Пристрасті за Навальним не вщухають. Хтось дивиться, бо треба знати ворога в лице. Ще комусь цікаво. А комусь так нецікаво, що аж по кілька разів на день не дивиться.
І я от що подумав: цікаво було б подивитися на себе збоку, ніби ми такі розумні не лише тоді, коли говоримо про Росію, але й тоді, коли про Україну. І використати готові вже аргументи для того, щоб тверезо і безпристрасно оцінити ситуацію у своїй державі.
Що там по черзі? Росія – країна віковічного деспотизму, ніякий новий лідер нічого доброго зробити просто не зможе. Думка солідна і розумна, можна розвивати.
А Україна, це країна віковічного чого? Що детермінує наше минуле? Тут широкий спектр варіантів: від козацьких повстань, які закінчилися Руїною, і аж до останніх Визвольних змагань, після яких встановили радянську владу. Від гніту польських феодалів, як любили говорити колись, до червоного терору, як ті самі люди говорять зараз. Можна, звісно, «примазатися» до високої культури чи до шляхетської демократії (причому ці здорові паростки якраз зараз проростають), але тоді треба багато чого переосмислити. Тобто з віковічністю і детермінізмом в українському варіанті якось не складається, нема єдиної візії. Нема такої визначеності, як в Москві, нема монголо-татарської тяглості крізь віки. Але за який варіант «історичної традиції» ми б не вхопилися, все одно ж ніякий лідер і ніякі перетворення нічого не змінять, правда? Будемо далі плентатися на периферії, на краю православного світу / пострадянського простору?
Краще перейдімо до наступної тези: Навальний такий самий російський політик, як і Путін. І діятиме аналогічно, просто хитріше.
Кому ж, як не українцям, знати, що таке політичні обойми і чому від перетасовування «говорящих голів» результат не змінюється. Якщо необережно взятися розвивати думку, можна договоритися до страшних речей – що деякі патріотичні політики насправді починали в часи СДПУ(о) і Партії регіонів. Що націоналісти колись були інтернаціоналістами. Можна згадати тост Яценюка на святі Азарова чи хіхікання Тимошенко. А ще цікавіше стає, якщо пригадати, що Навальний гіпотетично такий самий, як Путін. Тобто це припущення. А наші ж товариші вже перевзувалися в повітрі, хтось менше, хтось більше, але це факт. Це не припущення. То що ви пропонуєте, громадяни аналітики і ЛОМи, не вірити взагалі жодним політикам?
Цікавою є теза про те, що вся ця коломийка затіяна хитрими КДБістами для того, щоб, помінявши тоталітарне шило (Путіна) на псевдодемократичне мило (Навального), обдурити колективний Захід і зняти санкції. До речі, тут ми вкотре вклоняємося перед «всемогутністю російських спецслужб» і віримо в путінські «багатоходовочки», тобто мислимо тими ж категоріями, що й зазомбовані росіяни. Але зараз не про це. Ми ж усі чудово пам’ятаємо, що після кожної справжньої зміни влади в Україні наші очільники їздили на Захід. Усі сміялися, фотографувалися і чекали, що нарешті почнуться справжні перетворення. Але колективний «суддя Вовк» мав інші плани. То що ж це виходить? Що зміни були ширмою? Ми дурили колективний Захід? Не може бути.
Залізобетонним вважається аргумент «Навальний сказав…». Так, слово – не горобець. А Навальний – не друг України і Грузії. Якщо вірити його словам. Якщо в принципі варто сприймати слова політиків за чисту монету, тим більше – безвідносно до контексту. До того ж, якщо живеш в Україні і звик до різного. В принципі, на кожного більш-менш публічного українського політика можна зібрати непоганий цитатник крилатих висловів та афоризмів. Але це не зупиняє прихильників, які вірять в силу переродження, що не поступається силі переродження апостола Павла. Дивує інше – у такому переродженні ті самі люди відмовляють Навальному. Зрештою, якщо він такий цинік і прагматичне зло, чому не вважати слова про Крим цинічною подачкою ватному електорату?
Загалом, неприємна картина вимальовується. Відбувається ніби повтор української реакції на білоруські протести, але з поправкою на те, що росіяни – агресори і взагалі. Стосовно поправки, до речі, зауважень нема. А от вихідна позиція, що тільки українці можуть і мають право протестувати і пробувати, вона кульгає. Особливо на тлі реальних здобутків української демократії.