З дня свого приходу до влади в 1999 році Володимир Путін цілеспрямовано проводить політику легітимації свого авторитарного курсу на основі імперської ностальгії, національної гордості та етноцентричної риторики. Проте наслідки такої політики загрожуватимуть цілісності Російської держави XXI століття.
Вже кілька днів Росію стрясають масові виступи націоналістів, жорстокі сутички між представниками різних національностей і пов’язані із цим масові арешти. Поштовхом до цих взаємозалежних подій стала загибель у Москві 6 грудня цього року в результаті сутички між молодими росіянами і вихідцями з Північного Кавказу фаната однієї з російських футбольних команд. Висвітлюючи ці події, зарубіжні ЗМІ писали переважно про конфронтацію російської міліції з неонацистами на Манежній площі 11 грудня 2010 р. та про інші сутички в російській столиці. Однак до і після цих московських подій не такі помітні, але не менш масові демонстрації російських націоналістів відбувалися і в багатьох інших російських містах, у тому числі Ростові-на-Дону і Санкт-Петербурзі.
Рух скінхедів у Росії
Проте сьогоднішні інциденти — це тільки останні епізоди в довгому ланцюгу подій, які характеризують тенденцію, що розвивається в Росії вже кілька років. Її часто не помічають зарубіжні ЗМІ та іноді приховують російські державні мас-медіа. Провідною в Росії неурядовою організацією з питань ксенофобії є Московський інформаційно-аналітичний центр «Сова», який із середини поточного десятиліття ретельно відстежує ультранаціоналістичні тенденції в Росії.
Згідно з даними центру, в період з 2004 по 2009 рік у Росії щотижня реєструвалося в середньому від одного до двох випадків убивств на грунті расової ненависті, і за цим показником Росія помітно випередила всі інші країни світу. Рекордним виявився 2008 рік, коли, за даними «Сови», кількість убитих досягла 114 осіб, і ще 497 дістали серйозні каліцтва. Більшість із цих злочинів скоєні російськими націоналістами, які представляють молодіжний рух скінхедів.
Справедливості заради слід зазначити, що в період з 2009-го по 2010 рік зареєстрована центром «Сова» крива тяжких злочинів (убивства і тяжкі тілесні ушкодження) на грунті расової нетерпимості пішла на спад завдяки вжитим російським урядом жорстким заходам щодо припинення діяльності найбільш агресивних неонацистських угруповань. Проте, як показали події минулого тижня, демонстрована останнім часом російським керівництвом рішучість у боротьбі з расистами-убивцями поки що не має якогось серйозного впливу на поширення ідей ультранаціоналізму в російському суспільстві загалом та в юнацькому середовищі зокрема. (При цьому необхідно зазначити, що «Сова» використовує консервативний підхід при підрахунку кількості злочинів на грунті ксенофобії, тобто обережно підходить до кваліфікації правопорушення або вбивства як злочину на грунті нетерпимості. Крім того, слід мати на увазі, що у зв’язку з низьким рівнем довіри російського суспільства до правоохоронних органів, напевно, в багатьох випадках інформація про такі злочини просто не доходить до органів міліції. Виходячи з цього можна припустити, що наведена в таблиці реальна кількість злочинів ультранаціоналістів вища, а можливо, й набагато вища порівняно з даними, з якими працюють експерти «Сови».)
Реальні масштаби неонацистської субкультури в РФ поки що не відомі громадськості ні в самій Росії, ні на Заході. Тим часом московські посольства країн Азії і Африки змушені займатися проблемами, викликаними тим, що десятки їхніх співвітчизників щороку зазнають у Росії образ, переслідувань, нападів і побиттів, а іноді навіть гинуть від рук расистів. У березні поточного року міністерство закордонних справ Південної Кореї навіть змушене було піти на такий безпрецедентний крок, як офіційно звернутися до своїх громадян з рекомендацією утриматися від поїздок до Російської Федерації після ряду нападів на корейських громадян, що мали місце протягом кількох попередніх місяців.
Сумна іронія антифашизму пострадянської Росії
Протягом останніх десяти років Росія позиціонує себе на міжнародній арені, а також у власних мас-медіа як головного борця з фашизмом. При цьому, в очах іноземних студентів, гастарбайтерів і мігрантів, які приїжджають сюди на тимчасове або постійне місце проживання, а також російських громадян «неслов’янської» зовнішності, Росія має дуже дивну репутацію. З одного боку, російські офіційні особи і ЗМІ за кожної зручної нагоди намагаються обвинуватити деякі сусідні держави, зокрема Україну та Естонію, в тому, що вони нібито підтримують «фашистські» тенденції. У більшості випадків такі обвинувачення пов’язані з терпимою позицією урядів деяких пострадянських держав до заходів, які проводяться ветеранами Другої світової війни, які боролися проти Червоної армії на боці СС і вермахту.
З іншого боку, в різних верствах самого російського суспільства спостерігаються значно серйозніші тенденції, які російська влада вперто не помічає або не розуміє їхньої небезпеки і/або умисно спотворює їхню сутність. Злочини на грунті расової нетерпимості часто кваліфікуються як «хуліганство», а масовий рух скінхедів, що має відверто неонацистський характер, вважається «маргінальним явищем» і тому поки що не є об’єктом систематичних наукових досліджень, широкої суспільної дискусії та ефективних державних заходів. Це при тому, що російський рух скінхедів, який має переважно ультранаціоналістичний характер, налічує, за різними оцінками, від 20000 до 70000 членів. Якщо це справді так, то російських скінхедів можна цілком обгрунтовано вважати найбільшим у світі неформальним молодіжним рухом відверто неофашистської спрямованості.
