Зовнішня загроза з боку російських більшовиків, опозиція використовує селянське невдоволення та починає внутрішнє повстання, щоб захопити кермо країною у свої руки, влада в Києві втрачає ґрунт під ногами – листопад 1918 року став квінтесенцією одного з найдраматичніших періодів нашої історії – Української революції 1917–1921 років. За наступні кілька років трапиться ще низка не менш драматичних та символічних ситуацій. Але момент падіння Української Держави Павла Скоропадського, як і постать її лідера, дав стільки матеріалу для аналізу та рефлексій, що його запас не вичерпується донині.
150-річний ювілей з дня народження Павла Скоропадського своєю присутністю в медійному просторі продовжує тенденцію кількох останніх років – зі зростанням усвідомлення цінності власної держави в українському суспільстві поступово поширюється й інтерес до «державницької», консервативної складової нашої історії. А це означає більше уваги до однієї з найсуперечливіших постатей 1917–1921 років – останнього гетьмана України. Візуальним втіленням цього є присвячений йому мурал неподалік київського залізничного вокзалу.
Мурал і місце його знаходження є більш символічними, ніж може здатися на перший погляд. Саме зображення Павла Скоропадського не викликає нарікань, а от територія прямо під ним – засмічений пустир на розі вулиць Жилянської та Старовокзальної. Це поєднання чудового зображення та смітника – найсимволічніше втілення пам’яті про Скоропадського в сучасній Україні. Бо ніби й увічнений у міському просторі (це не враховуючи столичної вулиці, названої його іменем), але є деякі «але».
Павло Скоропадський – не єдина постать революційних часів, чия діяльність збурює палкі суперечки вже понад століття. Та він однозначно серед лідерів. Для одних – імперський офіцер-малорос, який прагнув усього лиш «пересидіти» буремні часи на чолі України, щоб потім «возз’єднати» її знову в рамках тієї чи іншої форми російської державності. Для інших – найкращий державник тих складних часів, творець численних важливих інституцій, зокрема наукових, освітніх та культурних, чиє повалення стало вироком для майбутнього самостійної України в той час. Особисті ідеологічні симпатії оцінювачів часто відіграють важливішу роль, ніж реальні факти з життя та діяльності гетьмана. І цілковитої рації, вочевидь, не мають ні ті, хто обвинувачує Скоропадського, ні ті, хто його ідеалізує.
Про діяльність гетьмана, його здобутки і помилки написано достатньо, тож не час і не в цьому тексті зупинятись на цих аспектах. Натомість дуже важливо спробувати зрозуміти, чим постать останнього гетьмана актуальна для сучасних українців, чому варто про нього пам’ятати – принаймні не меншою мірою, ніж про набагато краще «розпіарених» в історичній пам’яті українців Грушевського, Винниченка чи Петлюру.
Діяльність Павла Скоропадського, зокрема на чолі Української Держави 1918 року – це нагадування про соціальну повноцінність української нації. Що ми не лише селяни, робітники і дрібка інтелігенції. Що навіть у темній тіні Російської імперії принаймні частина української аристократії, попри всі обмеження, зберегла національну свідомість і була готова взяти участь у творенні української державності. А за потреби – взяти на себе чільну роль у цьому процесі, що й зробив Павло Скоропадський, коли шляхом перевороту усунув Центральну Раду й завадив перетворенню України на повністю контрольовану німцями (котрі розчарувались у попередній українській владі) окуповану землю. Усвідомлення того, що впродовж історії – і не тільки ХІХ та початку ХХ століття – навіть за відсутності власної держави українське суспільство зберігало свої соціальні еліти, які відігравали ключову роль у його політичній та культурній еволюції, і донині недостатньо укорінене. Досі надто багато поміж нас уявляють українство як таку собі народницьку стихію, де лише «простий народ» є носієм істини.
Історія Павла Скоропадського добре показує, наскільки складно реалізовувати важливі помірковані реформи в бурхливу епоху, коли соціальні і національні настрої широкого загалу радикалізуються. Будучи консерватором, гетьман намагався реалізовувати відповідну практичну політику. Серед її ключових засад – приватна власність, розбудова інституцій, зокрема армії, відкидання революційних утопій. Засади конструктивні, правильні для закладання надійного фундаменту держави. Проте в той момент вони не сприймались і не цінувались більшістю суспільства. Для багатьох політиків, і на правому, і на лівому ідейному фланзі, пріоритетом були власні ідеології, а не інтереси держави та нації.
Помірковані зміни натикались на несприйняття як у «верхах», так і в «низах». Великі землевласники навіть за викуп не хотіли позбуватись частини своїх маєтків, тоді як переважну частину селян куди більше за цивілізовану земельну реформу приваблювали гасла з розряду «все відібрати й поділити». Відстежуючи події та настрої останніх років в Україні, навіть попри весь прогрес, не покидає одна тривожна думка. Що коли справа дійде до справді важливих і ґрунтовних реформ, то опір багатьох «простих» українців буде не меншим, ніж зацікавлених у збереженні статус-кво осіб у владних колах. Бо дієві реформи – це процес тривалий і болісний. А люди зазвичай такого не люблять, віддаючи перевагу обіцянкам щастя всім, миттєво і задаром.
