Без перебільшення справжньою сенсацією стало оприлюднення частини книги видатків Партії регіонів, а точніше її «чорної каси». Минуло більше двох років з часу останнього в неї запису, а бомба вибухнула тільки тепер. Є різні пояснення, базовані здебільшого на здогадах і домислах. Але факт залишається фактом, що для щасливих володарів «компромату над компроматами» настав нарешті час, коли тихим шантажем фігурантів «книги» багато не здобудеш. От і пішли в хід серйозні аргументи.
Це не вперше, коли в українське суспільство вкидається сенсаційний матеріал, який за детонаційною силою мав би розірвати стару кримінальну систему на шматки, а з нею і всю актуальну правлячу еліту. Але вкотре майже нічого не стається. Вбивча сенсаційність забезпечує яскраве спалахування скандалу і, відповідно, швидке згасання інтересу до нього. Зрозуміло, що така гра на лезі бритви є однаково небезпечною не тільки для фігурантів «книги», але й для самих ляльководів, бо вони не тільки не позасистемні, але, як правило, є стовпами тієї ж системи. Чому ж не бояться бавитися в такі небезпечні ігри і, головне, що вони хочуть цим досягнути? І найголовніше питання: що робити звичайним громадянам, щоб не стати жертвою чергової маніпуляції і не впасти в глуху апатію?
Про «нормальність» книги та німців за обідом
Про те, що книга реєстрації видатків з чорної каси Партії регіонів існує, та ще й така детальна, мало хто здогадувався. Доступний для вільного перегляду матеріал вказує на те, що облік вели ретельно. І хоча суми сягали майже двох мільярдів доларів, рахувався кожен цент. Таємні адоранти «регіоналів» відразу спробували перевести цей факт у позитивну для ПР площину. Гляньте, мовляв, які господарі, як у них все пораховано і зафіксовано. Так, пораховано, але з господарністю це не має нічого спільного. Просто для злодія неймовірною ганьбою є, коли його обкраде інший злодій, нахабніший і спритніший. Саме тому вівся такий ретельний облік партійних видатків, бо бути «лохом» – це не «по-пацанському».
Другим не менш важливим моментом є те, що ця книга не містить інформації про джерела надходжень валютної готівки у партійну касу. Чи це були гроші з «відкатів» від псевдо-тендерів, чи кошти із «чорних» та «сірих» схем, чи «общак» пайовиків злочинного угруповання під назвою «Партія регіонів» – нам невідомо. Пригадую, як колись дуже поінформована людина з Києва розповідала мені неймовірну історію з дореволюційного часу. Співрозмовник стверджував, що режим Януковича настільки знахабнів, що інкасаторські машини заїжджали у сховище Національного банку України і необліковано вивозили з нього готівку для власних потреб. Від таких розповідей опускалися руки, бо межі розкрадання не видно було кінця.
Звідси випливає третій важливий момент з історії про ретельність ведення регіоналами «амбарної» книги. Вони просто були впевнені у своїй безкарності, тому й не боялися фіксувати все до останнього цента. Просто їм навіть у страшному сні не могло приснитися, що та книга колись може стати доказом злочинних дій всенаціонального масштабу. І ще одна заувага на те, що прихильники ПР та фігуранти хочуть представити «книгу» як звичайну рутинну партійну роботу. При цьому ніби не зауважуючи двох важливих деталей: джерело та походження валютної готівки в касі партії та відсутність оподаткування всіх без винятку операцій. Якщо у графах видатків зустрічається кругла сума зарплати по 10-20 тисяч доларів на місяць, а їх отримувачі заявляють, що ніколи не приховували своєї роботи на ПР, то вони забувають додати, що це була чорна готівка, з якої ніколи не сплачувалися податки.