На підтвердження того, що російські чиновники, які відають цими питаннями, не дуже добре уявляють собі, що ж саме відбувається в їхній власній країні, державні ЗМІ спочатку намагалися подати останні московські події в контексті специфічної субкультури вболівальників різних футбольних клубів, хоча подібні твердження були рішуче заперечені керівництвом відповідних московських фан-клубів. Міністр внутрішніх справ Росії Рашид Нургалієв дійшов до того, що назвав призвідників масових заворушень на Манежній площі «лівими радикалами».
Путін та експлуатація ідеї російського націоналізму
Очевидна нерішучість російської влади в боротьбі з наростанням ультранаціоналістичних тенденцій у власній країні пояснюється цілком очевидною причиною. Більш помірний і м’який, але від цього не менш виражений російський націоналізм є одним з головних інструментів легітимації неоавторитаризму, який реалізується протягом останнього десятиліття. Після призначення Борисом Єльциним на посаду керівника уряду 1999 року Путін набув популярності в масах завдяки яскраво вираженій войовничій риториці стосовно Північного Кавказу та обіцянкам «навести порядок» у країні. Саме Путін у серпні 1999 року розпочав другу чеченську війну. У вересні того ж року серія вибухів житлових будинків у Москві та інших російських містах, нібито організованих терористами з Кавказу, ще більше ускладнила проблеми у відносинах Росії з її кавказькими республіками. Буквально протягом кількох тижнів рейтинг популярності Путіна різко зріс, оскільки він вважався саме тією людиною, яка спроможна убезпечити громадян Росії від фанатиків-сепаратистів і релігійних фундаменталістів у цьому нестабільному південному регіоні. «Кавказофобія» та почуття незахищеності, яке охопило російське суспільство в другій половині 1999 року, стали тими важливими передумовами, які вже навесні наступного року дали змогу невідомому доти колишньому співробітнику КДБ виграти президентські вибори.
Дивне відчуття від цього несподіваного кульбіту російської політики ще більше посилилося в листопаді 2010 року після виходу фільму Юрія Фельштинського «Покушение на Россию». Цей документальний фільм, який сьогодні у вільному доступі на нью-йоркському російськомовному сайті RUNYweb.com, є ретельним історичним розслідуванням терористичних атак 1999 року, підтвердженим шокуючими кадрами і справжніми свідченнями очевидців. Наведені факти свідчать про те, що російські спецслужби або безпосередньо причетні до серії вибухів житлових будинків 1999 року, або готові були продовжити її у власних цілях у майбутньому.
Проте хоч би що стояло за подіями вересня 1999 року, природа політичних тенденцій, які зародилися у вихорі антикавказької істерії восени того самого року, цілком очевидна. Відтоді в суспільних настроях Росії — які віддзеркалюються у ЗМІ, діяльності політичних партій, наукових дискусіях та інших сферах життя суспільства — дедалі виразніше почали проявлятися ознаки ізоляціонізму, етноцентризму та маніхейського погляду на світ, де відбувається непримиренна боротьба сил Добра (які уособлює Росія) і Зла. Згідно з логікою подібного світогляду росіяни — це насправді героїчна нація, яка, втім, не має належного визнання та поваги і виявилася затиснутою у своїх нинішніх кордонах через дії підступного Заходу, продажних російських лібералів і невдячних національних еліт колишніх радянських республік. У створеному Володимиром Путіним «дивном новом мире» слово «націоналіст» (у його «хорошому сенсі») вже стало компліментом, а всі, хто критикує радянську історію і методи правління Путіна, — це не хто інший, як «агенти» іноземних держав, запеклі русофоби і навіть «фашисти».
Діалектика політики націоналізму
У середовищі російського суспільства сьогодні побутують уявлення про те, що їхня країна з усіх боків оточена ворогами всіх мастей, які намагаються проникнути на її територію з метою підриву російської національної безпеки, традицій і культури. Хай як дивно, але Народна Республіка Китай, що становить найбільшу потенційну загрозу Російській державі, цілісності її кордонів і потуга якої, а разом з нею і націоналістичні настрої, щороку тільки посилюються, — не є об’єктом численних ксенофобських кампаній державних мас-медіа Росії. Мета етноцентричної риторики російського керівництва останнього десятиліття очевидна. В умовах, коли Російська держава — це фортеця, яка повинна захистити суверенітет і цілісність країни, цілковиту гарантію свобод, надто довірчі відносини з іноземними державами і надмірний політичний плюралізм слід вважати недозволенною і навіть небезпечною розкішшю. Такі поняття, як «суверенна демократія», «диктатура закону» і «вертикаль влади», запроваджені останнім часом у політичний вжиток Путіним і Ко., не просто відображають моделі правління, які мають глибоке коріння в російській історії. В умовах невизначеності політичної ситуації пострадянського періоду це ще й найважливіші передумови, які повинні забезпечити виживання Росії. Здається, тільки зараз російське керівництво починає розуміти особливості діалектики подібної політики. Коли суспільство перебуває на зламі, джина націоналізму розбудити дуже легко, але навряд чи його вдасться так легко контролювати, коли він уже вийде з пляшки. Путін і його команда сьогодні успішно вирішили завдання зміцнення своєї влади в країні з допомогою розпалювання ксенофобських і націоналістичних почуттів. Але вони повинні розуміти, що граються з вогнем, маніпулюючи національними почуттями та тривожними настроями суспільства. Доля може зіграти з ними злий жарт, коли одного чудового дня історики дійдуть висновку, що цілісність пострадянської російської держави підірвали не «вороги», а керівники Російської Федерації та їхні ризиковані політичні технології.
Опубліковано в Дзеркалі тижня