Попри роль Директорії на чолі з Винниченком і Петлюрою, варто пам’ятати, що насамперед саме невдоволення широких мас селянства призвело до падіння влади Скоропадського. Можна багато нарікати на тодішніх українців, зокрема й селян, через проблеми з національною свідомістю чи політичною культурою. Але така критика, по-перше, нічого не змінює (чи то 1918-й, чи то 2019 рік). По-друге, жодна політика не може бути успішною, якщо не має під собою міцного підґрунтя в суспільстві. Ні консервативна, що вимагає достатньо зрілого соціуму, ні тим паче утопічно-революційна, котра апріорі не могла витворити чогось кращого та органічного. Власне, і не витворила ні до, ні після консервативної спроби Скоропадського.
Проблеми всередині суспільства ніколи не знімають відповідальності з еліт, а лише посилюють її. З огляду на це, антигетьманське повстання в листопаді 1918 року варто вважати помилкою. Сумнозвісна грамота Скоропадського про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією є поганим виправданням хоча б тому, що до повстання готувались задовго до її появи. За тогочасного калейдоскопічного коловороту подій взагалі не було жодних гарантій, що цей документ матиме бодай якесь значення в подальшому. У будь-якому разі починати внутрішнє повстання, коли зовнішній ворог лише чекає доброї нагоди для вторгнення, аж ніяк не належить до вдалих державницьких рішень. Як і одночасна ставка Скоропадського на російські монархічні кола після початку повстання.
Найбанальніша, та все ще найважливіша причина пам’ятати про Павла Скоропадського та пов’язані з його життям події – чвари на руку лише ворогу. Єднання і співпраця перед лицем зовнішньої загрози були та залишаються єдиною запорукою нашого виживання. Цей урок не засвоїли понад століття тому, коли панівним лейтмотивом, на жаль, стало сумнозвісне «як не буде України соціалістичної, хай не буде України ніякої». На щастя, попри всі проблеми українського суспільства, воно нині достатньо зріле і свідоме, щоб не повторити цих помилок.
Інший ключовий урок Павла Скоропадського, який надто пізно засвоїв він і який лише зараз, дуже дорогою ціною і пізніше, ніж треба було, засвоює значна частина українців – у межах української держави в будь-якому аспекті є неможливим співіснування українського й російського начал. Будучи на 1918 рік до певної міри все ще людиною російської культури, гетьман не вважав ці два начала взаємозаперечними. Він помилявся і згодом це усвідомив. Приклад Скоропадського показує неможливість різких стрибків в ідентичності та політиці. Як і його попередники з Центральної Ради, гетьман не міг здійснити моментальний розрив зі сформованими в часи імперії уявленнями про навколишній світ. Звідси й непослідовності в політиці і подекуди брак рішучості.
Так само й українське суспільство часів незалежності не надто й хотіло розірвати ментальні і культурні зв’язки з Росією. Для когось вони існували через ностальгію за радянським минулим, для когось – через перегляди російських фільмів, серіалів чи прослуховування музики, ще для інших – у сприйнятті викривленої впродовж століть імперських політик мовної ситуації, коли навіть дублювання фільмів українською мовою багато хто сприймав як щось зайве і непотрібне. Тому що «і так панятна». Анексія Криму і російська агресія на сході України витверезила багатьох, проте не всіх. Навіть зараз, на другому році повномасштабного вторгнення, знаходяться поміж українців і любителі публічного гучного прослуховування умовного Лєпса, і ті, хто стає на їхній захист. Але змінилось щось дуже важливе – тепер вони в меншості, роль якої в суспільстві маліє щодня.
Без постаті Павла Скоропадського неможливо уявити й розвиток українського консерватизму. Проблема і гетьмана, і світогляду, який він репрезентував, була в тому, що станом на 1918 рік практика випередила теорію. Консервативний проєкт українського державотворення отримав теоретичне підґрунтя лише в 1920-х роках, коли В’ячеслав Липинський завершив свої «Листи до братів-хліборобів». Тож у складних реаліях гетьман спробував щиро і згідно з власним світоглядом творити Українську Державу відповідно до теоретичних засад українського консерватизму – тверезих та перспективних, але на той час існуючих лише в зародковому стані. А втім, досвід Гетьманату став ключовим для подальшої еволюції української консервативної думки, адже наочно показав чимало прикладів того, як треба чинити, а як не варто.
Історія Павла Скоропадського – це історія здобутків, нереалізованих можливостей і помилок. Тобто звичайної живої людини, котра змінювалась разом з епохою і прагнула найкращого для свого народу. Це нагадує шлях всього українства тих буремних часів війн та революцій, коли старий світ гинув, а новий не завше обіцяв щось добре. Поміж багатьох знаних діячів тієї епохи Павло Скоропадський однозначно заслуговує на якнайґрунтовнішу пам'ять. Не ідеологічно упередженого критиканства чи такого ж типу ідеалізації. А саме пам'яті. Щоб ми могли навчитись з його досягнень і його невдач.