З приходом австрійської влади до Львова територіальний поділ на дільниці з національною ознакою відійшов у минуле, хоча залишки попереднього явища давалися взнаки ще дуже довго. Новий міський архітектурний простір завжди вороже ставиться до старого міського архітектурного простору. Місто вимагало розширення і нових забудов, старі мусили канути у вічність.
Таким чином австріяки знищили українські святині на всі чотири сторони світу: на північ від середмістя - церкви Теодора, Воскресення, Різдва Богородиці, Івана Богослова, на захід - церкву Благовіщення, на схід - церкву Чесного Хреста і на південь - церкву Богоявлення. Така ж доля спіткала вірменські церкви Святого Хреста, Анни і Якова.
Нищення святинь призводить до руйнування парафій і свідомості парафіян. Від початку австрійського періоду з культурного ландшафту міста майже зникли вірмени, асимілювавшись у польську культуру. Середньовічні панівні німці і підкорені вірмени нового часу сполонізувалися з єдиної причини: вони були у Львові малочисельними і відірваними від коренів історичної батьківщини приходьками. Поляки лише часткового зукраїнізувалися, бо були тут господарями і проживали компактно. Українці лише частково сполонізувалися, бо були на цій землі автохтонами
Від кінця XVIII століття місто, просякнуте польським духом, вдруге стало німецькомовним, бо майже моментально сприйняло австрійський спосіб життя. Вже з 1794 року у списках будівничого цеху Львова переважали німецькі прізвища. До 30-х років XIX століття у сприйнятті чужинців Львів видавався тотально німецькомовним містом, незважаючи на те, що протягом XVIII-XX століть чисельність німецького населення у Львові не перевищувала одного відсотка.
Від середини XIX століття поляки поступово почали відвойовувати свої національно-культурні позиції у міській топоніміці. Одним із перших заходів міської влади Львова, здійсненим в умовах самоврядування, було надання 1871 року усім будинкам порядкових орієнтаційних номерів і назв вулицям. Навколо надання вулицям тих чи інших назв точилися затяті дискусії у департаментах і комісіях міської влади. Австрійська влада по замовчуванню визнала польськість Львова і не перешкоджала утвердженню у місті польського національного духу. Польські національні лідери в умовах поразок повстань у підросійському Царстві Польському і подальшому загвинчуванні гайок звернули свої погляди на Східну Галичину з порівняно ліберальним австрійським режимом і передовсім на Львів, як на можливий польський П'ємонт, надаючи місту виразного польського обличчя. Як наслідок, у 1871 році більшість вулиць Львова назвали на честь діячів і подій польської історії, причому багато з них не мали жодної дотичності до історії Львова. Це не здавалося дивиною, бо на той час у міській владі домінували поляки; українців були одиниці, а в деяких каденціях навіть жодного. Ліберальність австрійського уряду просто вражала: 1895 полякам дозволили встановити обеліск на честь страчених 1846 року за скоєння збройного виступу проти імперії поляків Вісьньовського і Капусцінського.
Національна топографія Львова відчула також значну експансію єврейського населення, яке в умовах лібералізації після 1868 року мало можливість селитися будь-де в місті і за його межами без обмежень. Треба зазначити, що євреї ще на початку XVIII століття винаймали чимало помешкань за межами свого гетто, зростала єврейська нерухома власність і на передмістях. А у першій половині XIX століття більшість нерухомості колишнього середмістя перейшла до єврейських власників, які здавали ці будинки не дуже заможним людям. Єврейське населення, зберігаючи свій основний осередок на північ від середмістя, між теперішнім ринком «Добробут» і залізницею, стрімко поширювалося також і у західному і південно-західному напрямках - до сучасної вулиці Наливайка.
Олена Степанів вважає, що «від половини XIX століття жидівське гетто знаходилося на території Замарстинова і частини Клепарова, за залізничною колією навколо Замарстинівської між Підзамчем і Торф'яною з Полтв'яною». Це власне та територія, куди через сто років німецькі нацисти виселили 130 тисяч львівських євреї для знищення.
