- Мені хотілося написати любовну історію, причому не просто в межах стосунків, а як панораму часів. Часові пласти там доволі химерно сполучаються між собою: десь перетинаються, десь заходять один на одного. І це мала б бути така собі історія в часі.
Львівська письменниця Наталка Сняданко за відносно короткий період своєї творчої діяльності встигла перетворитися на «доволі відомий та успішний письменницький бренд в сучасній українській літературі». Презентація її нового роману стала слушним приводом для того, аби ZAXID.NET нарешті зробив інтерв’ю з уже майже культовою авторкою. І розмова – не лише про нову книжку…
- Більшість письменниць, котрі давали інтерв’ю ZAXID.NET , вперто стверджують, що не існує якоїсь особливої «жіночої прози». Ти теж так вважаєш?
- Я вважаю, що тут просто присутня плутанина понять. Термін «жіноча проза» у нас чомусь вживається в такому суто пейоративному значенні, як позначення поганої прози. Але якщо вважати, що «жіноча проза» - це проза, писана жінками, що не є оціночним судженням, а просто констатацією факту, то навіщо це заперечувати. Є проза, яку пишуть жінки, є проза яку пишуть чоловіки. Дуже часто прозу, яку пишуть жінки, читають чоловіки, і навпаки.
- Читаючи саме твої текст, я б собі навряд чи уявив, що таке написав би чоловік.
- І це – логічно.
- А за якими критеріями ти могла б відрізнити «жіночу прозу» від «чоловічої»? Чи це можна зробити лише на суто сприйняттєвому рівні?
- Довший час література була здомінована чоловіками. Завжди в десятці найвідоміших письменників були саме чоловіки. Яскравою ілюстрацією є членство у Спілці письменників. Те, що останнім часом у літературі з’являється дедалі більше жінок, свідчить про певну зміну статусу. Допоки цей процес мине, переформатується, ця плутанина понять триватиме.
Щодо суто текстуальних відмінностей, то мені здається, що жіночу прозу читати цікавіше вже хоча б тому, що таких текстів менше. Література, писана жінками, шукає себе, особливо в нас. Це живий, жвавий, неоднорідний процес. Окрім того, в жіночій прозі є більша увага до деталей, якої часто бракує чоловікам. Це більш комплексний світ, об’ємніший, як у 3D.
Водночас жінки менше пишуть сюжетної прози, фактурної, зі стріляниною, трилерів. Бо їм більше залежить на якихось тонших нюансах…
- Але ж у Росії є ціла плеяда детективісток.
- Так, це до певної міри заперечує мою теорію. Але водночас «жіночі детективи» інші, не такі жорстокі. У жінки навіть детектив якийсь психологічний, побудований на тонших матеріях.
- А чи не варто було б жінкам об’єднатися, аби протистояти чоловічому тиску в літературі? Можливо, вони вже об’єдналися?
- А навіщо протистояти? Звичайно, можна намагатися протисти чоловічому тиску, а можна просто писати добру літературу. Думаю, читачеві більше залежить не на протистояннях, а на можливості читати якісні тексти.
- А ти взагалі належиш до якоїсь творчої спілки, об’єднання?
- Ні. Мені здається, що з точки зору соціальної, може й варто, щоб існували такі активні спільноти. Приміром, на Заході створюється спілка перекладачів…
- Тобто суто профспілкові об’єднання?
- Ні, не тільки профспілкові. У межах спілки можна обмінюватися досвідом, проводити семінари, підтримувати один одного, якщо у когось виникають якісь проблеми. Так само могли б об’єднуватися письменники чи письменниці. Але не бачу сенсу робити це в межах уже наявних структур - чи то Спілки письменників, чи АУП…
- У своїх романах ти часто використовуєш автобіографічні моменти. Тебе не лякає те, що читачі стовідсотково ідентифікуватимуть тебе з твоїми героїнями, котрі частенько потрапляють у, м’яко кажучи, пікантні ситуації?
