Перетворення путінської автократичної псевдофедерації на тоталітарну копію СРСР (ідея податку на бездітність – вона родом зі сталінських часів, а проіснував той податок, між іншим, аж до 1 січня 1992-го) характеризується процесом, який частина російського суспільства пройшла ще сто років тому. Ідеться про втечу, умовно кажучи, опозиціонерів до Європи – чи від переслідування влади, чи просто за кращим, спокійнішим життям.
Тодішні російські емігранти вели різний триб життя – хтось зайнявся бізнесом, хтось писав мемуари, а були й такі персонажі, які намагалися організувати якісь громадсько-політичні структури. Схожою є ситуація і в нинішньої хвилі еміграції з РФ (хоча можна сказати «з Москви» і не особливо помилитися).
Нинішні російські опозиціонери насправді ведуть значно активнішу – принаймні на рівні створення інформаційних приводів – діяльність, що пояснюється сучасними технологіями. Якщо в якихось 20-х роках ХХ століття форум колишньої еліти колишньої імперії мало кого міг зацікавити в західних медіа, то нині інтернет-майданчики дозволяють масштабно поширювати інформацію. Втім, самі по собі кількісні показники ще нічого не значать (хіба що саме вони і є самоціллю російських опозиціонерів). А от у чому схожі тодішня і нинішня російська політична еміграція, так це у своєму безсиллі. Хоча деякі історичні попередники нинішніх утікачів з ФСБшної країни намагалися реально діяти – скажімо, один із лідерів партії есерів Боріс Савінков навіть таємно повернувся до СРСР (де, втім, був заарештований, бо увесь його план від початку до кінця розробили в нетрях ГПУ).
Нинішня опозиція, яка начебто опонує путінським нащадкам ГПУ, вважає за краще діяти з-за меж країни. Скажімо, так діє Юлія Навальна, яка на тижні потрапила на обкладинку журналу Papel із пафосним гаслом «Я хочу стати жінкою, яку найбільше боїться Путін». І про це варто говорити детальніше.
По-перше, за цим гаслом, звісно, не стоїть нічого серйозного – це лише самопіар. Звідки я це знаю – спитаєте ви. А справа в тому, що Юлія Навальна – не перша на пострадянському просторі «політична діячка» подібного штибу. Її попередницею була дружина білоруського опозиціонера і політв’язня Сергія Тіхановського Світлана. Різниця між цими двома жінками тільки в тому, що Сергій Тіхановський, на відміну від Алєксєя Навального, ще живий. Принаймні ні режим Олександра Лукашенка, ні нечисленна білоруська опозиція про смерть Тихановського у в’язниці не повідомляла. Іншою відмінністю є те, що геополітичне значення Білорусі значно менше за масштаб Росії, тому Світлана Тіхановська, трохи засвітившись на зустрічах із західними політиками, перебуває, відверто скажемо, на політичних маргінесах.
З Навальною ситуація інша – принаймні поки що. Але загалом, якщо говорити не про неї конкретно (вона свої дивіденди, безперечно, отримає), а про російську опозицію – усе дуже погано. Річ у тому, що, на відміну від Білорусі, у Росії все ж таки була своя опозиція, особливо у відносно демократичні єльцинські часи. Білоруське антилукашенківське суспільство не мало жодного більш-менш відомого й популярного обличчя, тоді як російська опозиція навіть після вбивства Нємцова може похвалитися наявністю у своїх лавах експрем’єра Міхаіла Касьянова, ексчемпіона світу зі шахів Гаррі Каспарова, ексдепутата Держдуми (уже часів Мєдвєдєва та Путіна-поверненця) Ільї Пономарьова тощо.
І при цьому роль головної дійової особи в російській опозиції грає Юлія Навальна, єдине досягнення якої (окрім недолугого косплею сцени із ксенофобського фільму «Брат-2», тієї, де «водочкі нам прінєсі, ми домой лєтім») – у тому, що вона була одружена зі справжнім опозиціонером. Як і Світлана Тіхановська.
А чим же зайнята російська опозиція? А вона, як і сто років тому – ділить шкіру незабитого ведмедя. Навальнівський «Фонд боротьби з корупцією» влаштовує скандал з розслідуванням діяльності Лєоніда Невзліна (колишній партнер Міхаіла Ходорковського по компанії «ЮКОС»), потім відомий російський влогер-опозиціонер Максім Кац викладає на YouTube розслідування уже проти ФБК… Одне слово, політемігранти зайнялися тим, чим займалися члени царської сім’ї, яким вдалося вціліти і втекти з Росії – з’ясовувати, хто з них правильніший, правдивіший і законніший нащадок. Скажімо, нащадок Навального – як лідера опозиції.
У радянському кінематографі була така істерн-серія про «невловимих месників». Звісно, як і будь-який тодішній фільм на історичну тематику, він не позбавлений пропагандистських ноток. Але автори третьої частини фільму, яка називається «Корона Російської імперії», дуже точно показали безсилля й безглуздість діяльності тодішньої опозиції, не здатної розібратися в елементарному питанні, хто ж із них очолює антикомуністичний рух. Рівно як нині – російські опозиціонери не можуть навіть визначитися з персоною лідера, фактично віддавши цю роль Юлії Навальній, яка, не помри її чоловік у новітньому путінському ГУЛАГу, так і залишилася б «дружиною декабриста».
Воістину така опозиція є справжнісіньким подарунком Владіміру Путіну. Як та, сторічної давнини, російська політеміграція була подарунком Йосипу Сталіну. Часи йдуть – а ситуація в Росії не змінюється ні у владі, яка за першої-ліпшої нагоди поспішає до тоталітаризму, ні в опозиції, яка знов і знов демонструє свою імпотенцію, перетворюючись на посміховисько.