Сучасники відзначали, що осередками професійного та приватного життя львівських євреїв кінця XIX - початку XX століття були центральні вулиці міста: «Карла Людвика - Ягайлонська, Третього Мая з кав'ярнями-біржами «Гранд», «Бульвар», «Європейською», «Американською», «Бельві», «Театралкою» та з аристократичним жидівським рестораном «Брістоль».
Загалом же у центрі міста мешкала більшість поляків, а найбільш сполонізованим районом Львова був Личаків, де навіть до кінця Другої світової війни залишилася назва Мазурівка на честь переселенців з Мазовша.
Мемуарист Олександр Надрага описує національно-культурну ідилію у найбільш спольщеному районі Львова: «На загал личаківці не робили різниць між українцями і поляками, поміж нашим і латинським обрядом. «Не знати, котрий Бог старший!», - говорили вони і ходили до церков і костелів, справляли гучні свята одні й другі та гостили себе сердечно в часі тих свят. Змінилася ситуація щойно в пізніших часах, коли пішов натиск на передмістя Львова і всі святі почали говорити тільки урядовою мовою».
Традиційно польським залишалося колишнє Галицьке і Городоцьке передмістя, хоча «Ґрудек» у міжвоєнний час почав українізовуватись: «На Городецькому почали зосереджуватися в останніх роках перед війною початки нашого промислу, що давали хліб чимраз більшій кількості наших людей (фабрики Маслосоюзу, Центросоюзу, Хрому, Левицької, Нової Фортуни та інші). Тут почали згодом осідати й дороблятися наші ремісники й купці (між ними такі чільні представники перших, як Стефанівський, Галібей)».
Найбільш українізованим (до 30% населення) залишався й найбільш криміналізований Замарстинів, хоча українців серед львівських батярів було обмаль: про це свідчить винятково польський батярський фольклор Львова. У цілому ж, частка українців у населенні Львова в австрійсько-польські часи коливалася від 12% до 16%. Навіть приєднання 1931 року великих обшарів колишніх приміських сіл не змінило цього співвідношення, бо поляки міцно закріпилися на той час і поза межами Львова.
Національна мозаїчність львівських передмість у міжвоєнний час виглядала наступним чином: Голосько Велике і Кривчиці - українців третина, решта поляків, Рясна Руська - здебільшого українці, Рясна Польська, ближча до міста - здебільшого поляки. Сихів - українців третина, дві третини поляків, Козільники - здебільшого поляки. Скнилів - здебільшого українці, Скнилівок і Збоїща - наполовину поляків і українців.
Українці не відчували себе господарями у Львові і справді мав рацію польський жарт про те, що українці зазнали поразки у Листопадовому чині через те, що добре не знали міста і не орієнтувалися у ньому, на відміну від корінних львів'ян «орлят», які досконало обстежили всі закутки Львова, коли водили туди на рантки своїх дівчат.
Друга світова війна і повоєнні часи розвіяли з попелом колишню львівську демографію, усталену віками: у місті залишилося не більше трьох відсотків його автохтонних мешканців. 50-і роки - тріумф Львова російського (третина етнічних росіян і ще третина російськомовних українців зі Сходу). Переселенців-українців з Надсяння, Підляшшя і Лемківщини нові московські господарі оселяли винятково в новітніх українських гетто на околицях міста: Кривчицях, Збоїщах, Рясному, Кам'янці.
Старі львів'яни пам'ятають гарні ліхтарі з написом «Улица Академическая» і майже тотально заселені російськомовним населенням Галицький (центральний і найпрестижніший) та Франківський (бо там було найбільше військових частин) райони. Ще декілька років тому, коли зранку привозили і продавали молоко в центральній частині Львова, можна було ставати в будь-яку чергу і спокійно спілкуватися російською, як десь у Харкові чи Донецьку. Львів на третину російськомовним залишається і донині, незважаючи на скорочення чисельності етнічних росіян від перепису 1989 року з 16 до майже 8%.
Індустріалізація Львова у 60-80-і роки минулого століття за рахунок нових спальних районів значно українізувала Львів і сьогодні межі міста тягнуться до сільських околиць практично в усіх напрямках. На порядку денному стоїть питання розширення меж міста і приєднання цілої купи приміських сіл до Львова. Як мріяли колись російські комуністи, стираються грані між містом і селом. І на мапі, і в свідомості людей.
Фото з сайту www.politikhall.com