Минулого тижня на ультраправому фланзі української політики з’явився ще один гравець – головний «азовець» Андрій Білецький презентував партію «Національний корпус». Похід «азовців» у велику політику публіка сприйняла з інтересом. Останнім часом у націоналістичному середовищі спостерігається явний застій. А «Азов» – чи не найбільш розкручений та успішний добробат, який зміг вирости до полку та розгорнув свої структури в тилу. Не дивно, що «Національному корпусу» вже пророкують велике політичне майбутнє. Втім, є всі підстави вважати, що «Нацкорпус» лише поповнить лави вічно непрохідних партій.
Фронтові депутати
Головна проблема «азовців» у тому, що «Нацкорпус» іде протоптаною доріжкою в нікуди. На останніх парламентських виборах камуфляж справді був перепусткою до владних коридорів. Це доводить біографія і самого Білецького, який з маловідомого радикала став народним депутатом, та ще й не «списочною тушкою», а мажоритарником. Однак це було два роки тому. Відтоді виборець став реагувати на камуфляж значно спокійніше. Та й плеяда камуфльованих політиків-новачків доклала чимало зусиль, аби зруйнувати образ «хлопців з АТО», які прийдуть і порядок наведуть.
«Національний корпус» – це чергова спроба конвертувати бойові заслуги у політичний капітал. Однак досвід «Правого сектору» та «Свободи» свідчить, що обмінний курс вкрай невигідний. Відправити до Верховної Ради десяток героїчних комбатів українці можуть, але запускати до парламенту цілі батальйони народ не схильний. Ярош майже два роки входив до топ-10 медіаперсон України, але його партія незмінно набирала мізерний рейтинг. Так само участь в АТО не додала політичної ваги ані «Свободі», ані «Укропу». І важко знайти підстави вважати, що «Нацкорпус» не повторить їхньої долі.
Можливо, «Нацкорпус» має якусь унікальну ідеологічну «фішку»? Хоч би й так, український виборець не читає партійних програм. Та й з унікальністю в «азовців» не склалося. Відновлення ядерного статусу, націоналізація підприємств, легалізація зброї, Балто-Чорноморський союз та критика «загниваючого» ліберального Заходу – все це загальні місця у риториці українських націоналістів. Приблизно те саме роками торочила виборцям «Свобода», але це їй не сильно допомогло. Як запевняє Білецький, «Нацкорпус» буде партією не слова, а дії. Але і в цьому немає нічого нового: костюм Рішучого Хлопця – один з найбільш засмальцьованих у гардеробі українського політикуму.
Коментатори справедливо вказують на явні наміри Білецького осідлати протестні настрої. Однак на цю нішу претендує забагато політиків – у запеклій конкурентній боротьбі «азовцям» буде непереливки. Тим більше, явна орієнтація на націоналістично налаштовану аудиторію зменшує простір для маневру. Судячи з останніх рейтингів, «Нацкорпус», «Правий сектор», «Свобода» та «Укроп» будуть ділити між собою кілька непрохідних відсотків. Якщо, звісно, не станеться дива і націоналісти не стануть лідерами народних симпатій. А вони такими не стануть.
Несприятлива кон’юнктура
Довгі роки українські націоналістичні партії займали нішу непримиренної ідеологічної опозиції правлячим режимам. Золотою епохою для націоналістів були роки президентства Віктора Януковича, який поєднував у собі все те, проти чого традиційно виступали ультраправі. Результат не забарився: у 2012-му «Свобода» нарешті пройшла до Верховної Ради, а доти продемонструвала хороший результат у Галичині. Але вийти з ролі вічних опозиціонерів «свободівцям» так і не вдалося. А на Майдані виявилось, що і рішучість партійної верхівки була не більше, ніж позою. Принаймні, коли Майдан вимагав від лідерів плану, Тягнибок закликав перечитати «Кобзаря».
Тепер влада відібрала у націоналістів ідеологічну окремішність. «Марш УПА» був демонстрацією сили, доки у високих київських кабінетах сиділи проросійскі «антифашисти». Тепер влада сама активно користується націоналістичними слоганами і провадить декомунізацію ефективніше, ніж усі націоналісти разом узяті. Націоналістична риторика розчинилася в офіційному наративі, і ультраправі втратили свою ексклюзивність, а разом з нею – можливість приймати ефектні пози. Це при Януковичі можна було педалювати мовні та історичні питання і закликати порвати з Росією, але тепер доводиться шукати інший предмет критики. А тут націоналісти неодмінно потрапляють на слизьке.
Критика західного лібералізму, яку можуть запропонувати аудиторії ультраправі, сьогодні не надто добре сприймається суспільством. «Ватники», які радо погодяться з тим, що Захід «загниває», за ультраправих ніколи не голосуватимуть. Для решти ж українців саме західний лібералізм є альтернативою нинішньому безладу і занепаду. Є, звісно, і прибічники «третього шляху», проте вони хочуть радше затишного кучмізму, ніж ядерної націократії в стилі Білецького. Тому «Нацкорпусу» доведеться докласти величезних зусиль, аби мобілізувати не надто чисельну цільову аудиторію, та ще й перемогти конкурентів за критично важливі відсотки.
Що далі?
Чи означає все це, що «Національний корпус» – просто витрата часу і спонсорських грошей? Аж ніяк. За останні два роки «Азовці» справді виросли з коротеньких штанців вуличних ультраправих хуліганів, в яких вони прийшли на Майдан. Навіть якщо у великій політиці їм нічого не світить, побудова політичної партії – це все ж таки крок уперед. На прикладі «Правого сектору» ми вже бачили, що буває, коли загартовані війною націоналісти роблять крок назад, дискредитуючи себе бандитськими промислами та іншими ганебними речами. Спроба «азовців» влитися в політичну систему – це крок від прірви, хоча він і не обов’язково наблизить їх до влади.
Цілком в перспективі «азовці» знайдуть себе у силових структурах (процес триває вже давно) або отримають змогу створити свою військову корпорацію. В принципі, це вже деталі. Головне, аби потенціал «азовців» – а він, безперечно, чималий – отримав гідне інституційне оформлення. Інакше вони ризикують стати «контрсистемними» аутсайдерами, позбавленими перспектив. Ну, а Україна втратить ще кількасот (а може навіть тисяч) патріотів, яким не знайшлося місця ні в суспільстві, ні в державі.