Дивною на передачу «книги» НАБУ є реакція самих правоохоронних органів. Включно з главою НАБУ Артемом Ситником, на якого українське суспільство покладає великі надії. Оголошуючи, що в Національне антикорупційне бюро надійшла «амбарна» книга ПР об’ємом 841 аркуш, які вже оцифровані, і тепер справа за експертизою, Артем Ситник відразу ховається за кількома ремарками. Мовляв, не всі розписки мають кримінальний характер, є видатки на канцелярію, відрядження, за заміну картриджів і так далі. Навіть дитині зрозуміло, що не є кожна лінійка підставою для порушення кримінальної справи. Мова йде про те, чи захоче НАБУ якнайшвидше визначитися з пріоритетами? Сподіваємося, що висококваліфіковані слідчі НАБУ не кинуться звіряти кількість поштових марок та конвертів, а займуться хоча б розслідуванням корупційних дій щодо Центральної виборчої комісії та особисто пана Михайла Охендовського. Або зацікавляться справою мільйонних вливань у телеканали Інтер та ICTV.
І ще одна заява пана Ситника починає серйозно непокоїти. Його слова про процедуру передачі «книги» НАБУ генералом Трепаком змушують засумніватися у професійності мовця. Артем Ситник заявляє, що «документи надійшли наприкінці робочого дня п’ятниці, а зареєстровані у найближчий після цього робочий день. Ця процесуальна помилка може в майбутньому завадити повному розслідуванню справи». Пана Ситника непокоїть, що з «чорною бухгалтерією» ПР за вихідні могло статися щось страшне. Ці слова голови НАБУ не витримують жодної критики. Чи не хоче він сказати, що в НАБУ є багато важливіших справ, ніж належне оформлення «чорної каси» ПР? Що цей документ, який може послужити підставою для сотень корупційних розслідувань, треба було залишити просто так у якомусь кабінеті, де б зловорожі сили глумилися над ними цілі вихідні? Боюся, що пан Ситник є або персонажем з німецького анекдоту про те, як німці витягували линвою товариша з провалля, а коли вдарив обідній дзвін – відпустили канат і пішли обідати, або йому навіть фантазії бракує, щоб випередити звинувачення, чому справа не розслідується?
Звідки беруться «амбарні» книги?
Добре, трохи розібралися з походженням «амбарної» книги, новітніми спробами пояснити її «нормальність» та спробами наперед відхреститися від неї керівником НАБУ. А тепер про те, як виживають такі «книги» у вирі війни та революції. Для цього нам доведеться вдатися до дуже короткого історичного екскурсу.
Чи зауважували ви, що під час бурхливих революційних подій завжди з’являється група осіб, яка йде громити архіви ненависних спецслужб, державні та партійні офіси? Здавалося б, навпаки, революціонерам треба негайно виставляти надійну охорону біля всіх об’єктів з важливим документообігом. Але ні. Так було у Східній Німеччині, коли раптом розбурханий натовп кинувся громити будинок Штазі і особливо чомусь дісталося архівному відділенню. Знищили більшість документів таємної агентури, окрім тих, які дивним чином напередодні потрапили під «опіку» США. Ще частину документів вдалося відновити завдяки геніальному винаходу німецького інженера доктора Ніколяї. Колись цей пан інженер кілька годин розповідав мені, як важко було подолати спротив, зокрема західнонімецьких політиків, щоб його сканер нарешті попрацював з порізаними документами з архіву Штазі.
Наприкінці животіння СРСР архіви КДБ так само перебирали, вивозили або спалювали відразу на закритому подвір'ї радянської спецслужби. Те ж саме стосується так званої ночі гніву у Львові. Коли не те, що не було потреби в погромах прокуратури, райвідділів міліції та обласного управління СБУ, а навпаки, треба було зробити все можливе, щоб цінні документи про злочинну діяльність режиму не пропали. Дивні «революціонери», влаштовуючи справжній погром, чомусь намагалися позбавити українців доказової бази на суді проти режиму Януковича. Здається, що оприлюднення цілої «амбарної» книги могло б пролити світло не тільки на те, чому таким активним виявився Правий сектор у затиранні слідів під час «ночі гніву», але й на те, чому так заповзято взялася «Свобода» контролювати будинок Львівського обласного управління СБУ. Стає смішно, коли пригадати, як на території цього охоронюваного «Свободою» будинку цілий день горіло багаття з паперів. А особливо цинічні «революціонери» пакували білі целофанові мішки з документами в джип, передаючи їх із заднього двору через цегляний паркан. Потім джип вирушав у невідомому напрямку. А тепер кажуть, що в архіві СБУ нічого цікавого не було.
