Останнім часом у фейсбуку дедалі частіше зустрічаю пости на тему «Навальний: як і чому він мені до лампочки». Така позиція нагадує популярного кілька років тому персонажа російських інтернет-коміксів – півника на ім'я Петух Росстух (він же «ватный петушок»), який бігав за Бараком Обамою та Анґелою Меркель з криками: «Мені наплювати на ваші санкції! Санкції? Вони нам лише на користь! І взагалі, я слова такого не знаю: "санкції!". Взагалі не чув про них!».
Логіка у гейтерів Навального приблизно така: Навальний – російський націоналіст, він сказав, що Крим – не бутерброд, а отже всі новини про нього – це новини про ворога України, такого ж, як Путін. Тому вони нам не цікаві.
Тут виникає запитання: як можуть бути нецікавими новини про ворога України? Тим більше коли той, кого ви називаєте ворогом, щойно був особистим гостем Анґели Меркель, тобто одного з лідерів Європейського Союзу! Тим дивніше відзначити, що більшість адептів такої логіки – палкі прихильники Петра Порошенка, який величав її «великим другом України Канцлером Німеччини Анґелою Меркель»! Тобто, виходить, великий друг України приймає на правах особистого гостя ворога України, надає йому захист й охорону – а нас це все ніби не повинно цікавити?
Розгадка проста: світ не чорно-білий, а світ політики – і поготів. Основна проблема деяких людей – що вони буквально сприймають заяви політиків про «великих друзів», точно так само, як визнають безумовним ворогом кожного, на кого їм вкаже політичний кумир.
Олексій Навальний – російський, а не український політик. Тому все, що він каже і робить, треба сприймати крізь призму його мети в російській політиці, а мета його – стати президентом РФ. Звісно, деяким нашим «патентованим патріотам» хотілося б, аби Навальний у 2014 році заявив щось на зразок «Крим – українська територія, я йду в президенти, щоб, зокрема, повернути Крим Україні! До речі, росіяни – окупанти українських земель протягом сотень років, тому повинні виплатити Україні репарацію за поневолення!». Ніхто нікому не забороняє плекати рожеві мрії.
Російська ж реальність 2014 року полягала в тому, що заяви про сепаратизм – це автоматично кримінальна справа (а Крим, за російськими законами, тепер – частина Росії, якщо хтось сумнівається). Російській владі було б дуже зручно судити Навального не за антикорупційні розслідування, а саме за посягання на територіальну цілісність Родіни. Плюс російське суспільство тоді перебувало в ейфорії від одержання Криму (сам Навальний у «бутербродному» інтерв'ю каже про 88-90% підтримки цієї події – за даними опитування).
Дозволю собі цитату мовою ориґіналу: «Я считаю, что, несмотря на то, что Крым был захвачен с вопиющим нарушением всех международных норм, тем не менее реалии таковы, что Крым сейчас является частью РФ. И давайте не будем обманывать себя. И украинцам я сильно советую тоже не обманывать себя. Он останется частью России и больше никогда в обозримом будущем не станет частью Украины». Враховуючи викладені вище обставини, варто звернути увагу на «Крым был захвачен с вопиющим нарушением всех международных норм» і на «в обозримом будущем». Навальний міг не казати цього – але чомусь сказав.
Так само, як далі він сказав, «що потрібно зробити зараз в Криму, це провести нормальний референдум. Не такий, як був, а нормальний. І як вирішать люди, так воно і буде». Здавалося б, який референдум? Крим – частина України, жодних референдумів, лише безумовна капітуляція! Ті, хто так вважає, живуть у світі рожевих поні. Наприклад, Республіка Кіпр, навіть будучи членом ЄС, уже десятки років не може повернути собі контроль над північними районами. Це при тому, що Туреччина, яка їх окупувала, дуже хоче євроінтеґруватися, та й поступитися їй простіше – адже вона ніколи не оголошувала частину Кіпру своєю суверенною територією.
Дехто в Україні досі плекає надію, що Росія розвалиться так само, як колись розвалився СРСР – і Крим сам прибіжить до нас просити захисту від громадянської війни, що охопить простір між Смоленськом та Владивостоком. Ні. Історія ніколи не повторюється точно так само. От, скажімо, українці Галичини 1943 року охоче записувалися до однієї дуже відомої дивізії Ваффен-СС, в надії, що це будуть січові стрільці у версії 2.0. Що і радянська Росія, і гітлерівська Німеччина будуть однаково виснажені, а дивізійники становитимуть основу нової української армії. Не так сталося, як гадалося. Не варто готуватися до перемог у минулих війнах, хоч якими б очевидними вони – перемоги – не здавалися.
На жаль, найреальніший з оптимістичних для нас сценаріїв – це введення в Криму тимчасової адміністрації ООН з повною демілітаризацією півострова. І перспектива референдуму про його статус – але тільки тоді, коли Росія не зможе ані адміністративно, ані політично впливати на опінію громадян України, що мешкають у Криму. Наголошу, що особисто для мене був би приємніший варіант про безумовне повернення півострова – але зараз я кажу про реальніші сценарії, а не про приємніші.
