лише кілька днів, ми не відразу бачимо як багато води спливло, скільки справ завершено без нас, чиї сліди зметено вітром з нашого життя назавжди. Цих невидимих змін завжди стається занадто багато, і рецептори людського організму не здатні їх вловити. Тому насправді ми починаємо бачити себе – інших - значно пізніше, через тиждень, місяць, рік після завершення дороги, - тільки тоді, коли з мужністю дозволяємо собі спуститися на самісіньке дно власних переживань, як у глибоке холодне підземелля.
І знову – все спочатку: ти повертаєшся до розмов із людьми, їх поглядів і дивацтв, вертаєшся до пам’яті, вчишся наново говорити зі собою, згадуєш запахи, під які ти засинала, розрізняєш кольори. Все спочатку, бо ця істота - народжена всередині тебе - власне в часі твоєї дороги – хоче жити і дихати. Неусвідомлено, заради неї і заради себе, ти йшла з дому, якщо, звісно, він у тебе був...
Тепер навколо інші будинки, і чужі вулиці, вперше за місяць - ти бачиш тьмяне, спазматичне небо, але безтямно рідне: це чуже неназване місто, залите дощем, на твій голос – досі озивається по-старому. І тоді ти розумієш: не в імені - суть.