- Та знаєш, мені здається що цього у будь-якому випадку не уникнути. Такою є специфіка рецепції. Напевно, все ж 90% читачів сприймають прочитане як автобіографію, хай навіть там у тексті пишуться якісь неймовірні речі. Мене це завжди дивувало. Але так є. Людям потрібно ідентифікувати персонажів або зі собою, або з кимось. Бо навіщо читати, якщо це ні про кого. Значно цікавіше, коли за цим стоїть реальна історія.
- Пам’ятаєш, після виходу твоєї першої книжки «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» я тебе розпитував, як сприйняли цей сміливий текст твої батьки. Але залишимо вже в спокої тих батьків, час запитати: ти не боїшся реакції власних дітей на прочитання твоїх творів?
- Я не думаю, що їх це сильно здивує, судячи з темпів емансипації. Принаймні у їхніх очах я не буду виглядати такою безнадійно зашкарублою. Маю таку надію. Поки що вони читали лише те, що я писала для дітей, і в них не виникало якихось заперечень. З третього боку: добре буде, якщо мої діти взагалі щось будуть читати. Так що – доживімо до цієї проблеми.
- Нещодавно розмовляв з письменником Іваном Андрусяком, він зізнався, що з народженням третьої дитини його прорвало на дитячу літературу. Можна сказати, що ти теж вже відчуваєш такий «прорив»?
- Ну, я ще не маю трьох дітей, тому не зможу сказати напевно. Те, що я написала («Країна поламаних іграшок та інші подорожі» - ZAXID.NET), було замовленням видавництва (Грані-Т – ZAXID.NET), а не якась моя глибока дитяча мрія. Я просто вирішила зробити експеримент. Водночас, перекладаючи дитячу літературу, з розуміла, що тут треба бути добрим фахівцем. Наша дитяча література доволі аматорська. Дитяча ж література інших країн написана напрочуд професійно. Я, наприклад, знаю, що ті самі німецькі перекладачі, котрі перекладають дитячу літературу, мають вікову спеціалізацію.
- Навіть так?!
- Звичайно. Перекладач не візьметься перекладати, приміром, пубертатну літературу, не знаючи відповідного сленгу. Це справді дуже глибокі мовні пласти, які треба знати. Тому я хотіла б уникати цього нашого універсалізму. Бо такі моменти діти дуже добре відчувають, вловлюють. А в нас, наприклад, «наркоматську» літературу намагаються перекладати академічною мовою… Тобто ці речі у нас сильно провисають.
- Не тільки ти перекладаєш когось, перекладають досить активно й тебе – німецькою, польською російською мовами. Ти можеш порадити початківцям чи менш успішним у цьому сенсі літераторам, що їм робити, аби їх теж почали перекладати? Якось писати по-особливому, тусуватися в правильних колах?
- Навіть не знаю. У мене завжди було так, що мене перекладачі знаходили. Як – я навіть і не знаю. Зненацька отримувала мейл, що я, така-то перекладачка хотіла б перекласти Вашу книжку…
- Тобто готових рецептів ти не маєш?
- Це – просто контакт текстів. Так само й я. Читаєш текст, який тобі подобається, у тебе виникає бажання його перекласти. Так завжди було. Інколи доходило до смішного, коли, приміром, німецькою мене перекладала перекладачка, яка не знає української. Вона зустріла вже російський переклад моєї книжки. Потім вона була страшенно здивована, що в оригіналі ця книжка була написана українською мовою. Але перекладачка (Аня Лютер, – ZAXID.NET) була дуже доброю, а відповідно й переклад («Sammlung der Leidenschaften», – ZAXID.NET) вдався. Я тоді контактувала з нею, маючи стипендію в Берліні. Аналогічно сталося і з американською перекладачкою, яка добре знає польську, російську, але слабо – українську. Ми теж зустрічалися й так виникли товариські контакти.
