11–12 липня у столиці Литви Вільнюсі пройде черговий саміт Північноатлантичного альянсу. Саміт, на якому в тому чи іншому вигляді розглядатиметься питання спільного майбутнього НАТО і України. І саме перед цим самітом в інформаційному просторі регулярно – і що ближче до дати, то частіше – порушується тема можливих кроків Альянсу назустріч Україні, причому з прив'язкою до актуальних подій на фронті.
Навіть президент Володимир Зеленський днями заявив в інтерв'ю одному з європейських телеканалів, що Україна, мовляв, хоче показати певний результат на полі бою до 11 липня – дня початку саміту Північноатлантичного альянсу.
Бажання поєднати ці дві події – саміт НАТО та контрнаступ Сил оборони України – з одного боку, цілком зрозуміле. З іншого боку, не має практичного смислу, якщо не сказати гірше і назвати усі ці спроби злочинними і щодо української армії, і щодо Української держави в цілому.
По-перше, тому, що підганяти будь-які «результати» до конкретної дати – це модель поведінки зовсім іншої армії, не української. Тієї, про яку російський письменник-емігрант Юрій Нестеренко написав рядки, які досі не дають спокійно спати тамтешнім імперцям:
И было ведомо солдатам,
Из дома вырванным войной,
Что города берутся – к датам.
А потому – любой ценой.
Це про ту армію, нащадки якої закидали своїми тілами Бахмут, а чужими – Бучу, Ізюм і Маріуполь. Збройні сили України – і це продемонструвала геніальна тактика перших днів війни, яка давно не є секретом, – воюють зовсім інакше. Не «під дати», а серйозно, професійно і максимально зберігаючи кадровий склад. Якого в нас просто з природних причин у кілька разів менше, ніж у країни-агресора.
Але справа не тільки у збереженні українських військових. А в тому, що контрнаступ Збройних сил України і вступ України до НАТО – це процеси, які взагалі між собою ніяк не поєднуються.
Майбутнє членство України в Північноатлантичному альянсі – і це варто усвідомити усім учасникам процесу, причому що швидше, то краще – не є, принаймні не повинно вважатися якимось заохоченням, «призом» для України за успішний літній контрнаступ 2023 року. Хоча б тому, що ЗСУ уже продемонстрували, як вони уміють воювати. І західні аналітики, справжні, а не зафрахтовані Кремлем, це уміння побачили, відреагували і відповідно оцінили. Досвід українського війська ще буде вивчатися в підручниках із військової справи, повірте. Війська і військовиків, яких після завершення війни, після вступу України до НАТО (або навіть і без цього) ми ще побачимо в багатьох військових конфліктах. Ні, не на території України, просто ті, хто виживуть і пройдуть цю війну до кінця – будуть безцінним активом на світовому рівні, і гріх буде їх не використати, за відповідну фінансову винагороду, звісна річ. А частина українських воїнів вибере професію військового уже всерйоз і назавжди – буде і таке, це звичайна практика, якої не треба цуратися.
Так-от, членство України в НАТО не повинне бути реакцією на дії української армії на фронті війни з Росією. Це взагалі не повинен бути реактивний процес, у цьому й полягає головна помилка усіх, хто так вважає. Бо включення нашої держави до складу Північноатлантичного альянсу – це крок уперед, за межі війни. Це абсолютно логічний хід для забезпечення миру і спокою на Європейському континенті.
Ні для кого уже не секрет, що політичне керівництво Російської Федерації (сам Путін, тріумвірат Путін-Патрушев-Бортніков чи якась інша конфігурація кремлівської влади – неважливо) розпочало повномасштабну війну проти України зовсім не через «вісім років бомбардування Донбасу», «наближення НАТО до кордонів Росії» чи з якихось інших вигаданих у Москві причин. Донбас ніхто не бомбив, Альянс давно, з 29 березня 2004 року, сусідує з Ленінградською областю РФ. Причина була одна – «остаточне вирішення українського питання». І, якщо говорити ширше: вирішення це «радянське», воно ж «російське імперське». Тобто, як через кілька місяців після початку агресії зізнався сам Путін, відновленням контролю над «територією історичної Росії». Для початку в межах СРСР. (Але лише для початку – бо до «історичної Росії», наприклад, входили і Польща з Фінляндією.)
Тож цілком логічно, що головним своїм здобутком Путін хотів зробити найбільшу, найціннішу частину цієї «історичної Росії» – Україну. А на країни Балтії, які взагалі-то теж входили до складу і Російської імперії, і Радянського Союзу – і в яких справді відбувалися антиросійські речі (один «паспорт негромадянина» чого був вартий, Україні така «дискримінація російськомовних» досі хіба що сниться) – Кремль навіть у тонких місцях, на кшталт латвійської Латгалії, не розпочав жодних агресивних дій.
