Крах російської «кольорової революції» і пов'язаних з нею розрахунків або надій вже не викликає сумнівів. Росія входить у звичні береги – і саме час, особливо сусідам, пригадати дещо з її фундаментальної політичної механіки.
Для ліпшого розуміння уявімо: опозиціонер Алєксєй Навальний (Григорій Явлінський, Боріс Нємцов, Гаррі Каспаров...) таки став конституційним шляхом президентом Російської Федерації. Політтехнологічно це цілком мислимо, просто федеральні телеканали оголошують: «ось той, хто тепер буде розподіляти бюджетні гроші; всі на вибори!»
Подальше відбувається автоматично і невідворотно.
Законний спадкоємець Сталіна
Серед перших відвідувачів президента Навального неодмінно виявиться група цивільних і військових осіб, які принесуть із собою невелику валізу – термінал, за допомогою якого дається дозвіл на застосування ядерної зброї. Покажуть, як користуватися, і дочекаються, поки Алєксєй сам зробить кілька навчальних прогонів – аж до натискання горезвісної «червоної кнопки». Він – хлопець тямущий, освоїть все швидко і надовго. На регулярних навчаннях відшліфує перші навики у складному глобальному контексті: «Ось, товаришу верховний головнокомандувачу, дії США і НАТО, а тепер Ви вступаєте і вирішуєте долю людства...». Ядерну валізу будуть, звичайно, надалі носити за ним всюди – навіть на зустрічі з колишніми соратниками з антикремлівської боротьби. Всі російські спецслужби колективно, але ненав'язливо подбають про те, щоб надійності російського військово-ядерного комплексу на таких зустрічах ніщо не загрожувало. Що, врешті-решт, важливіше: безпека і міць Росії чи амбіції горе-демократів?..
Дискусія про функції, повноваження і відповідальність гаранта конституції ще триватиме на публічних майданчиках. Та головна місія верховного головнокомандувача буде без зайвих слів успадкована в кремлівській тиші у всій повноті й однозначності.
Навальний таким чином прилаштується у хвості низки попередників, кожен з яких зробив свій внесок у те, що у нього тепер є згадана валіза, а також «червоний телефон» до президента США. Дзвонити можна будь-якої миті, і немає сумнівів, що на тому кінці відразу ж відгукнуться, причому не допускаючи жодних зневажливих конотацій. «Які проблеми, Алєксєй? Чим можу допомогти?». Розмова з головою єдиної держави, здатної знищити США, може бути тільки коректною та відкритою. Ніхто не ставитиме дурних запитань про легітимність володіння Навальним – як до нього Андроповим або Хрущовим – «червоною кнопкою».
Навальний (Каспаров чи хтось інший), напевно, освіжить у своїй пам'яті ту обставину, що ядерного паритету, який дістався йому у спадок, досягли (насправді все не так просто, ну та зрештою) приблизно 1970 року, ще за притомного Брежнєва. Москва таким чином донині займає місце в дуумвіраті, яке де-факто стоїть в глобальній ієрархії вище за решту постійних членів Радбезу ООН. Саме за Брежнєва здобуто бажаний спільний знаменник з Америкою, який позбавив потреби «наздогнати і переганяти» у виробництві сільгосппродукції або будувати комунізм для самоствердження. Байдуже, якщо титул «енергетична наддержава» до того часу теж лусне – ядерний статус залишиться!
Правда, політично американці цей паритет ніколи не визнавали і не визнаватимуть. А робитимуть ставку на свою технологічну перевагу і на ПРО біля російських кордонів. Чи захоче Навальний – колишній опозиціонер, а нині верховний головнокомандувач і «ядерний брат» президента США – вийти з дуумвірату, тобто капітулювати з непередбачуваними наслідками? Якщо у голові його в молодші роки й гуляли такі думки, то з наближенням до президентського крісла вони напевно вивітрилися. У крайньому випадку, йому допоможуть це зробити. І він – політик, як вже зазначалося, кмітливий, здатний упіймати найтонші натяки – в одній із перших заяв накинеться на американські підступи, але (та нехай вже) погодиться розпочати нову серію перемовин щодо контролю, обмеження, скорочення і заходів взаємної довіри.