Звісно, тут ідеться про стратеґічну кампанію на десятиліття вперед. Так, нам – державі Україна – потрібно поборотися за опінію кримчан. Звісно, «патентовані патріоти» вже приготували для проросійського населення Криму долю судетських німців: їх уява малює замурзаних веселих українських воїнів, які на броні вітчизняних танків переможно в'їздять до Сімферополя, а в цей час місцеві зрадники і коляборанти вже шикуються з чемоданами в черги на виселення. Так от, не буде такого. Буде (це за оптимістичного для нас сценарію) офіційний статус для російської мови і визнання подвійного громадянства. Компроміси – вони такі, неприємні.
Потрібно змінити сам підхід до кримської проблеми з боку нашого політикуму (так-так, я знаю, що заклики до популістів перестати діяти популістично – це марна втрата часу, але хоча б спробую). Наприклад, позиція «ми не дамо Криму води, бо він окупований» – неприпустима. Бо в такому разі Україна, як і сталінський СРСР, говорить лише про територію, не помічаючи на ній своїх громадян, яких ніби автоматично записує у «зрадники». Хоча воду і справді давати не можна. Але передбачити для українських громадян Криму компенсацію за цю незручність – можна, аби вони практично відчули, як рідна держава про них дбає. Тут, звісно, хочеться сказати самому собі: «Ви утопіст, діду! Українці в Радехові, Києві чи Лохвиці не відчувають нічого хорошого від своєї держави, а тут раптом кримчани відчують!». Поясню, що я кажу про найбільшоптимальний для України шлях, яким вона – як завжди – навряд чи піде.
Повернімось до Навального і його «бутербродного» інтерв'ю восени 2014-го. Наведемо деякі уривки.
«Потрібно перестати спонсорувати війну. Ми всі чудово розуміємо, що бойові дії, які йдуть на південному сході України, не мали жодних передумов. І не мають передумов. Вони відбуваються винятково тому, що для нинішнього керівництва Росії це принциповий момент сторпедувати українську державу, сторпедувати реформи і продемонструвати всім, що та антикримінальна революція, яка в Україні сталася, буде неуспішною, вона призведе до того, що держава зруйнується. Це найважливіше завдання, зокрема особисте, Володимира Путіна».
«А потрібно усвідомити просту річ: Росії вигідно, з точки зору економічної і політичної, щоб Україна була нормальною, успішною, багатою державою. Це просто ази економіки. Якщо у них все буде добре, і нам від цього трошки краще. Потрібно відпустити їх. Нехай роблять, що хочуть».
«У Росії, очевидно, люди хочуть жити в одній, великій, єдиній державі. І тут є і просто імперська свідомість росіян. В принципі, бажання, щоб країна була однією, великою, і ностальгія за СРСР, і т. д. Я вважаю, звичайно, ми повинні йти в бік інтеграції, але інтеграція і поглинання – різні речі. Україна – велика країна. (...) Тому який сенс? А головне, навіщо нам вводити туди якісь танки?! І прекрасно ми будемо жити з українцями, якщо у нас кордон буде намальований на папері, але фактично його не буде. У них буде свій уряд, у нас свій. Ми будемо здійснювати свої нормальні людські, культурно-економічні зв'язки».
«Як я вже сказав, для нього (Путіна, – прим. автора) принципово важливий крах української державності, тому що в Україні сталося найгірше, з погляду Путіна: повсталі люди скинули корумпований режим саме в основному під гаслами корупції».
Нагадаю: ці слова Навальний казав восени 2014 року, коли в російському суспільстві панувала антиукраїнська істерія, підтримувана пропагандою. Уже цього достатньо, аби маркувати його не як «ворога, такого ж як Путін», а щонайменше нейтрального політика.
Але це якщо підходити до питання раціонально. А гейтери Навального – люди переважно емоційні, для яких максимальне дистанціювання від усього російського (і здебільшого демонстрація максимальної лояльності до Порошенка) є символом належності до ідеологічної спільноти. Скажу більше: їм навіть не потрібна перемога в російсько-українській гібридній війні, їм потрібна красива і символічна «обгортка» цієї війни. Так само байдуже, наскільки сильною, заможною та ефективною буде українська держава – аби лише вона демонстративно дошкуляла ворогам (знамените «у росіян бомбить – отже, все правильно робимо!»). Це очевидно ріднить цей тип українських громадян з їхніми російськими колегами, котрі уособлені в карикатурному персонажі на ім'я Рашка-Квадратний Ватник.
Як ставитися до Навального? Як до впливового опозиційного політика ворожої держави, до якого прихильно ставиться Західний світ. Це – основа. Далі, після коми, можна озвучувати його очевидні та неочевидні плюси і мінуси.
Як ставитися до Криму? – Як до анексованої ворогом території України, населеної українськими громадянами. Не «зрадниками», а передусім – саме громадянами. І їхні інтереси мають бути не менш важливими, аніж інтереси решти громадян України.
Насамкінець нагадаю: Олексій Навальний – українець за батьком і ніколи цього не приховував. Тож варто нагадати три значення слова «навальний», згідно з академічним тлумачним словником української мови: 1. Який відбувається дуже швидко й напружено. 2. Настирливий і сильний. 3. Невідкладний, терміновий і у великій кількості.
І це той випадок, коли мова справді має значення.