Волею обставин останнім часом займаюся організацією кінофестивалю КіноЛев. Тема фестивалю "Кіно і пропаганда". За задумом організаторів до програми включені найбільш показові взірці кінопропаганди часів нацизму, холодної війни, комуністичних режимів. Їх варто знати і бачити хоча б для того, щоб розуміти, як мистецтво, яке стає на службу ідеології, може впливати на думки і почуття тисяч і мільйонів людей. Особливо, коли це справді робиться руками майстрів. Варто про це знати, щоб убезпечити себе від таких впливів, бо пропагандистська машина не зупиняється ані на мить і зараз.
Це речі, очевидні для організаторів, і для більшості думаючих глядачів. Але, як виявилося, не для всіх. Не дивно, що представники спеціальних служб цікавилися програмою фестивалю. Робота у них така. Дивно інше. Люди дуже вже перестрашилися показів навіть уривків пропагандистських фільмів часів нацистської Німеччини. Перестрашилися аж до рекомендованої заборони показів. І жодні пояснення, що це робиться для того, щоб навчити глядача розуміти і бачити механізми, якими можуть користуватися ідеології для впливу на нашу свідомість і підсвідомість, не переконливі для них. Страх перед невідомо чим і невіра у те, що глядач володіє достатнім розумом, щоб усвідомити мету показу таких фільмів, переважають.
Але навіть не це здивувало найбільше, а зовсім інше. У програмі фестивалю включені фільми, які були пропагандистським інструментом для різних тоталітарних режимів: і нацизму, і комунізму. Нацистські фільми налякали Але нікого не вразила і не налякала демонстрація кінострічок часів комуністичного режиму. Їх ніхто не боїться показувати, їх ніхто не збирається забороняти. Чому?
Якщо пересічних громадян у Львові запитати на вулиці, чи поставлять вони знак рівності між нацизмом і комунізмом – мабуть 90 відсотків скажуть, що так. Скажуть голосно, переконливо, прямо дивлячись у камеру. Це в теорії і для гасел на мітингу.
На практиці ж цей знак рівності наразі відсутній. Нацизм і комунізм для нас все ще не близнюки. Ми боїмося примарних звинувачень у ніби «популяризації» нацизму (що є повною маячнею зручною для певних політичних сил, які прагнуть створити певний образ Галичини і Львова), і не боїмося звинувачень у поширенні комуністичної ідеології чи її символів (хоча якраз совкове мислення поширюється цілком реально, у щоденному житті).
Часто люди, які називають себе вільними і незалежними, насправді є найбільшими жертвами тоталітарних режимів, вони є справжніми живими експонатами музеїв-меморіалів. Страх, який опанував усім їхнім єством, не дає їм бути вільними навіть через двадцять років хоч і не досконалої, але все ж незалежності України.
Нас показово лякає нацизм, але нас зовсім не лякає комунізм. І другий висновок з цієї історії: ми зовсім не віримо у спроможність людей самостійно і адекватно оцінити взірці пропаганди у мистецтві. Ми відмовляємо людям у мудрості і зрілості Ми до тепер сприймаємо людей як масу, на яку дуже легко вплинути, і яка не здатна думати і аналізувати.