Те саме можна сказати і про документацію з «Міжгір’я» та будинку колишнього генпрокурора Віктора Пшонки. Все, що свого часу вдалося вихопити журналістам, так-сяк збереглося і навіть було опубліковано. Володимир Фесенко каже, що оприлюднення матеріалів з «Міжгірʼя» було дуже невигідним тодішньому керівникові СБУ Валентинові Наливайченку. Тому справу помаленьку зам’яли. Знову слід СБУ. А що сталося з тією доказовою базою, яка опинилася в руках Правого сектора, невідомо. Підозрюю, що ті документи поповнили сейфи теперішніх господарів життя, які для збереження своєї влади тихенько використовують їх для шантажу і навіть для особистого збагачення.
Конкретно ця «амбарна» книга, за словами Геннадія Москаля, який, будучи народним депутатом, розслідував справу про напад та підпал будинку Партії регіонів у Києві на вулиці Липській 18 лютого 2014 р., походить із цього офісу. Він же стверджує, що напад інспірували люди з СБУ. А отже, є підозра, що в СБУ, яка була тоді ледь не філією ФСБ, існувала група людей, які «старалися» про важливі матеріали для тих, хто згодом міг їх відповідно використати. Щоб не гадати на кавовій гущі про цих людей, потрібно тільки дізнатися, хто цього разу віддав наказ про часткове оприлюднення «амбарної» книги. Часто лунають заяви, що до цієї історії найбільше причетний чинний президент України. Мовляв, для того, щоб відволікти від офшорного скандалу та поставити на місце неслухняних депутатів напередодні конституційного голосування, він поважно ризикнув. Нейтралізувати ж негативні для себе наслідки він сподівався тим, що суспільство, переобтяжене негативною інформацією, впаде в апатію і з часом втратить інтерес до справи. Чи це так, покаже час.
Взагалі, у всій історії Революції гідності є кілька моментів, які досі важко пояснити. Перш за все не хочеться самому стати жертвою теорії змов. А відсутність конкретної інформації вперто штовхає на шлях або змови, або віри у якесь надприродне втручання в перебіг подій.
До таких загадок належить встановлення сили, яка прийняла рішення втопити у крові студентський майдан, який вже майже видихнувся і розійшовся. Важливо врешті-решт визначити ту силу, яка, коли Майдан стагнував і не знав, що робити далі, раптом посилала «на допомогу» черговий штурм. Важливо знати, яка сила застосувала зброю і пролила кров. Важливо знати, хто приймав рішення про напади, штурми та й взагалі координував всю діяльність Майдану. Невже це були Тягнибок-Кличко-Яценюк? Треба більше дізнатися про Правий сектор, Дмитра Яроша та його пов’язання з тодішніми спецслужбами. Треба більше інформації про Самооборону Майдану. Треба дописати реальну історію з «бульдозером Порошенка». Без всього цього у випадкове захоплення «чорної каси» Партії регіонів так само важко повірити, як у те, що Дмитро Ярош просто так з барикад поїхав до Віктора Януковича на розмову і, головне, без проблем повернувся.
Для кращого розуміння всіх цих процесів потрібно бути добре обізнаним щодо різних угруповань в самій Партії регіонів: група Клюєва, Фірташа-Льовочкіна та їхніх сателітів, які тепер обіймають високі посади в Україні. Про їхні домовленості, компромат та шантаж, що об’єднують їх у міцну фалангу, яка щойно почне здавати своїх, відразу посиплеться і програє.
У наступній частині розвідки мова піде про модернізацію президентом Петром Порошенком системи компроматів Леоніда Кучми. Про не зовсім легітимну українську владу з 2008 року, про тотальну корумпованість української держави та медійного і громадського секторів, а також про те, як не зневіритися українським громадянам і в чому таємниця смерті «системи».