Є, звичайно, такі автори, як Курков, де переклад – це вже індустрія. Тут вже немає можливості чекати на переклад два роки. Але, коли йдеться про такі оказіональні перекладацькі проекти, то це тоді дуже прикольно.
- Плавно перейдемо до твого нового роману «Гербарій коханців». Там мова йде про пані, котра, ймовірно мешкаючи на цих теренах, вирішила зібрати собі гарем. Чи тобі доводилося зустрічати історичні свідчення таких фактів чи принаймні натяки?
- Ні, матеріалів таких я не бачила, й сумніваюся, що вони існують. Хоча, знаючи нашу історію, робити якісь категоричні заперечення я б не наважилася. Чому якась Евеліна Ганська, не могла собі таке влаштувати. Тихо мирно, десь на своєму хуторі. І це не обов’язково мало потрапити десь у центральні газети. Була суспільна, історична, моральна цензура, яка вичищала всяку таку інформацію не гірше, ніж радянська історія. Такі побутові речі, на жаль, зникають з історичного опису. Тому може й варто іноді робити такі фікції, аби показати, що не все було так погано.
- Юрко Іздрик чомусь вважає твій роман «антигалицьким». Ти погоджуєшся з такою характеристикою?
- Знаєш, з Іздриком погоджуватися чи не погоджуватися – це, як на погоду нарікати. Я чи не від першої книжки мушу нести два такі хрести. Перший: всі мене чомусь порівнюють із Забужко. Може тому, що нікого більше не читають, може із якихось інших причин. Я сама не знаю, чому я повинна виправдовуватися, погоджуватися з цим чи не погоджуватися. Другий хрест стосується галицької тематики. Я в цій книжці взагалі не бачу чогось галицького, окрім того, що це десь локалізовано таким чином, що може відбуватися в Галичині. Тобто, немає топонімів, які конкретно на це вказують. Десь там натякається, що це може бути Львів, але з таким же успіхом це може бути що завгодно. Водночас ця локалізація зовсім не означає, що це – пародія, заперечення, ламання стереотипів чи щось подібне. Це не було моєю метою, й мені здається, що там такого немає. Мені радше хотілося написати любовну історію, причому не просто в межах стосунків, а як панораму часів. Часові пласти там доволі химерно сполучаються між собою: десь перетинаються, десь находять один на одного. І це мала б бути така собі історія в часі. А жодних якихось галицьких чи тим більше антигалицьких моментів там насправді немає.
- Багато критиків визнали твій останній роман найкращим. Ти теж так вважаєш?
- Я не будую для себе таких рейтингів. Це й не є моїм завданням. Я написала книжку, в якій, напевно, не менше недоліків, аніж в усіх решта. Моє завдання – не думати над тим, яка книжка краща, яка гірша. Моє завдання – зробити їх різними. Якби в мене були якісь саги, коли одна книжка повторює іншу, то це було б зле. Мені хочеться, щоб кожна книжка була для мене певним етапом. А манера письма неминуче, напевно, вдосконалюється…
- …або деградує.
- Або деградує. Але мені б все ж хотілося, щоб вдосконалювалася. Безглуздо порівнювати мою нову книжку зі «Синдромом стерильності» чи «Колекцією пристрастей» - це цілком різні речі.
- На презентації книжки ти чи то жартома, чи то всерйоз зізналася, що ще шукаєш ідею для майбутньої книжки. Ти справді ще не маєш творчих планів?
- У мене ніколи не буває творчих планів. Боронь Боже! У школі й університеті в мене відбили бажання до будь-яких планів. Хоча ідея, що я хотіла б зробити, в мене є.
- Поділишся таємницею?
- Я давно думаю про те, що у нас є багато літератури, яка базується на особистому досвіді, чи на досвіді ближнього. Я сама вже цього достатньо написала. Тепер мені хочеться якось від цього відійти й спробувати написати щось таке, базоване на дослідженні якогось зовсім чужого мені досвіду. Цього європейського мейнстріму, коли книги пишуть на матеріалі досліджень, які б були добре белетристично виписані, мені бракує.