Розірвати прямий контакт із Вашингтоном, піти в якесь вільне плавання, уподібнившись у цьому сенсі до пхеньянських ядерних свавільників, Кремль, хто б у ньому не мешкав, ніколи не захоче, та й не зможе технічно (це теж довга історія). Тож у Навального в будь-якому разі збережеться спільна з президентом США глобальна відповідальність. Наддовірливий, суперконфіденційний контакт на найвищому рівні.
Але водночас він дізнається про те, що саме Хрущов винайшов технологію оперативного використання ядерного арсеналу в радянській зовнішній політиці. Організована ним «Карибська криза» – просто найвідоміший приклад. Насправді ж кожен важливий крок Москви на світовій арені з хрущовських часів підкріплюють витонченими ядерними маніпуляціями (в режимі розгортання, націлювання тощо).
Зрозуміло, що США відповідають приблизно тим же. Гра ця триває так, щоб не надто відволікати громадськість і біржових маклерів. Алєксєй Навальний швидко освоїть її правила і ще покаже себе класним гравцем. Тільки б не захоплювався, як «дорогий Микита Сергійович»...
І, звичайно, зі щирим благоговінням він пригадає ті легендарні постаті, які оснастили Москву атомною бомбою. Адже саме довкола неї, як уже встигне здогадатися наш бунтар, формуються влада, міць і велика політика.
Угамувати баламутів
Керівники РПЦ відкрито пишаються тим, що вони – нібито єдина радянська структура, яка пережила розпад СРСР. І тому їм призначена головна роль у реставрації і реванші (і в їхньому фінансуванні). Таке собі мирське марнославство...
Проте значно успішніше і навіть з користю для себе пережила СРСР радянська військова корпорація, в просторіччі – вояччина. І не просто пережила, але й рішуче модернізувалася, відкинувши все зайве (на зразок танкових армад і безглуздого тупцювання величезною масою посеред Європи). Натомість оснастилася всім потрібним для нової епохи (найновішими видами спецназу і фактично необмеженим самофінансуванням).
«Мозок» російської вояччини – генштаб з його унікальними інформаційними ресурсами та осередком шкіл стратегічної думки – при цьому залишився по суті головним розробником зовнішньої і внутрішньої політики Москви. Він і стане зрештою надійною опорою, а деколи і турботливим наставником чергового президента і главковерха. Корпорації, банки, олігархи – це як колишні обкоми і раднаргоспи – минуще та нестійке. Засилля вояччини і поліції – це в Росії одвіку й назавжди.
Отже, дуже скоро Навальний зажадає до себе начальника генштабу. Той коротко, виділяючи лише головне, роз'яснять, що без стрижневої ролі збройних сил (наприклад, без міцної та розгалуженої системи регіональних командувань) Росія розвалиться під натиском внутрішнього хаосу і зовнішніх недругів. «Ось актуальні плани противника» – викладе начштабу стос щойно здобутих матеріалів ГРУ. Чи стане Навальний спростовувати достовірність розвідданих і обґрунтовану думку нашої військової еліти? Ні, він з ними погодиться. Грифи «Особливої важливості», «Top Secret», дані космічної розвідки – нічого не вдієш. Він визнає, що в такому ворожому оточенні нічого не шкода для гарантування національної безпеки.
У цьому руслі Навальний обговорить, наприклад, хід модернізації Чорноморського флоту (побіжно поцікавитися: «А ядерна зброя у нас в Севастополі...», на що отримає точну, в міру розгорнуту відповідь). А також зусилля з опору НАТО на пострадянському просторі, можливості нашого спецназу в Західній Європі, відносини з Іраном і його бойовими клієнтами, підготовку нових контратак в Сирії, спільні з китайцями плани зі знищення американських авіаносних груп, активізацію «руского міра»... Тощо, тощо, тощо.
Що ж стосується внутрішніх баламутів, то так, – злегка кивне він у відповідь на нарікання генерала, – вони часом поводяться майже як дезертири і навіть зрадники у воєнний, по суті, час. Росія не така потужна і багата як США – тому гідно виступати на світовій арені нам доводиться коштом внутрішньої мобілізації, інший раз навіть на шкоду горезвісним західним «цінностям». Але конкретні доручення з цього приводу Навальний віддасть чекістам, поліції, Центрам «Э», прокуратурі і, звісно, органам пропаганди.
