Сьогодні, в останній день другого літнього місяця, спливає рік з того часу, як зупинилось мужнє й відважне патріотичне серце вірної дочки української нації Ірини Калинець.
Нескорена духом упродовж усього свідомого життя, вона й на градус власного національно-одержимого чину не відхилилась ані під психологічним пресом гебешних агентів і нишпорок, ані перед пекельним світлом сліплячих тюремних ламп, ані в задушних обіймах радянських казематів, ані в нелюдських лещатах мордовських морозів, ані від в‘їдливого цинізму псевдодемократичної ліберальної братії.
Неймовірно могутня духом своїх героїчних предків, виявилась безсилою лише перед фізичною хворобою, що стала результатом постійної невтомної суспільної праці для українського «домашнього огнища» та вичерпністю людського ресурсу. Але й цю тимчасову безсилість Ірина Калинець вже поборола своєю авторитетною літературною, науковою, історіософською, публіцистичною, громадсько-політичною спадщиною, вісім томів якої упорядкував найблищий однодумець і вірний чоловік Ігор Калинець.
Біографії велетнів вселюдського і національного духу прикметні промовистою періодичною циклічністю, у якій може бути закодована їхня сакральність і чудотворність для морально-духовного поступу людства. Щось подібне маємо і з життєписом Ірини Калинець.
31 липня 1972 року. До зачиненого приміщення Львівського обласного суду 9-ти літня дівчинка Дзвінка продирається крізь кордони міліцейських конвоїрів, аби букетиком польових квітів виказати шану, повагу й щиру доччину підтримку своїй мужній матері – Ірині Калинець. Розпочався судовий процес.
31 липня 2012 року. Вже досить авторитетна в національно-демократичних і науково-освітніх колах Дзвенислава Мамчур поруч зі скорботним батьком Ігорем і засмученою близькою родиною схилила квіти жалоби над домовиною матері. До відчиненого навстіж храму Св.Климентія у Львові на вул. Генерала Чупринки тягнеться безперервна вервечка національно свідомої громади, аби попрощатися з вірною дочкою української нації – Іриною Калинець. Тисячі свічок ясніють полум‘ям людської любові і пам‘яті,
Щоб освятити з рідного порогу
Твій шлях до неї і на суд до Бога
Як бачимо, для фізичної смерті Ірини Калинець доля обрала той самий календарний день, у який сорок років перед тим розпочалося безпредентно несправедливе судилище над принциповою і непоступливою гордою громадською поставою молодої українки, що наважилась кинути виклик могутній комуністичній імперії. Це був день, після якого всупереч здоровому глузду й моральному закону радянським судом було потвердженне 9-ти літнє соціальне небуття Ірини Калинець на географічних теренах рідної України, а відтак тривале позбавлення волі стало своєрідною умовно ритуальною смертю, що майже на ціле десятиліття вихопила нескорену велетку з виру національно-визвольної боротьби.
Однак ні пекельні кола безконечного тюремного етапу, ні жахливі лабети таборового режиму не похитнули віри у непомильність обраної хресної дороги в ім‘я воскресіння самостійної української держави. Саме тому «вона несла свого хреста, не нарікаючи на його тягар, бо це її офіра в ім‘я добра для інших» (Тарас Салига). Невичерпний життєдайний оптимізм допомагав бодай подумки втікати з 15-добового карцерного поневолення на вільні простори казкових сюжетів, долаючи у такий спосіб пекучий біль від вимушеної розлуки з дочкою і родиною.
Після десятиліть жорстоких поневірянь та суворих життєвих випробувань повернулася на рідний філологічний факультет Франкового університету у найвищому сатусі – професора кафедри української літератури імені акад. М.Возняка. З самого початку новітнього відродження української державності невтомно боролася за повернення вкраденого національного минулого та утвердження національних ідеалів для прийдешніх поколінь. Осяяна могутнім всепереможним духом своїх попередників, таких, як легендарна Олена Степанів, змушувала змиритися всі рівні нинішньої української влади зі своїми звитягами, що, зрештою, стали вагомими національними тріумфами на сучасному етапі державотворення, зокрема: легалізація «на випаленій вогнем атеїзму землі» Української Греко-Католицької Церкви, запровадження концепції національної освіти у шкільних закладах Львівщини, відродження зруйнованого меморіалу Українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі, відновлення пластового руху, заснування Львівського державного ліцею імені Героїв Крут і Національного музею «Тюрма на Лонцького». У настійній вимогливості до сучасників та небайдужої української молоді послідовно добивалася нещадного викорінення рабської свідомості, імперативно закликаючи: «Ану доведи, що ти не трухляве зерно, покрите позліткою, що злазить, як шушера, докажи й свою «любов‘ю хворість», торкаючись мерзенного накипу тисячолітнього рабства!»
А коли відточене публіцистичне перо втрачало риторичні ресурси, вдавалася до поетичних одкровень, що проникали у потаємні лабіринти підсвідомості читача неповторним естетичним ефектом і стали своєрідними драмами, «де точиться війна проти українофобії, лжепатріотизму та різної іншої аморальної марноти» (Тарас Салига):
Та серця в мене вже давно нема.
Ні роду! Ні народу! Ні обличчя!
Пече мене запльоване ім‘я.
Пече мене одежа невільнича!
Титанічну громадсько-культурну діяльність Ірина Калинець поєднувала з ґрунтовним науковим вивченням витоків національної історії, демонструючи енциклопедичну обізнаність з першоджерелами та глибоке осмислення складних історіософських стратегій, а безапеляційним «засудженням людинонена¬вис-ницьких ідеологій та способів їхньої реалізації» будувала «міст між історією давнини і нашою сучасністю» (ЯрославДашкевич).
Національна одержимість та державотворча місія Ірини Калинець є тими святими скрижалями нашої історії, що оприявнюють її діяння як важливий чудотворний чин, всі зусилля і потуги якого були скеровані на всеохопне відродження української національної держави, без чого поетична уява авторки навіть Христове Воскресіння сприймає як не завершене до кінця:
– Воскресни, нарешті, Христе, із мертвих!
Воскреси воскресіння своє, воскресши,
ми ж, мертві, вірою життя вимірюєм.
Через два тисячоліття безсмертя
воскресни нашою Україною!
На жаль, рік без Ірини Калинець став ще одним невтішним періодом нашої патріотичної деградації та морального падіння. Ми не змогли спокутувати попередні національні гріхи, а натомість поповнили їх перелік новими проявами духовного рабства та державотворчих капітуляцій. Не відвоювали державного престижу й міжнародного авторитету української мови, втратили чергові позиції в церковно-релігійному просторі, дозволивши кагебісту Гундяєву вільно й безперешкодно зомбувати вірян у вигідний для нього спосіб і час; плаксивим вереском ліберальних євнухів прогнівили геройські звитяги вояків ОУН-УПА; не зчинили гідного опору бодай проти одного українофобського прояву на офіційному чи геополітичному рівні. Це все складає наш духовний мартиролог перед світлою пам‘яттю тих легендарних українців, які, як Ірина Калинець, дуже часто виходили поза рамки можливого заради втілення національних ідеалів. Інтелектуальний націоналізм Ярослава Дашкевича, громадянсько-патріотичне місіонерство Бориса Возницького, політична безкомромісність Івана Геля та Михайла Гориня, нескореність державницького поступу Ірини Калинець – це той сакральний арсенал української слави, перед яким, як перед справжнім пантеоном, маємо схилити голови й присягнути на невідступність від національно-визвольного змагу заради майбутнього України.
Ярослав Гарасим,доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка