Навіщо потрібен Гітлер

У вирі масового психозу з епідемією каліфорнійського грипу, який за своєю потужністю здатен зрівнятися хіба що з істерією навколо американської «диверсії» з колорадським жуком у 1950-ті роки, сховались у тінь великі й малі вияви старого-доброго вітчизняного маразму. Віртуальною марлевою маскою накрило не лише справу Лозінського або скандал із депутатами-педофілами. На останніх сходинках уявного рейтингу ідіотизмів опинилась і діяльність найкумеднішої структури в українській владній вертикалі – НЕК з питань захисту суспільної моралі, що її неодноразово сватали на роль сучасної інквізиції.

Однак «прикордонник наш не спить», як співалося у колисанці до «Вечірньої казки». Навіть в умовах карантину і гострої передвиборчої борні наші чиновники-моралісти не втомлюються виробляти цензурну вакцину. Героїзм і самовідданість їхні, як завжди, стоять на сторожі духовності й лежать поза межами раціонального. Цього разу 29 жовтня «Костицький і друзі» взяли на себе функції Нюрнберзького трибуналу, видавши рекомендацію харківському видавництву «Світовид» не оприлюднювати книгу Адольфа Гітлера «Моя боротьба» («Mein Kampf»).

«І це добре!», – проковтне наживку обиватель і матиме рацію. Адже Гітлер – це погано й антигуманно. «І це чудово!» – скаже український платник податків, якому за його ж гроші кваліфіковано демонструють, що в цьому світі добре, а що зле. Вкотре створюється враження, що комісія, тяжко працюючи, ночей не доспала. І робить це ефективно. Ба більше, вони вже не задовольняються роллю цензорів-моралістів, а беруться за речі значно поважніші. Ступають у сферу містичного і надприродного, перетворюючись із заштатних, сірих чиновничків на безстрашних екзорцистів. Відтепер їхня діяльність стократ легітимізована – їм скорився сам Адольф Гітлер. «Книга Гітлера не відповідає вимогам законодавства у сфері захисту суспільної моралі», – як відрізав НЕК. Усе, тепер можна спати спокійно: мораль захищена, суспільство врятоване, а привиди минулого назавжди відступили в небуття.

Втім, за талановитою здатністю «комісійників» замилювати очі і створювати враження копіткої праці проглядається також і глобальна проблема української влади. Річ у тім, що більшість наших політиків вражені вірусом міфотворчості. Там, у сфері міфічного, твореного мас-медіями, людськими чутками й рекламними білбордами, можна почуватися безкарними і по-справжньому безсмертними. Тому кожен свій жест, що в реальному житті міг би сприйматися як звичайний «порожняк», там, у казковому світі, набуває рис героїчного чину. Коли реальність каже: в країні грип, міфотворчість їй відповідає: ні, це щонайменше легенева чума.

Адже навіщо було таким почтом тиждень тому зустрічати літак із чудодійними ліками «Таміфлю»? Прем’єр, міністр закордонних справ, голова секретаріату… Яка була їхня реальна функція там, біля злітної смуги в Борисполі? Мені здається, що її, реальної, не було. Натомість була функція міфічна й символічна: головні жерці зустрічають залізного птаха із вантажем панацеї від усіх бід. Тому я не здивувався б, якби там, серед зустрічальників, опинився, приміром, голова Федерації футболу України. Нам просто треба перемагати греків 14 і 18 листопада! Варто тішитися вже бодай із того, що на міфологічних фронтах ми вже їхнім стародавнім предкам фору даємо.

Загалом те, що відбувається сьогодні з нами: ці шаманські танці навколо вогнища, ця фантастична здатність просту річ перетворювати на справу апокаліптичної важливості має всі шанси спричинити зворотну реакцію. Коли певні політичні сили запропонують проблеми складні й тонкі вирішувати простими методами. Важливо, що в нашому суспільстві вже сьогодні існує стійкий запит на такі методи. Про це свідчать бодай перемога ВО «Свобода» поки що в окремо взятій Тернопільській області. Й отоді комусь і стануть у пригоді полум’яні й цілком доступні тексти фюрера з його елементарними рецептами відродження німецької нації.

Дарма, що сьогодні НЕК не рекомендувала конкретному видавництву видавати «Mein Kampf». У завтрашньому дні зачовгані і, м’яко кажучи, застарілі Гітлерові мемуари мало кому будуть потрібні. Якщо все й далі відбуватиметься за сьогоднішньою химерною логікою із поступовим сповзанням у світ міфу і казки, то завтра нам запропонують українське «цікаве чтиво», яке завиграшки вирішить будь-яку проблему. Чи то нелегальних міґрантів, чи то української мови, чи то зловісного наступу гомосексуалістів на осяяну поколіннями українців незайману духовність. Святе місце порожнім не буває, а прокляте й поготів.

Кому тексти Гітлера були потрібні дотепер, той уже давно ознайомився з ними. Та й сьогодні кожен охочий може прочитати їх в Інтернеті – як не в оригіналі, то в російському перекладі. Вже навіть тому заборона ця – цілком порожній звук, стрясання повітря заради імітації діяльності. До того ж, рекомендація заборонити книгу – будь-яку, навіть якщо це популярний довідник, у якому подається інструкція, як уміло й вигідно продати душу дияволу, – це метод із арсеналу тоталітарних режимів. Вже не кажучи про те, що кожна заборона викликає бажання допастися до цієї книги і будь-що прочитати. Тому Гітлер із пекла мав би бути «Костицькому і компанії» вдячний за вмілий піар і ненавмисне воскресіння з мертвих.

Однак ніхто з «комісійників» так і не поставив простого, але засадничого питання: чому раптом саме сьогодні українському видавництву закортіло видати цей програмний текст Третього Райху? І мимохіть напрошується така ж проста відповідь: частині суспільства така лектура сьогодні потрібна. Як «здорова» альтернатива шаманським танцям, політичним піар-війнам, гнилизні та продажності української влади, корупції, безробіттю... В історії саме так усе й відбулось.