А якщо, як Горбачов?
Росія – військово-поліцейська автаркія, і зарадити цьому ні Навальний, ні хтось інший, ні самостійно, ні в союзі з якимись доморощеними силами ніяк не зможе. Немає таких сил. Немає тих, хто міг би протистояти всепроникній міці силового апарату. Активізація громадянського суспільства (а без нього будь-які спроби влаштувати модернізаційний прорив приречені на провал) у цих умовах немислима. Недавня історія «болотних» революціонерів це наочно підтвердила.
Сталін вирішував проблему відносин з військовими по-своєму. Хрущов у боротьбі з ними врешті-решт програв (хоча своїми блефами й виграв час для переозброєння СРСР). Коли Брежнєв до кінця 1970-х років втратив притомність, влада вояччини і силовиків стала безроздільною і залишалася такою за Андропова і Черненка. Генерали тим часом довели справу до глобальної війни і вже щосили воювали в Афганістані, Анголі, Нікарагуа...
Отут і вийшов на сцену Горбачов, який не забажав ставати безпорадною маріонеткою в руках рідних радянських генералів. Він також дуже добре знав (може, ще збереться написати на цю тему), чим загрожують чвари з вояччиною і силовиками навіть для функціонерів його рівня.
Всерйоз вважаю, що на життєлюбність і розважливість – у найвищому сенсі цих слів – Горбачова налаштовувала чудова дружина. Такого «чинника» практично всі його попередники (навіть, начебто, дореволюційні), наскільки можна судити, були позбавлені. Пропоную з огляду на це всім політологам поряд із вигадуванням хитромудрих інтриг звернути увагу на чарівну і невід’ємну «половину» Алєксєя...
Так-от, Горбачов зумів заручитися взаєморозумінням з тими, хто тільки й міг стати противагою радянським генералам та КДБ. На знаменитій зустрічі з Маргарет Тетчер у грудні 1984 року під Лондоном (Горбачов тоді очолював Комісії законодавчих пропозицій Верховної Ради СРСР) він, можна припустити, й дав себе переконати щодо «рішучого скорочення озброєнь», усунення «залізної завіси» і згортання Холодної війни. Все це і було потім реалізовано спільно зі США і НАТО. Звичайно, тлом стала афганська безвихідь, а також приземлення на Красній площі Матіаса Руста 1987 року. Це дало законний привід для радикальної зміни радянської військової верхівки.
Якось суто «випадково» виявився розірваним ланцюжок проходження команди на ядерний удар. Про це маршал Дмітрій Язов (тоді – новопризначений міністр оборони, який очолив кадрову читку у військовому керівництві) повідав особисто:
Увечері Горбачов телефонує мені міським телефоном в однокімнатну квартиру, де я тоді мешкав: «А ти чому на цьому телефоні?» Відповідаю, що в мене нічого іншого поки що немає. «А де валіза?» Я кажу: «У машині». До себе в квартиру я ж її не принесу. «А де машина?» - «Біля під'їзду».
- Це ви про яку валізу?
- Зв'язок… Дозвіл на ядерний удар. Ну, словом, секретна валіза.
- Це вона у вас в машині біля будинку залишалася?
- Ну так. Ось так я став міністром.
Марина Калашникова, Интервью с Дмитрием Язовым, «Коммерсант-Власть», 22.03.2005.
Нинішнє стратегічне тло, навпаки, сприяє російським силовикам завдяки маленьким переможним війнам на Кавказі, відвернення України та Грузії від НАТО і сповзання Росії до репресивної антизахідної диктатури. Жоден Руст сьогодні до Москви не долетів би, а якби трапилося таке – відправився б він слідом за «Pussy Riot», щоб іншим не заманулося...
Сухий стратегічний залишок
То чи є взагалі гостра потреба міняти Путіна на Навального? Для чого розширювати коло носіїв найвищих державних таємниць? Путін піде – залишаться ті ж генерали з тим же генштабом і з тією ж бомбою. Спецслужби і жандарми теж нікуди не подінуться. Промахів, допущених під час розпаду СРСР, всі вони не повторять і не допустять.
Хіба би «здорові сили» з’явилися серед самих силовиків... Але до написання таких сценаріїв був схильний хіба що нині вже покійний Боріс Березовський.