Не розпочав з однієї простої причини – бо це тріо є членами НАТО. Тобто вони перебувають під ядерною парасолькою трьох ядерних країн Альянсу (США, Великої Британії та Франції). І напад на них, такий, як на Україну, автоматично означатиме напад на увесь Альянс. Тобто – потенційну ядерну війну. До чого Кремль, як ми вже побачили, не готовий.
Членство цих країн, сусідів Росії, у НАТО – стало тим запобіжником, який ФСБшно-мафіозний режим Росії досі не насмілився зірвати. І навряд чи насмілиться в майбутньому. Саме цього, встановлення такого ж запобіжника на своїх східних кордонах, добивається і Україна. Причому незалежно від того, коли закінчиться нинішня велика війна. Бо фактично вся вона, десь із середини березня 2022 року починаючи, сигналізує лише про одне – Путін готовий практично на будь-які жертви всередині своєї країни, щоб продовжувати агресію проти України. Хіба що на тотальну мобілізацію не погодився, але успішно замінив її прихованою, а також іншими симулякрами, на кшталт обкатаного ПВК «Вагнер» вербування зеків, до чого згодом перейшли і прямо підконтрольні Кремлю структури подібного штибу.
А війна «до останнього росіянина» автоматично означатиме і війну до останнього українця, просто тому, що нас банально менше. У кілька разів менше. Крім того, частина громадян України воює чи буде воювати (як – це вже інше питання) на боці окупантів, мобілізована примусово чи добровільно.
Звісно, така війна виснажує і саму Росію. Тим паче, нафтогазова галузь приносить дедалі менше доходу, рубль в останні місяці падає і падає (очевидно, чи то сил, чи то бажання його тримати в Центробанку немає). Але чекати на те, коли економіка РФ рухне, означає спалювати і власні ресурси. Свої людські і західні фінансові. Причому якщо їхні ресурси, так би мовити, відновлювані, то з нашими ситуація значно серйозніша. Україну і так чекає демографічна криза після завершення війни та скасування воєнного стану, а, крім того, на фронті щодня гинуть чоловіки (і жінки теж, так, просто чоловіків зі зрозумілих причин гине значно більше), які є основою генофонду нації. І над відновленням якого нам, чи то пак нашим дітям, доведеться ще довго працювати. Або заповнювати ці чорні діри мігрантами.
Одне слово, війна «до перемоги, після якої ми вас і приймемо (можливо) до НАТО» – це дуже шкідлива для всіх учасників антиросійської коаліції омана. Бо така війна, зважаючи на те, що Україна в НАТО Путіну як кістка в горлі, може завершитися тільки повним крахом Росії, що станеться аж ніяк не сьогодні – і на той момент Україна буде недалеко від свого ворога за станом держави, суспільства і країни.
Вступ до НАТО, навіть під час війни, може стати тим фактором, який зупинить Путіна. І без жодних переговорів – бо говорити не буде про що, усе, що можна обговорювати, записано у статті 5 відповідного Північноатлантичного договору. Звісно, на такий крок зважаться не всі країни-члени Альянсу. Угорщина – це очевидна відповідь, але знайдуться й інші. Проте є приклад Фінляндії та Швеції, які отримали гарантії (не «будапештські», а справжні) від Сполучених Штатів Америки на час процесу ратифікації їхнього вступу до НАТО. Такий варіант цілком би підійшов і Україні. Нам військова допомога Угорщини, власне кажучи, і не потрібна, все одно всі розуміють, що НАТО – це передусім США та їхній ядерний арсенал.
Тверда і чітка позиція «Україна стане членом НАТО в будь-якому випадку, незалежно від результатів і часу завершення війни, а поки що ми забезпечимо її безпеку силами окремих країн Альянсу» краще за будь-які «результати до дати» зможе зупинити російського агресора. І встановить мир не тільки в Україні, а й у Європі загалом. Бо Кремль зрозуміє, що подальші спроби – а навколо нього залишаться тільки країни-члени НАТО – не матимуть жодного смислу, неминуче обернувшись поразкою самої Росії в цілком імовірній ядерній війні.
Не винагорода для України, а стоп-кран для Росії – ось що мають обговорювати на Вільнюському саміті НАТО. І дії Сил оборони України на фронті тут не матимуть жодного значення. Крім того, оскільки ці дії тривають, це означає, що Росія досі не вгомонилася. І не вгомониться, навіть втративши Крим (чи взагалі Таганрог). Бо Кремль боїться не втрат, він уже втратив «свій» Херсон, чи краху власної економіки – він боїться ядерної війни. Тож ядерна парасолька США/НАТО є єдиним, що може зупинити російських середньовічних агресорів. Іншої мови, крім ядерного ультиматуму, вони не зрозуміють.